Глава 12.

Жозе вже да тижні в Техасі і зранку, як і щодня, окрім вихідних, я везу його в офіс на своєму червоному Доджі, а по-обіді Жозефіна забирає батька і вони їдуть гуляти. На подив, Жозе-тато гармонійно вписався в наш побут. З’являється, коли потрібен, не заважає, коли ми хочемо побути у вузькому колі. Він завжди був дуже чуйний і я рада, що це не змінилось із віком.

• Джино, дуже дякую тобі! – починає розмову мій друг. Тепер я точно знаю, що ми із батьком моєї дитини завжди були тільки друзями.
• За що? – здивовано запитую.
• По-перше, за Жозе. Я вже дякував за неї, але тоді я дякував тобі за неї просто як за істоту. Вибач, я може не зрозуміло пояснюю, - хвилюється чоловік.
• Не переживай, я розумію, - посміхаюсь, підбадьорюючи його продовжувати.
• А зараз дякую за те, яка вона є. Прекрасна! Завдяки тобі та Річу! Завдяки тому, що ви їй дали, чому вчили! – замовкає, а за мить продовжує, - По-друге, за те, що дозволила мені познайомитись із нею, бути поруч. За цю поїздку. Я ж розумію, що ти все влаштувала навмисне й що компанія могли найняти будь-кого із Далласа. Тут і своїх фотографів вистачає.
• Нема за що дякувати! – відповідаю, - Я ж це і для себе робила.
• В якому сенсі?
• Щоб заспокоїти власне сумління, - сумно відповідаю, - Бо що б я не говорила, я тоді неправильно вчинила, егоїстично.
• Та, ні. Все було правильно! Я тоді був не готовий! Не впевнений, що я і зараз готовий бути батьком сімейства, опорою й підтримкою, - заперечує Жозе, - Ти знаєш що я подумав?
• Ні, що?
• Я думаю, що ми всі ще не готові. Ну ті, хто залишився в Парижі в нашій компанії, - розмірковує, - Ми всі не подорослішали, нас всіх носить по колу підліткових закоханостей та юнацьких експериментів. Діана з Патріком намагаються вибратись з цього кола, щось змінити і дай Боже, щоб у них вийшло! Але всі інші…
• Ти знаєш, коли ми зустрілись два місяці тому в ресторані у Беа, в мене були такі ж думки, - сміюсь, - Скажи, а що в тебе з Каті?
• Не знаю, - задумливо відповідає чоловік, - Думаю, що їй потрібен Алекс.
• Що будеш робити?
• А що я можу? От, поїхав сюди, щоб дати їй час все вирішити, - замовкає, - Але, здається, я вже знаю, що дома вона мене чекати не буде.
• От, бачиш, вже дорослий вчинок! – зауважую, - Може це й на краще?
• Може, - якось невпевнено погоджується.
• Слухай, якщо ти впевнений, що Каті тобі потрібна – борись! А якщо ні, то відступи та йди далі, - раджу.
• Я не впевнений, Джи.
• Отже, зроби паузу! Тобі є що робити. Налагоди стосунки з донькою – можеш приїздити до нас скільки хочеш, запрошуй Жозефіну до себе, познайом з батьками, їй буде цікаво, - пропоную, - Займись кар’єрою. Ти зараз в новому для тебе місці, зроби якісь фото, візьми участь у виставках. Знову ж таки, музика, репетиції. Все в твоїх руках! А життя саме дасть тобі правильний напрямок.
• Ти права, Джино! Мені подобаються твої ідеї, тим більше, що дещо я вже зробив, - погоджується чоловік, - І дякую за запрошення!

Доїздимо до офісу, цілуємось та йдемо кожен у своїх справах. Думки про Жозе не дають мені спокою до вечора. Беа його справжня пара! Як вони цього не розуміють? Потрібно поговорити про це з Ді. А ввечері мені зателефонували, але зовсім не подруга.