Глава 16.

Вечеря добігла кінця і ми перемістились на терасу пити чай-каву-алкоголь та куштувати запаморочливі десерти Мануели. Сонце вже сіло й вітерець приємно обдавав тіло. Настрій за столом був приємний і розслаблений. Патрік спав у візочку. Франсуа пішов в їх з Беа кімнату грати в приставку, яку йому дав Джейк. Дейв повів Аделіну показати наш персиковий сад. В місячному сяйві!

• Жозе, ти тут повністю освоївся дивлюсь, - жартує Патрік, - І спальня в тебе тут, і страви улюблені тобі готують. Скоро назовсім переберешся! Тебе не напружує це, Річ?
• Не питання! Знайдемо йому роботу на конюшні, або в корівнику, або у полі. На ранчо завжди потрібні робочі руки. Тільки обирай, - відказує господар.
• Уявляю Жозе в корівнику! – хохоче Себаст’єн.
• Чи на полі! – підхоплює Патрік.
• А от ви й неправі! Я там був! Згадайте ті фотографії з виставки взимку? Друге місце, до речі, - обурюється Жозе.
• Я думаю, що Річ має на увазі не фотографування, - сміється Патрік.
• Насправді, все добре. Будинок великий. Ми весь час на роботі. А тато-Жозе не нахабніє, - підморгує друзям мій чоловік.
• Джино, а чому тебе всі називають «місіс Річ», а не за прізвищем? – запитує Беа.
• Справа в тому, що раніше це ранчо належало діду Річа – Річарду Батлеру. Всі називали його «містер Батлер», а його покійну дружину, бабусю Річа «місіс Батлер». Коли ми тут оселились, дідусь і бабуся були ще живі, й щоб не плутатись всі почали називати Річа «містер Річ», а мене відповідно «місіс Річ». П’ять років тому померла бабуся, а за два роки дідусь, успокій, Господи, їх душі! Прекрасні були люди! Річ успадкував ранчо, але наші імена до нас вже приклеїлись – не відліпити, - пояснюю, - От Джейка вже всі звуть «молодий Батлер», а Жозе – «міс Батлер».
• Зрозуміло, а то я подумала, що щось неправильно почула.
• «Місіс Річ» - звучить так, наче ти власність, - зауважує Жанет. От же сучка ревнива!
• Так я і є власність мого чоловіка! – повертаю голову і одержую тривалий палкий поцілунок, до тремтіння в колінах. Як вміє цілувати тільки Річ.
• Па, розкажи як ви познайомились із мамою, - несподівано просить донька.
• Ти ж чула цю історію сто разів!? – відповідає чоловік.
• Значить, почує в сто перший! – підтримує сестру Джейк.
• Може гостям не цікаво про це слухати? – намагається з’їхати Річ.
• Ні, чому ж? Дуже цікаво послухати! – відповідає Себаст’єн, якимсь дивним тоном.
• Нам також! – підтримує Діана.
• Ну, Ок, - Річ робить ковток домашнього бурбона, - Було це більше двадцяти років тому. Мої батьки розлучились, коли я був ще маленький і я жив з мамою в Квебеку, в Канаді. Батька бачив рідко. Сестру, яка народилась в нього в другому шлюбі, майже не знав. В останньому класі школи я вирішив це виправити йі подав документи до університету Далласа. Приїхав в Техас та склалось так, що мої стосунки з батьком і сестрою не особливо змінились, а от з дідом ми дуже зблизились. Мені подобалось приїздити сюди на вихідні, працювати в полі, або на конюшні. Я познайомився з місцевими хлопцями, ми створили групу і почали грати в салуні у старого Хела. Грати на барабанах я навчився ще в школі, але ніколи не користувався цим вмінням, - сміється, - А тут якось пішло. Люди приходили, слухали. Хел нам, навіть, щось платив.
• Він такий жмот, ви собі не уявляєте! - пояснюю друзям.
• Одного вечора в салун прийшла висока руда красуня в супроводі двох ковбоїв. Я весь вечір не міг відвести погляду. Підійти, звісно, не наважився, але від друзів дізнався, що це Джина Тетчер та її брати Ед і Бен й що мені нічого не світить, бо кращі хлопці намагались, але одержали гарбуза, а один, Стів Стенлі, навіть стрілявся через неї!
• Нічого він не стрілявся! – не витримую.
• Про це й досі всі навколо теревенять! - підтримує батька Джейк.
• Він просто косий та безрукий! Розмахував кольтом, погрожував що вб’є мене й себе, якщо я терміново в нього не закохаюсь, пістолет випадково вистрелив і куля потрапила в великий палець правої ноги й мені довелось везти його в лікарню! – покочуюсь із сміху.
• Ну, може! Але мене тоді це дуже вразило і я вирішив, що не маю шансів, - продовжує Річ, - Джи приходила майже кожного вечора, коли я грав. Я спостерігав здалеку і не намагався підійти. Але одного разу, я вийшов подихати повітрям в перерві та почув як хтось плаче. Пішов на звук і побачив Джину.
• Ти мовчки простягнув мені хустинку, а я зовсім нежіночно висморкалась, - сміюсь.
• Я був настільки тобою зачарований, що це здалось мені еталоном жіночності, - відповідає дивлячись мені в очі. Замовкаємо згадуючи.
• А що було далі? – перериває наш мовчазний діалог син.
• Слово за слово, я витягнув з Джини причину її сліз, намагався заспокоїти, - розповідає Річ.
• І це тобі вдалось, - додаю.
• Ми почали спілкуватись, їздили на кінні прогулянки, ходили на вечірки до сусідів, всі чекали оголошення про наше швидке весілля, але я відчував, що серце Джи десь у Парижі і коли вона вирішила повернутись туди, я її відпустив.
• Ти її не кохав? – запитує Джейк.
• Дуже кохав, - відповідає Річ.
• А чому ж відпустив? – допитується син.
• Тому що кохав, - пояснює батько.
• Не розумію.
• Я хотів, щоб Джи була щаслива. Тоді вона любила мене, але їй цього було не достатньо. Їй потрібен був Себаст’єн, а я не міг рвати її серце, я хотів, щоб вона була щаслива, - доповнює свою відповідь мій чоловік.
• Це ж дуже важко, - констатує Джейк.
• Так, але що мені лишалось? – мовчимо, - Я також поїхав звідси, повернувся в Канаду, зустрів твою маму, одружився і у нас народився ти. Це ж прекрасно? Значить так мало бути?