Глава 21.

Прокидаюсь в палаті на лікарняному ліжку. Поруч Джейк і тато. Дивлюсь в обличчя сина. Ні. Але розумію, що так. Відвертаюсь. Сльози котяться по щоках. Не намагаюсь їх витерти чи зупинити. Мій хлопчик тримає мене за руку. Не знаю скільки часу пройшло. Мовчимо.

• Я повідомив Жозе, - говорить Джейк, - Вона вилетіла першим рейсом.
• Хлопці займаються похороном, - додає тато.
• Синку, принеси мені, будь ласка, води, - хриплю.

Чую як зачиняються двері. Повертаюсь до батька.

• Тату, я не хочу жити. Що мені робити?
• А що відповів би тобі Річ? – питанням на питання відповідає тато. Підіймаю на нього очі.
• Його немає! Ти розумієш? Його немає і ніколи вже не буде! – кричу.
• Ану заспокойся! – гримить на мене Джо Тетчер, - І послухай чоловіка, який втратив кохану жінку, з якою прожив майже п'ятдесят років в щасливому шлюбі, народив і виростив трьох дітей! Так, це боляче! Так, це нестерпно! Але ти маєш піднятись з цього ліжка і робити те, що повинна! Зараз повернеться твій син, а за кільках годин приїде твоя донька і їм також боляче й нестерпно, бо помер їх батько! А їх мати, бачите, жити не хоче! Ти маєш їх підтримати! Ти маєш бути поруч! А все інше не має значення! Плакати та жаліти себе можеш на одинці із собою, а поруч з ними ти маєш бути міцним муром! Ти - все, що в них лишилось!

Так, діти. Я маю підтримати дітей. Тато правий. Я підіймаюсь із ліжка, оправляю на собі діловий костюм та йду до вбиральні вмиватись. Десь має бути моя сумка, там є розчіска і пудра. Треба привести себе до ладу.

Джейк приносить воду як раз, коли я виходжу з вбиральні. Обіймаю його.

• Синку, тримайся! Я поруч! Я не знаю як, але ми маємо це пережити! – син обіймає мене і утикається в плече. Відчуваю, що він плаче, - Тато хотів би, щоб ми впорались.

Заходять Ед з Беном. Вони вже все оформили в лікарні. Фахівець із ритуальної агенції приїде на ранчо. Їдемо туди. Похорон завтра. Всі займаються організацією. Виходжу на кухню. В холодильнику стоїть лоток із канапками. Річ їх так і не з’їв. Опускаюсь на підлогу, притискаю лоток до грудей і реву. Так мене й застають донька, Жозе з Беатрікс, Діана з Патріком, таі Себаст’єн, які щойно прилетіли.

• Мамо! – кидається до мене Жозефіна.

Підвожусь з підлоги. Обіймаю її. Гладжу обличчя. Яка вона вже доросла!

• Він обіцяв з’їсти ці канапки за обідом.
• Тато завжди виконував обіцянки. Як ми будем без нього? - по щоках доньки котяться сльози.
• Тримайся! Я поруч! Ми маємо це пережити! – повторюю, хоча сама не вірю в те, що говорю.

По черзі підходять друзі. Обіймають мене. Щось говорять. Киваю їм. Мануела розселяє гостей, а я йду в нашу спальню, де ще зберігся запах Річа. Дякувати Богу, сьогодні не прали. Дістаю з корзини його сорочку й надіваю, утикаюсь обличчям в його подушку, втягую запах і ридаю. Господи, за що? Він такий молодий? Такий хороший? Як я буду без нього? Через якийсь час засинаю. Прокидаюсь ще в сутінках, лежу й спостерігаю як промені сонця рухаються по паркету. Світанок. Перший світанок без Річа. Не перевдягаючись спускаюсь в кухню. Перша кава без Річа. Чую кроки. Різко обертаюсь. Не він. Лише Себаст’єн.

• Привіт! – обережно виймає чашку з моїх рук та підставляє мої долоні під холодну воду, бо я їх обпекла кавою. Витирає мої руки і повертає мені чашку, - Американо без цукру й молока. Смачного, - виходить з кухні.

Більше ніяких подій з дня похорону я не пам’ятаю. Друзі, які залишились на тиждень та намагались якось мене втішити, розповідали, що я була як лунатик: ні з ким не розмовляла, просто дивилась перед собою. А коли труну опустили в могилу, я просто пішла туди. Себаст’єн мене перехопив, але я почала битись з такою силою, що вони втрьох, Ед і Бен підбігли йому на допомогу, ледве мене втримали. Потім я різко заспокоїлась і до кінця дня так само мовчала та дивилась перед собою.

Дні проходили один за одним. Джейк займався справами ранчо. Жозе повернулась в Париж, в неї сесія. Одного ранку я прокинулась, зібралась і не заходячи на кухню поїхала на роботу. Сказати, що моя секретарка була в шоці від моєї появи, це нічого не сказати. Виявляється, мене не було на роботі місяць! Колеги заходили, вітали мене з поверненням та висловлювали співчуття. Я просто кивала їм і з головою поринала в справи. Розмовляти в мене не було сил.

За вечерею я з подивом помітила за столом Келлі. Виявляється вона з дня похорону живе в нас! Коли дівчина забирала мою брудну тарілку, щоб віднести на кухню, я затримала її за руку.

- Ти молодець, що наважилась. Ви кохаєте один одного, так не втрачайте дорогоцінний час, - Келлі відставила посуд, обійняла мене і розплакалась.