Глава 22.

Я на аудиті на родовищі. Багато справ. Телефонний дзвінок. Себаст’єн. Не вчасно.

• Привіт, Джино! Вгадай де я? – лунає з слухавки веселий голос друга.
• Привіт, Себаст’єн! Ти не дуже вчасно, - трохи роздратовано відповідаю.
• Я гостюю у кузини-Аделіни. Запросиш мене на вечерю до себе сьогодні? – не звертає уваги Себ.
• Ок. Вечеря як завжди о 19-й, - відповідаю, щоб швидше відбитись.
• Я пам’ятаю, - чую і перериваю зв’язок.

Цього мені тільки не вистачало. Зараз я постійно шукаю усамітнення, а оточуючі не хочуть цього розуміти й постійно нав’язують мені свою компанію. Бісить!

Робочий день добігає кінця швидко. Сідаю в автівку, щоб їхати додому таі згадую, що забула попередити Мануелу про гостей. Ох, і вислухаю я зараз від неї! Набираю домашній і, о диво, жодного слова докорів! Швидко доїжджаю, паркуюсь, заходжу.

• Я вдома!

На зустріч виходить Келлі. Цілує мене.

• Привіт! До вечері все готове, - звітує. Даремно, я тут вже не господиня, - Дейв телефонував Джейку, що вони вже виїхали.
• Ок, тоді я швидко в душ, - підіймаюсь в кімнату.

Першим ділом дістаю із схованки сорочку Річа, яка з кожним днем все менше пахне ним. Я панічно боюсь, що якась покоївка знайде її й забере в прання, а потім кудись віддасть, як віддали всі речі мого чоловіка. Тому і ховаю її щодня в нове місце. Притуляю її до обличчя. Роблю вдих. Ховаю. Тепер можна в душ.

За півгодини спускаюсь в вітальню, там мене вже чекають син з невісткою (я ж вже можу так називати Келлі?), Дейв з Аделіною і Себаст’єн.

• Привіт, любі! – обіймаюсь з друзями, - Рада вас бачити! – а що я можу ще сказати?
• Привіт, Джино! – вітається Себаст’єн, - Ти якось дуже схудла.
• На тебе не догодиш, любий Сі-Сі, - відповідаю, - То називав мене товстухою, тепер «дуже схудла», - друзі сміються.
• Проходьте до столу, - запрошує Келлі. Я ж говорила! – А то Мануела буде сваритись, що все вистигло.

Розсідаємось. Місце Річа пусте.

• Синку, сідай сюди, - несподівано пропоную, - Воно тепер по праву твоє. А ти, Келлі – праворуч від Джейка. А я сяду тут, - переходжу на інший кінець.

І син, і невістка здивовано дивляться на мене, але не заперечують. Мовчать і друзі. Мануела подає страви. Печеня. Салат з запечених овочів. Улюблені страви Себа. Як вона може все це запам’ятовувати?

• Ну, Себаст’єн, розповідай, яким вітром тебе до нас занесло? – розпочинаю бесіду.
• Не повіриш, за дорученням сім’ї, приїхав перевірити як в цій дикій країні наша тендітна Аделіна? Чи не покалічив її той грубий ковбой? - кепкує друг. Всі сміються. Мені також треба?
• А заразом, за дорученням друзів, перевірити, чи не наклала я на себе руки, - продовжую я. Всі різко замовкають.
• А от і ні, - не здається Сі-Сі, - Я приїхав вимагати виконання обіцянки!
• Якої? – не розумію.
• Ти обіцяла навчити мене триматись в сідлі та досі не виконала її! – переможно виголошує друг.
• Коли це таке було?
• Два роки тому, на дні народження Жозе.
• Довго ж ти чекав, - іронізую.
• Краще пізно ніж ніколи! – констатує друг.
• Все одно нічого не вийде, - намагаюсь відмовитись, - Ти в сідлі бовкаєшся, як холодець по тарілці! А ноги?
• Що не так з моїми ногами?
• В твоїх кросівках вони будуть зіслизати з стремен! – ставлю крапку.
• Не вийде, Джи, - спокійно говорить Себаст’єн.
• Що не вийде? – вдаю, що не зрозуміла.
• Не вийде відвертітись, - сміється, - Я спеціально для цього придбав ковбойські чоботи! – встає з-за столу і демонструє добротні чоботи, явно зшиті під замовлення. Перевожу погляд на Аделіну й Дейва, які вдають, що їх тут немає.
• Ок – і остання спроба, - Тоді завтра о 5-30 біля конюшні.
• Домовились, - погоджується друг.
• Що сталось з любим Сі-Сі? – кепкую, - Раніше тебе до десятої було з гармати не розбудити? Хлопці тебе водою поливали, щоб ти на пари не запізнювався? – всі сміються.
• Заради безкоштовних уроків верхової їзди і не на таке підеш, - шуткує у відповідь Себаст’єн.
• А хто тобі сказав, що вони будуть безкоштовні?
• Ти візьмеш з мене гроші? – театрально хапається за серце.
• Ні, не переживай.
• Обіцяєш при свідках? – уточнює.
• Так! – видихаю, - Ти переміг!

Наступного ранку, пересилюючи себе, йду в стайні. Я була тут востаннє з Річем. Так само, як і кава на кухні о 6-й ранку, кінні прогулянки на вихідних був наш з чоловіком ритуал. Я не уявляю як я зможу сісти в сідло й поїхати в поля з кимось іншим. Але я не можу нікому в цьому зізнатись. Тому я заходжу в стійло, прошу конюхів підготувати когось спокійнішого для Себаст’єна та чищу свого Зевса, надіваю на нього збрую. Виводжу. На подвір’ї мене вже чекає конюх з моєю старенькою Марізою і Себ.

• Привіт, Джино! – вітається.
• Привіт! – мляво відповідаю.
• Якщо тобі дуже важко, то давай не будемо? – пропонує, - Я вчора погарячкував. Можемо просто прогулятись?
•  Ні, якщо ми вже тут, то сідай в сідло і не намагайся відлиняти, - не подаю вигляду я, - Не даремно ж ти придбав чоботи.