27 глава

Життя суттєво покращувалося. Принаймні мені так вважалося. Я все ж-таки вмовив дружину переїхати до столиці. Таїсія спершу ходила насуплена. Майже кожного вечора телефонувала  матері. Але потім заспокоїлася. Побачила, що все гаразд, ніхто тут нас не турбував ані х її колишнього життя, ані з мого. Навпаки я захопився новим проектом.  Люди, які мене фінансували с задоволенням запропонували зробити щось подібне в маленьких містах Київської області. Тож тепер я мав мережу невеличких розважальних комплексів. А от у моїй колишній компанії наче настав чорний день. Я спіймав себе, що знов сумую за колишньою командою. Що мені не вистачає моєї старої секретарки Валентини, хлопців з відділу, який займався піаром. Але я не можу себе викрити. Звісно я іноді слідкував за тим, що писали у СМІ про компанію, у різних економічних дайджестах, але викрити себе, значить наражати на небезпеку й мою нову родину, й дітей й нову бізнес-команду. Наразі акції, які падали в ціні з кожним днем я потрохи скуповував або на своє ім`я або на Таїсію. Десь всередині, десь дуже глибоко  в мені горіла думка, що я поверну своє та дізнаюся, що ж тоді трапилося. А поки я радів Києву, радів новому проекту та спокійному життю з Тасею, бо тут не було всевидячого ока Антоніни Степанівни та її  одичного бурмотіння. З такими сонячними думками я їхав у Білу Церкву на зустріч з новим місцевим забудовником. Тут на місці в мене навіть з`явилася спокуса звернутися у свою ж компанію (ну добре, колись свою), але я втримався та пошукав інших забудовників. Не звернувся я й до своїх перших ліпших конкурентів. А все тому, що мене добре знали в обличчя й мої виконроби, й керівництво та виконроби конкурентної компанії. Пошукав новеньких. Звісно я ризикнув. Але ж, хто не ризикує, той ні п’є Шампанського! Чи як там кажуть?

_________________________________________________________

Таїсія поверталася з супермаркету. Руки її н були  сильно навантажені, лише легенький пакунок з батоном та молоком. Це була більше прогулянка, ніж  похід за покупками. Вона вже майже дійшла до свого будинку. Залишилося пройти однією алеєю з кущів. Вона зробила кілька років та зупинилася. Може вона й йшла далі, але її зупинив якийсь дивний писк в кущах. Жінка спочатку озирнулася навкруги, а потім нахилилася та рукою  відвела зелене гілля куща. Там за ним сиділо маленьке, пухнасте й таке сонячне кошеня. Руде, тому й сонячне. Воно  пищало, кликало на допомогу увесь світ. А його наче ніхто й не чув. Таїсія навіть розчулилася від побаченого. Вона притулила до себе пакет з хлібом та потягнулася до малого. Узяла у долоні. Кошеня було таке малесеньке та вміщалося у долонях, було таке легесеньке, невідчутне. Таїсія піднесла його на рівень своїх очей та роздивилася. В кошеня припухло одне око. «Та ти ще й хворе!» - проказала вона сама до себе напівголосно. Кошеня продовжувало волати тоненьким дитячим голоском. Не витримавши, Тася притиснула малого до грудей та понесла до дому. В кінці алеї вона побачила  рекламну вивіску ветеринарної лікарні. «Маля, тобі щастить!», - звернулася жінка до котеняти й завернула за ріг, в бік, де мало розташовуватися місце найближчої котячої допомоги. Там кошеня оглянули та встановили діагноз. На щастя все лікувалося та не несло  величезних наслідків. Придбавши у аптеці для тварин все потрібне новому члену родини, Таїсія понесла малого знайомити з новим життям. Тепер нести все стало набагато важче. Таїсія крокувала повільно, весь час побоюючись  впустити рудого. По дорозі вона навіть визначилася з ім`ям для маляти. «Персик – так його назву», - вирішила жінка.

«Що за дивні звуки?» - промовив Олег, коли вийшов з ванної кімнати. Він тільки вернувся та не очікував ніяких сюрпризів. «А ти йди сюди та подивися?» - долинав голос дружини з кімнати. Олег увійшов у вітальню та посміхнувся дружині. Вона сиділа на підлозі у рожевому махровому халатику, а біля неї був плетений кошик. Коли Олег підійшов ближче, то побачив у ньому маленький руденький клубочок. Тепер він зрозумів, чого Тася наче світилася від щастя. «Де ти його знайшла?» - поцікавився чоловік в дружини. «В кущах, неподалік нашого дому. В нього хворе очко тому йог мабуть й викинули. Такого не віддаси, не продаси, - розповіла дружина, - А я от не втрималася. Моє серце наче стиснулося від болю. Не змогла спокійно пройти повз». «Ну нехай росте, Рудик», - погодився чоловік. «Я вже назвала його Персиком», - повідомила Тася. Олег посміхнувся й дав свою згоду: «Ну нехай буде Персиком».

Як будь який малюк Персик виявився неспокійним. Він тричі будив свою названу матусю, щоб та прокидалася та погодувала його. Добре, що Таїсія приготувалася. Для неї це не було сюрпризом. Може досить забутою справою, але не сюрпризом. Бо вона з дитинства щось приносила додому, то кошеня, то цуценя. А одного разу принесла сліпого їжачка. Й вигодувала ж його. В лісі тваринка би загинула. А дома її привчили їсти звичайну їжу, навіть не притаманну їжакам. А ще він, навіть, позбувся своїх тваринних інстинктів. Зазвичай їжаки впадають в сплячку на зиму, а цей зимував зі всіма й навіть не збирався спати три холодних зимових місяця. Хоч важко йому було без зору, але він добряче чув та відчував запахи. Таїсія пригадала усіх своїх улюбленців, про що й розповіла Олегу за вечерею. Чоловік знов по новому подивився на свою дружину, а потім пригадав , як вона тягла його до хати, мабуть як зараз цього рудого пухнастика. «Тварина, а буде їй за сина», - пробігло в голові чоловіка, коли Таїсія перший раз вставала з ліжка та йшла на котячий нічний писк. Зранку Олег ледь прокинувся. Таїсія мовчазною варила йому каву. Вона сама ледь стояла на ногах, навіть трохи хиталася біля конфорки. Не виспалася. Жінка налила  в чайку каву, поставила перед чоловіком та проказала: «Потерпи трохи, будь ласка. Тварини швидко ростуть». Але Олег, навіть, не збирався щось їй казати з приводу  кошеня, бо розумів, що той рудий малюк для неї значив.