19 глава

Олег стояв в стороні та дивився в той бік, де зараз вирішувалася його доля. Два немолодих чоловіка з борідками то оберталися на нього, то жваво щось казали третьому – наймолодшому з усіх присутніх. Олег не чув, що вони там казали, тому злегка нервував.

А в колі інвесторів жваво обговорювали  перспективи:

• Ну що ж, Павле, ви познайомили нас з непоганим бізнесменом. Правду кажучи, ми й не очікували. Думали, що це наступний початківець-романтик, або якийсь хвалько. А тут такі знання, така хватка!
•  Так. Він все вірно продумав. Підібрав непоганих забудовників. А сама стратегія? А бізнес-план?
•  Як би ми не знали, який бізнес в нього був, то подумали, що людина керувала чимось великим.
• Точно, йому би керувати великою компанією, холдингом навіть. А тут крамничка зі всякими дрібницями.
• Як ви казали його прізвище? Доля? Ні не чув, не чув.
• Я гадаю, що ми візьмемося за цей проект. Не біда, що це невеличке містечко. Олег Дмитрович все вірно розрахував. ТРЦ притягне  до себе не лише місто, але й область. Люди завжди хотіли та будуть хотіти хліба та видовищ.
• Так, кличемо пана Долю та б’ємо по руках! Усі згодні?

«Пане Олеже, йдіть до нас!» - покликав чоловіка Павлик, колишній піарщик Кочмарського. Олег занервував, а потім зробив  спокійне обличчя, як колись його вчили та попрямував до гурту.

Кочмарський повернувся з Києва задоволений.   «Ну що там? Як все пройшло?» - поцікавилися його жінки вдома. «Вони погодилися! В мене є інвестори!» - голосно проказав Олег та поставив на стіл пляшку Шампанського. «Ого!» - прокоментувала його жест Таїсія. «Так,  будемо гуляти!» - відповів на це чоловік.

Час  йшов швидко, Олега Таїсія тепер бачила лише ближче до ночі.  Він же, як навіжений носився поміж мерією, будівельним майданчиком та ще прокуратурою. А Таїсія хоч й мала купу роботи на городі та в саду, але нудилася за коханим. Важкі думки роїлися немов мухи в її голові та не давали сил подумати про щось хороше. Нестерпний страх про те, що вони віддаляться один від одного з причини його такого навантаження, тиснув та відбирав сили. Коли в неї знов немов виросли крила, коли вона нарешті змогла відчути цей солодкий смак кохання, страх лякав її самотністю та порожнечею.

Молодшого Пашко в місті так й не бачили. А от  до старшого було не дібратися. Може родина й забула би про все, що сталося. Але, як там кажуть, не так гадалося.

Одного дня Таїсія полізла у стару поштову скриньку. Побачивши у ній щось яскраво жовте. Дістала це жовте та зрозуміла, що це поштовий конверт, звичайний. Такий довгий, але без зворотної адреси. Вона відкрила його та витягла звідти аркуш – звичайний білий аркуш, формату А4.  Лист був невеличким й Таїсія відразу кинулася його читати, вирішивши, що це якась інформація з мерії. Останнім часом  Олег завів  активну переписку. Але вона не вгадала. Лист містив в собі погрози. Тільки вона дочитала текст до кінця, то зойкнула та впустила папір на землю. «От тільки цього нам для щастя не вистачало!» - сказала жінка сама собі, підняла аркуш та пішла до хати. Поклала принесене на стіл. Звісно вона не буде це ховати, обов’язково ввечері покаже Олегу. «Але хто ж це такий? Кому ми так насолили?» - подумалося Таїсії.

Ввечері Олег  ознайомився з листом. Читаючи залякуючи строки, він морщив лоба, зітхав, то переходив на півтон, то знов читав про себе. Нарешті відклав аркуш та запитально подивився на дружину зі словами: «Та що це таке!». Таїсія сама стояла не в сих не в тих й не знала, що має відповідати в подібних випадках. «Я гадаю, що це все робота твого колишнього свекра!», - зайшла в кімнату Антоніна Степанівна та голосно прокоментувала листа. «Завтра же віднесу його у прокуратуру! Нехай той Пашко не думає, що я тут злякався. А ще пораджуся з інвесторами. Все-таки це може все зіпсувати. Але я не можу від них таке приховувати», - поділився з жінками своїми намірами бізнесмен. «Так!» - погодилася старша з жінок та голосно зітхнула. Скільки цей Пашко попив їхньої крові та скільки ще вип`є?

Таїсія обняла Олега. Їй хотілося якось розрадити чоловіка. А ще хотілося, щоб усе було добре. Дуже хотілося повернутися у той стан, який був  в неї на морі. Тоді в її души царили спокій та  надія на щастя поруч з цією людиною. А чоловік посміхнувся її щирому жесту та підморгнув їй.

*********************************

Лист все ж-таки налякав мене. Але скільки я вже в житті отримував подібного. Можна було би кімнату обклеїти наче шпалерами. Хто це погрожував мені знов? Голова почала міркувати немов скажена. Хто? Хто? Хто це міг бути? Зі старого мого життя, чи вже навпаки з мого сучасного? Я пообіцяв жінкам, що звернуся у прокуратуру. Але досвід казав, що не требо туди  навіть сунутися. Такі речі тут досі вирішувалися іншими засобами. Звернуся, але не в прокуратуру. Завтра же повідомлю про все  інвесторам. Це впливові люди, Їхні зв’язки, от що стане мені на допомогу! Так, ми усі не тутешні, але гроші роблять чудеса.  Не має в тебе грошей й ти бідкаєшся. Не знаєш ані з чого почати, ані за яку мотузку потягнути? А якщо є, то справа вирішується немов сама собою. Я сподіваюся, що все буде саме так. Тому  я й підморгнув дружині. Навіщо мені лякати жінок. Але й посвящати її у мої плани теж не має сенсу.

***************************************