Глава 2.

               На подив виспалась відмінно. Неквапливо прийняла душ та поснідала в номері, переглядаючи новини в смартфоні. Річ прислав мені відповідь: «А я тобі говорив :)». Це і червоний діловий костюм з червоними ж черевиками на високих підборах додали мені настрою. Люблю червоне! До праці!

            На сьогодні призначено кілька зустрічей на вищому рівні в офісі, а потім обід в ресторані. Рутина. Знову водій і тепер знову ж таки особистий візит вже без попередньої домовленості. Хочу перевірити і себе, і його. Хоча є ризик, що нікого не буде вдома. Дзвінок в двері. Секунда. Звук замка, який відчиняють.

• Привіт, «коханий Сі-Сі»!
• Що? Джино?! Ти?! Як? – шокований господар, радість зустрічі, міцні обійми.
• Так, це я, в тебе на порозі, - усміхаюсь, - Запросиш?
• Авжеж! Проходь і розповідай яким вітром? Як ти дізналась адресу? – Себаст’єн відступає, даючи мені дорогу.

           Проходжу в кімнату, це вітальня. Все просто. Великий диван. В кутку гітара. В прочинені двері спальні видно неприбране ліжко, на бильці жіночий халат. Себаст’єна ніщо не змінить!

• По-перше, я у відрядженні, - сміюсь, бо мені весело, - По-друге, я періодично спілкуюсь з Каню, він живе в Нью-Йорку і нещодавно зустрів Наталі, а вона дала йому номер Діани. Я подзвонила останній і вже вона дала мені адресу твою і Жозе. Я вчора зустрічалась з ним.
• Чому? – на обличчі Себаст’єна подив, - В сенсі, чому тільки з ним? А не з усіма? З Діаною?
• З усіма ми зустрічаємось сьогодні ввечері в ресторанчику у Беатрікс, - терпляче пояснюю я, - Тебе не запросили?
• Запросили, але не сказали привід, - виправдовується Сі-Сі, ображено закопиливши нижню губу. Він зовсім не змінився!
• Це мав бути сюрприз!
• А чому тоді ти зустрічалась з Жозе і сьогодні зі мною? – все ще не розуміє він.
• Тому що хочу віддати борги.
• Які?
• Пояснення. Сі-Сі, я заборгувала вам обом пояснення. Сімнадцять років тому.
• Ти про свою втечу? – нарешті здогадується мій колишній.
• Так. Запропонуєш мені води? – готуюсь заздалегідь, маючи вчорашній досвід.
• Звісно, - наливає склянку й ставить запітнілу бутилку поруч. Він завжди мене відчував. Ну майже завжди. Хоча, гасправді, рідко коли. Наш зв’язок був лише в моїй уяві. Потрібно говорити, бо пауза надто затяглась.
• Ти все така ж красива! І очі так само сяють! – заповнює її Себаст’єн, уводячи розмову в зовсім не потрібне мені русло.
• Дякую! Але до справи! Сімнацдять років тому я не втратила дитину, як вам сказав лікар. Мені поставили діагноз: рак грудей, я злякалась, зателефонувала батьку та повернулась із ним додому.
• Але чому ти нам нічого не сказала? – дежавю.
• Я не хотіла, щоб ви бачили все, що зі мною відбувалось далі.
• Але ми хотіли бути поруч! Я хотів бути поруч! - гарячкує чоловік.
• Себаст’єн, я тоді чекала дитину від Жозе., - терпляче пояснюю йому, - І, навіть якщо ми б з тобою зійшлись, в нас би нічого не вийшло. Так було вже кілька разів до і так було б і тоді, - сумно роблю висновок я.
• Чому ти так говориш? Я кохав тебе! Я завжди тебе кохав! Без тебе я не дихаю, не живу, не граю! Ти моє все! – різко обіймає мене й палко цілує. Глибоко, власно. Не відштовхую  його, намагаюсь зрозуміти, що відчуваю. Нічого! Просто поцілунок! Тисну обома руками йому на груди.
• Себаст’єн, не потрібно. Це не потрібно ані тобі, ані мені! - спокійно зауважую.
• Чому?
• Тому що все, що було між нами, лишилось в гуртожитку університету, в нашому кафе, в гаражі. Словом, в минулому. Погодься, що вже на острові в нас з тобою нічого не клеїлось. А сьогодні, тим паче, в тебе своє життя, - показую очима на спальню, - А в мене своє, - про яке, до речі, він навіть не поцікавився. Йому ніколи не було справи до того, що не стосується особисто його персони.
• Це, - киває чоловік на ліжко, - Нічого не значить.
• Себ, ти так і не подорослішав, - сміюсь.
• Ти права. Я ніколи не цінував, те що мав. Зраджував тебе, не підтримував, не був поруч, коли був потрібен. Я винен перед тобою і це я маю пояснювати, чому не поїхав слідом за тобою тоді! - кається мій співрозмовник.
• Це все вже не має ніякого значення! В мене інше життя, - знизую плечима.
• Тоді чому ти влаштувала цю зустріч? - наполягає Себаст'єн.
• Тому що, я вчора розповіла Жозе, а сьогодні говорю тобі: я не втратила дитину, а народила дівчинку. Жозефіну, Жозе. Їй шістнадцять.
• Що? – шокований чоловік. Показую йому фото на айфоні, - Нічого собі!
• Такі справи, - п”ю воду.
• Ти щаслива? – питає Себаст’єн після короткої паузи.
• Так. Все сталось як мало бути, – впевнено відповідаю, - Відпусти минуле і живи сьогоденням, Сі-Сі!

Плескаю його по плечу і підвожусь.

• Я вже піду.
• Так швидко? Я думав, ми разом поїдемо в ресторан? – Себаст’єн також підводиться.
• Ні, мені ще потрібно в готель зібрати речі. В мене літак о другій ночі. Так що я з ресторану відразу в аеропорт, - йду до дверей, - Не проводжай, на мене чекає водій!
• До вечора! – лунає мені в спину.