Глава 20.

Це був звичайний робочий день. Ми з Річем як завжди прокинулись о 5-30, прийняли душ, вділись та спустились в кухню пити каву.

• Останні двадцять років ми щоранку п’ємо з тобою удвох каву. І я вірю, що цей ритуал приносить мені удачу, - не знаю чому я це сказала.
• Мені теж, - чоловік притягнув мене до себе й палко поцілував.
• Доброго ранку, містер Річ, місіс Річ, - голосно топаючи  вітається Мануела, - Для пестощів потрібно було залишатись у спальні! Щоранку одне й те саме! Дорослі люди! – беззлобно виговорює нам наша домогосподарка, - Краще б поснідали! Для кого я вчора загортала канапки?
• Дякуємо, Мануело! – цілую стару жінку в щоку, - Але ми вже біжимо.
• Обіцяю, що з’їм їх на обід, - Річ цілує робітницю в іншу щоку і ми тримаючись за руки йдемо до гаража.

Сідаємо кожен в своє авто, машемо один одному рукою та їдемо кожен в своїх справах. Все як завжди. Ніякого передчуття.

Півдня в офісі минає як одна мить: нарада, зустріч з рекламщиками, вивчення документів. Шия затікла. Встаю з крісла, зкидаю туфлі та боса йду до вікна, руками розтираючи шию. Чудовий весняний день. Вже не холодно, але ще не спекотно. Широкими вулицями їдуть авто, гуляють люди. Треба зателефонувати Жозе. Минулого року донька вступила в Сорбону і тепер живе за океаном. Бачимось рідко . Скучаю. Але радує Джейк. Він вирішив жити й працювати на ранчо. Минулих вихідних, нарешті, привіз до нас свою Келлі Гарт. Вона боялась, що ми з Річем будемо проти їх стосунків, тому що вона старша нашого сина на сім років. Дурненька! Для нас головне, щоб Джейк був щасливий! Дзвінок на мобільний. Син. Про вовка промовка.

• Мамо, терміново їдь в лікарню, - не вітаючись кричить син, - Батьку погано, ми з Дейвом веземо його туди.
• Що трапилось?
• Мамо, не знаю! Він схопився за груди і впав! Приїжджай!
• Вже вибігаю! – всовую ноги в туфлі, хапаю сумку й біжу до ліфта.

На ходу даю розпорядження секретарці скасувати все на другу половину дня. Руки так тремтять, що тільки з другого разу натискаю на кнопку виклика ліфта. Відчиняються двері. Б’юсь об чиїсь груди. Ед.

• Джи, що трапилось? – питає  брат.
• Річа везуть в лікарню, - видихаю. Ліфт зупиняється на мінус першому поверсі.
• Поїхали, - Ед бере мене за руку, виводить з ліфта й веде до своєї автівки.
• А як же, - починаю.
• Я тебе в такому стані не відпущу.

Дорогою Ед телефонує в лікарню, попереджає когось, що туди везуть Річа, потім на роботу, дає розпорядження на час своєї відсутності. Паркуємось та вибігаємо з машини. Ед швидко знаходить приймальне відділення. Півроку тому тут лежав його тесть, згадую. Нас зустрічає Джейк. На ньому немає обличчя.

• Де тато?
• Його поклали на каталку і кудись повезли, - відповідає, - Сказали чекати.

Ед йде до реєстратури. Там його вже чекає дівчина в білому халаті. Вона щось запитує брата для анкети. Добре, що він тут. Я б зараз нічого не могла їй відповісти. Брат повертається та веде нас до стільців вздовж стіни. Сідаємо.

• Тобі не сказали скільки чекати? – запитую.
• Ні.

Мовчимо. Молюсь. Брат і син тримають мене за руки. Що я пропустила? Чому не побачила, що йому погано? Виходить лікар. Йде до нас.

• Ви місіс Батлер?
• Так. Це я, - невже цей хрип це мій голос.
• На жаль, мені нема чим Вас втішити. Ситуація критична. Бронхо-легенева тромбоемболія.
• Що це? Що ми можемо зробити? – запитує син.
• Тромби. Все, що треба, ми робимо. Але… Моліться, - відповідає лікар.
• Можна мені до нього? – благаю.
• Він зараз в операційній. Ми намагаємось очистити сосуди. Після процедури Вас покличуть, - говорить та йде.

Ед комусь телефонує. Щось говорить.

• Цього не може бути! Цього просто не може бути! – повторюю.

Син обіймає мене й всаджує на стілець. Подає воду.

• Він завжди гарно себе почував. Ніколи ні на що не скаржився. Ще вчора ми з ним кохались! Все має бути добре!

Руки та голос тремтять. Знову молюсь. Виходить той самий лікар і говорить, що мені можна побачити Річа. Коридор, ліфт, знову коридор, нарешті, біла палата. Мій Річ в якихось дротах. Боюсь йому нашкодити. Обережно беру його за руку та опускаюсь на коліна. Утикаюсь лобом в наші сплетені руки.

• Річ, коханий, ти не можеш померти. Ти не можеш мене покинути, - шепочу, - Я не житиму без тебе! Річ, ти чуєш мене? Не йди. Благаю тебе, Річ! – починаю кричати.

Заходять лікарі, намагаються мене відірвати від чоловіка. Я вчепилась йому в руку. Пручаюсь. Укол і темнота.