Глава 23.

Ви колись помічали як швидко спливає час? А як швидко ми звикаємо до обставин свого життя? Я зрозуміла це лише після смерті мого коханого чоловіка. Життя стало монотонним. Ніщо не радує мене, хоча кожні кілька тижнів в гості приїжджають друзі (Себаст’єн був вже тричі!) і донька. Тато йі брати із своїми сім’ями майже оселились у нас. Всі питання по ранчо вирішує Джейк. Єдине, що викликає в мене емоції – вагітність Келлі. Цим питанням я опікуюсь дуже серйозно. Кілька разів ходила з нею на скрінінги, але потім Джейк ввічливо попросив мене цього не робити. Тепер я задовольняюсь тим, що докладно все розпитую та читаю відповідну літературу.

Кінець року. Купа роботи, але мене чомусь викликав дядечко Ендрю. Він брат моєї матері та власник нашої компанії. Я дуже пишаюсь ним. Дядечко успадкував від свого батька, мого діда Ендрю Портера лише невеличкий нафтопереробний завод й розширив виробництво в 10 разів, додав до нього кілька нафтових і газових родовищ, відкрив філію в Європі. Зараз він практично відійшов від справ. Бізнесом керує його син, мій кузен, Колін, фінансовими питаннями займається кузина Луїза, виробництвом і видобутком керує мій середній брат Ед, а маркетингом, відповідно – я.

Заходжу в кабінет Коліна. Дядечко підводиться з дивана мені на зустріч.

• Привіт, дівчинко! – обіймає й цілує мене, - Яка ти схожа на матір! От хто міг мотузки з мене вити, так тільки покійниця Евеліна, успокій Господи її душу!
• Привіт, дядечку Ендрю! Рада тебе бачити! – відпускаю дядька й обіймаю кузена. Ми рідко з ним бачимось, хоч працюємо в одній будівлі, - Привіт, Колін! Як Мег? Медді?
• Привіт, Джи! Все добре! Ображаються, що не приїздиш до нас, - докоряє.
• Все часу немає, - виправдовуюсь, бо не маю сил спілкуватись з кимось, вдавати, що все добре, посміхатись. До речі, я не пам’ятаю, коли я посміхалась в останній раз?! Ні, пам’ятаю. Того ранку.
• До справи, - перериває нас дядько, - Джино, останнім часом ти працюєш як скажена, скажу прямо, результати по твоєму напрямку вражають. І це, звісно, відіб’ється на твоєму річному бонусі, - дивиться мені в очі.
• Дякую.
• Ти це заслужила, - відказує, - Але не все так райдужно в нашій філії в Європі. Чесно кажучи, там все кепсько. Я пропоную тобі очолити цей підрозділ. Твій оклад збільшиться вдвоє. Що скажеш?
• Дякую за довіру, - промовляю після паузи, - Мені дуже приємна Ваша оцінка.
• Досить ходити колами, - нетерпляче перериває мене Ендрю.
• Дядечко Ендрю, не ображайтесь, але зараз я не можу поїхати в Європу, - відповідаю, - Келлі має от-от народити. Я потрібна вдома.
• Ну що ж, - засмучується старий, - Чогось подібного я й очікував, - говорить, - Якщо передумаєш, кажи, не соромся, - обіймає та відпускає мене.

Повертаюсь в свій кабінет, де мене вже очікує Себаст'єн. Що?

• Привіт! Знову провідати Аделіну? – ґлузую.
• Не вгадала! – не нітиться друг, - Мене запросили записати диск однієї місцевої групи. І я буду набридати тобі найближчих два тижні.
• Себаст’єне, невже тобі немає чим більше зайнятись ніж розважати мене?
• Ні, - робить сумне обличчя Себ.
• Не повірю!
• От так, - розводить руками, - Досить теревенити! Я голодний як вовк! Не їв з учорашнього дня! Запрошую тебе на вечерю в той ресторан, що ти показала мені минулого разу. В них смачний стейк. І відмови не приймаються, - додає.

Збираю сумку, прощаюсь із секретаркою та покірно йду. Це простіше ніж посперечатись і все одно піти. Вечір проходить напрочуд приємно. Помічаю, що Себаст’єн якось змінився. Він все також нав’язує свою компанію, але це не викликає відторгнення. Він не лізе в душу, підбирає легкі теми для розмови, водить в незвичайні місця, просто сидить поруч, коли я не хочу розмовляти.

Річард Батлер-молодший народився перед Різдвом. Викапаний дідусь! Я майже перестала їздити на роботу. Носилася з ним вдень, вставала вночі, щоб допомогти Келлі погодувати його. Всі мої думки зайняті моїм маленьким Річем!

Сьогодні нашому хлопчику виповнився один місяць! Зібралась вся родина, щоб відзначити це. Жозе прилетіла з Парижу. Тато ходить гордий як півень: це ж перший правнук! Не спускаю малюка з рук: він просто янголятко!

• Ви вже думали про щеплення? – питаю в дітей, - Це дуже важливо, треба порадитись з лікарем, - Джейк і Келлі переглядаються.
• Здається, Річі мокрий, піду перевдягну його, - підіймаюсь з крісла з хлопчиком на руках.
• Доню, віддай-но малюка його батькам і йди зі мною, - беззаперечним тоном звертається до мене тато, - Мені треба дещо з тобою обговорити.

Неохоче передаю Річі його матері та йду на терасу за батьком.

• Джино, все ще гірше, ніж мені розповідали! – починає той.
• Не розумію, ти про що?
• Джи, Річ не твій син! І не твій чоловік!
• Ну так, він мій онук, - все ще не розумію.
• Дай його батькам можливість займатись своєю дитиною! – продовжує тато, - Ти лише його бабуся!
• Ти думаєш, я перебільшую? – до мене починає доходити.
• Так! Ти відібрала в своїх дітей право бути батьками! Піклуватись про свою дитину!
• Але чому вони мовчали?
• Вони бояться тебе засмутити, - пояснює тато, - Коли народився Річ-молодший ти посміхнулась вперше за 10 місяців. З ним ти стала майже такою, якою була раніше.
• Дякую, тобі тату! – обіймаю свого батька.
• Хто ще дасть тобі настанову, як не твій старий батько? – зтискає він мене в обіймах.
• Не такий ти вже й старий! – цілую його в щоку, - Пішли, а то вони нас вже загубили.