Глава 19.

Вечір триває. Наче, все добре. Тато й брати не чипають Себаст’єна. Гості не сваряться між собою. Й гонориста сестричка Річа веде себе пристойно. Підозрюю, що вона поклала око на Жозе-тата і тому презентує себе з найкращого боку. Але в неї нічого не вийде, Він весь вечір грає в «дивоглядки» з Беа. Дитячий садок! Так, це потім. Зараз важливіша проблема. Запрошую на танець сина. Міцно обіймаю. Кладу голову йому на плече.

• Хто вона? – починаю напрямки, як тато вчив.
• Хто-хто? – не розуміє.
• Хто та дівчина, яка мучить мого хлопчика? – уточнюю питання.
• Про що ти? – робить вигляд, що не розуміє.
• Синку, я все знаю.
• Тобі Жозе розбазікала?!
• Ні, вона мені нічого не говорила. Я твоя мама і все, що з тобою коїться, я відчуваю серцем, - терпляче пояснюю, - Так хто вона? З університету? Чи з компанії? – Джейк якраз проходить у нас стажування.
• З університету, - неохоче відповідає.
• Що у вас сталось? – тихо запитую, - Вона тебе не кохає?
• Вона боїться.
• Чого?
• Вона старша мене. Викладач. Вбила собі в голову, що це неприродньо, неправильно і таке інше, - розповідає, - Але хіба якихось сім років можуть щось змінити, якщо люди кохають один одного?
• Познайомиш мене з нею? – уникаю відповіді, бо не маю її зараз. Потрібно розібратись.
• Вона поїхала на Амазонку, вона біолог.
• А ім’я в неї є? – сміюсь.
• Так, Келлі Гарт.
• Отже, Келлі, - мелодія добігає кінця, обіймаю сина міцніше, - Все буде добре! Може це й на краще, що вона поїхала зараз? Це дасть вам можливість розібратись в собі?
• Може ти і права! – цілую Джейка й відпускаю.

Тато підіймається на сцену та бере мікрофон в руки.

• Жозе, онучко, я не вмію красиво говорити, скажу просто: з днем народження тебе! Подарунок від усього клану Тетчерів – Батлерів чекає на тебе на вулиці. Біжи вже, дивись!

Донька вибігає на вулицю й голосно скрикує, там її чекає вороний красень, чорна шкіра якого виблискує в останніх променях сонця. Дівчина підходить до коня, гладить його по холці, щось шепоче. Тварина слухає та перебирає копитами. Жозе обертається до нас.

• Дякую рідні! Як його звуть?
• Трістан,- відповідає Річ.
• Можна я проїдусь? – просить.
• Ні, доню, завтра, - відповідаю, - Ти не знаєш його, він не знає тебе. Краще знайомитись при світлі дня.
• Добре, - погоджується дівчина та неохоче відпускає повіддя. Конюх відводить тварину в стійло.

Повертаємось в шатер, спілкуємось з гостями. Танцюю з чоловіком, потім з Каню, з татом, братами. Трохи втомилась, треба вийти подихати, шукаю поглядом Річа, він спілкується з сусідами, киваю головою на вихід і йду. Стаю біля огорожі. Місяць виблискує в небі. Тихо. Чути як сичить сова й цвірчать цвіркуни. Чую чиїсь кроки. Це не чоловік. Обертаюсь.

• Привіт! – Себаст’єн, - Втомилась? – стає біля мене коло огорожі.
• Так, вийшла подихати.
• Я не знав, що в тебе така велика родина.
• Я наче розповідала.
• Так, але я не так це собі уявляв, - пояснює, - Не думав, що ви такі дружні, так любите йі підтримуєте один одного.
• Іноді занадто, - посміхаюсь, - Вибач тата.
• Я це заслужив.
• Термін позивної давності минув.
• Деякі вчинки не мають строку давності, - сумного говорить, - Я тобі заздрю, в мене такої родини ніколи не було.
• Ти можеш створити таку свою, - пропоную, - Все в твоїх руках, - чую легкі кроки, це Річ.
• Привіт! – обгортає мене своєю курткою. От чого він так довго!
• Привіт, - притискаюсь до чоловіка.
• Пліткуєте?
• Щось на кшталт того, - посміхається Себ, - Гарний вечір! А кінь просто прекрасний! Жозе з ним впорається? Це безпечно?
• Наша донька навчилась сидіти в сідлі раніше ніж ходити! – сміється чоловік.
• Так, вона справжня амазонка! Завтра на кінній прогулянці побачите, - підтримую його я, - Тебе ми також обов’язково навчимо сидіти в сідлі. Не я буду! – зарікаюсь.
• Ну добре, я піду, бо Жанет мене вже загубила, - повертається в шатер Себаст’єн.

А ми залишаємось ще на кілька хвилин подивитись на місяць й відпочити від натовпу в обіймах один одного. Але з шатра виходять та прямують в наш бік Жозе-тато з донькою.

• Ма, па, подивіться, що мені подарував Жозе, - протягує руку, на якій виблискує золотий браслет з смарагдами.
• Доню, це дорога річ, - починаю я.
• Джино, Річ, дозвольте доньці прийняти цей подарунок. Це родинна реліквія, а Жозе - єдиний мій нащадок, - пояснює друг.
• Авжеж, - погоджується Річ і тисне Жозе-татку руку.
• Шановні батьки, якщо ми вже тут зібрались тісним колом, хочу вам дещо повідомити, - починає донька, - Мені складно вирішити, що робити далі: їхати в Париж чи лишатись в Техасі, бути веб-дизайнером чи ветеринаром, тому я покладаюсь на долю. Я подала документи в університет в Сан-Маркосі на ветеринарну справу і в Сорбонну на веб-дизайн. Як буде так і буде!
• Якщо вступиш в Сорбонну зможеш жити або в мене, або в бабусі й дідуся – вони будуть на двадцятому небі від щастя! – радіє Жозе-тато.
• Але я хочу жити в гуртожитку! – обурюється донька, - Куди б я не вступила! Я хочу прожити студентський час як ви колись!