Глава 1      

               Літак приземлився в аеропорті Шарля де Голя рівно о дев'ятій, ще сорок хвилин і я вийшла зі скляної будівлі і сіла в машину, яка вже чекала на мене. Дякувати Богу, я «доросла» до рівня топ-менеджера і компанія виділяє мені службове авто з водієм. Він завантажив мою валізу в багажник під звуки клаксонів невдоволених таксистів позаду нас. За двадцять років тут нічого не змінилось!

            Звичайна метушня службового відрядження: заселення в скляний готель в діловому центрі, переїзд в так само скляний офіс – не пам’ятаю, щоб в цьому місті було стільки скла – нарада, огляд складів і виробничих приміщень в передмісті. Виговори, помітки, завдання. Все як завжди. Втомилась. Безсонна ніч дається взнаки. Всі п'ятнадцять годин перельоту я перебирала в пам’яті події двадцятирічної давнини. Як я приїхала в Париж з Техасу, як познайомилась з Діаною й Каті, як ми потім всі разом познайомились з хлопцями. Себаст’єн - моє шалене кохання, наші дивні стосунки, зради, розрив. А потім нова зустріч на острові. Жозе. Як давно це все було і як вплинуло на все моє подальше життя.

          Ноги гудуть від ходіння на підборах. Коли я звикну? Нарешті я можу їхати на зустріч. Вона є справжньою метою мого приїзду сюди. Це те, що я мала зробити ще шістнацдять років тому.

            Центр. Тісні вулички. Водій майстерно маневрує, шукає місце для паркування. Як я могла тут їздити? Після автострад Техаса і широких проспектів Далласа, центр Парижу здається мишиним лабіринтом. Припаркувались. Скляна вітрина кафе відображає високу струнку жінку з рудим волоссям. Середнього віку. Чорний діловий костюм, біла блуза, чорні туфлі на високих підборах. Нічого видатного, але притягує погляд. Добре, що скло не відображає тремтіння колін. п'ять метрів, три, два…

• Джино! Привіт! – міцні обійми, - Скільки років?! Ти зовсім не змінилась!
• Жозе! Дуже рада тебе бачити! Де твоя розкішна грива??? – він змінився. Сиве волосся з’явилось на скронях. Коротка зачіска. А от очі такі ж веселі, як і сімнадцять років тому, коли я його в останнє бачила.
• Лишилась на острові, - Жозе сумно посміхнувся.
• Шкода. Вона тобі дуже личила, - цілую його в щоку, - Пішли в середину?
• Дівчата вперед, - Жозе притримує двері пропускаючи мене.
• Ти завжди був кавалером, - підморгнула я.

Офіціантка провела нас за столик в кутку.

• Що замовимо? – спитав Жозе.
• Я сьогодні нічого не їла, але не зможу проковтнути ні шматочка.
• Джино, не лякай мене. Це на тебе зовсім не схоже! В тебе в будь-якій ситуації завжди прекрасний апетит!
• Дівчино, принесіть нам, будь ласка, дві кави! Жозе, тобі латте, наскільки я пам’ятаю? А мені подвійний американо без цукру, - приймаю рішення за нас двох.

Дівчина невдоволено черкнула щось в блокноті та швидко пішла.

• Як ти живеш, Жозе? Працюєш? Дружина? Діти? – почала я розмову.
• Нічого особливого. Я фотограф. Дітей немає. Зараз у стосунках з Каті. Пам’ятаєш Каті?
• Нашу Каті? Але як?
• Ми випадково зустрілись у Діани і якось так сталось.
• А як Беатрікс?
• З Беа ми друзі. Ми розлучились з нею ще тоді, на острові. Ти ж пам’ятаєш? – Жозе дивився на мене з якоюсь надією, чи що.
• Я думала ви разом. Шкода. У вас було таке кохання!
• Так. Було. А як ти?
• Я директор з маркетингу великої нафтової компанії. До речі, компанія належить моєму дядечку-мільйонеру, - посміхнулась я.
• Так, я пам’ятаю які рахунки йому доводилось оплачувати за твої розмови з дівчатами, - розсміявся Жозе.
• Я заміжня, в мене двоє вже дорослих дітей, - я запнулась, бо не знала як в кількох словах описати своє життя, - Так відразу все і не розкажеш…
• Ти щаслива? – дуже серйозно спитав Жозе.
• Так, - я відповіла без паузи, зовсім.
• Я радий!

              Офіціантка принесла нашу каву. Дуже потрібна мені пауза. Ковток. Я обпекла собі горло! Чорт!

• Жозе, я прилетіла, щоб дещо тобі розповісти. Я мала це зробити ще шістнадцять років тому, але, не знаю, чому не зробила. Точніше, причин багато. Коротше. Мені важко, тому, будь ласка, не переривай мене? – сумбурно почала я.
• Авжеж, Джино, я слухаю тебе! – здається Жозе нічого не розуміє.
• Пам’ятаєш, тоді сімнадцять років тому, на острові, я зникла з лікарні без пояснень?
• Так. Тоді лікар сказав нам, що ти втратила нашу дитину і вирішила поїхати. Я був дуже засмучений. Мені було б легше пережити це разом із тобою, але Діана і Патрік переконали мене, що важливіше те, як легше тобі. І ми вирішили почекати поки ти даси про себе знати. Але так і не дочекались цього… - голос Жозе тремтів.
• Жозе, справа в тому, що тоді я попросила лікаря збрехати вам, - повільно промовила я. Зараз має розірватись бомба.
• Що? Про що ти?
• Жозе, я тоді не втратила дитину…
• Але, - почав мій співрозмовник.
• Почекай, дай мені договорити! – Жозе замовк і я продовжила, - Так, я не втратила тоді дитину, але водночас мені поставили діагноз, від якого лікувалась моя мати, коли я їздила доглядати її. У мене був рак грудей. Так, на початковій стадії, але лікар не давав ніяких гарантій, що вагітність можна буде зберегти! – я говорила дуже швидко і, майже, кричала. Ковток кави. Вже вистигла.
• Джино, чому ти мені нічого не сказала? Я мав право знати! Я хотів бути поруч! – Жозе також, майже, кричав.
• Пробач! Мені було дуже страшно! Я знала як все буде! Я проходила все це з мамою! Зрозумій мене! – в мене з очей покотились сльози. Обіцяла ж Річу не плакати!
• Джи, пробач! Заспокойся! – Жозе пересів на диванчик до мене та міцно обійняв. Він завжди вмів заспокоювати. Я висморкалась у паперову серветку, яку він мені простягнув. І випила склянку води залпом. Де вона взялась?
• Дякую! Мені легше. Сядь, будь ласка, назад. Я хочу продовжити.
• А є продовження?
• Так, Жозе, - і воно тобі не сподобається ще більше, - З лікарні я зателефонувала батьку. На наступний день за мною прилетіли він і мій брат Бен. Вони відвезли мене в Даллас в лікарню, де врятували мою маму. Так як хвороба була на початковій стадії, мені провели лікування без опромінювання і лікарці вдалось зберегти мою вагітність. Я вчасно народила здорову дівчинку вагою три кілограми п'ятьсот грамів і п'ятдесят сантиметрів завдовжки, - я простягла Жозе свій айфон з фото новонародженої доньки, - Це Жозефіна, ми звемо її Жозе. Гортай далі.