14 глава

Їдучі у машині Ясміни, Леся затягла стару пісню з надією, що вона пройде і  все минеться та їй не треба буде слідкувати за шефом. «Я не хочу більше бути твоєю шпигункою!» - ниючи промовила дівчина. «Не ний!» - весело відповів на це чоловік. Він полишив слідкувати за дорогою, повернувся та з посмішкою подивився на свою бранку.  Було видно, що чоловік перебуває в доброму гуморі. Він весело проказав: «Ану, подивися в бардачку. Що там?». Леся здивовано замовкла та зацікавлено полізла туди, куди її тільки що попрохали. Вона відкрила шухляду на панелі й полізла туди рукою. Витягла якісь серветки, пакетики кондомів та бридко відкинула знайдене на підлогу. «Пробач!» - сором’язливо проказав начальник та додав: «Краще дивися!». Леся знов залізла рукою та вже витягла якийсь маленький пакетик. Роздивившись знахідку, зрозуміла, що це ювелірна прикраса. Вона витягла подарунок з упаковки та зрозуміла, що це сережки. Бирка на прикрасах показувала, що сережки були золотими. «Нічого собі!» - мимоволі вирвалося в дівчини. «Бути моєю шпигункою вигідно!» - солодко проказав на це Андрій. «Леся роздивлялася сережки. Але потім схаменулася. Невже її зараз покупають?! «Ні!» - вона поклала на панель авітівки подарунок та відвернулася дивитися у вікно. «Не вередуй, мала!» - Андрій не дивлячись на неї, поклав подарунок знов їй на коліна. «Я так не можу!» - суворо та чітко відповіла на це дівчина. Андрій забрав сережки та засунув у кишеню. 

Автівка зробила поворот та за кілька хвилин  скинула швидкість. Зупинилася у дворі старовинного будинку у центрі.

• Де це ми?, - знов здивувалася Леся.
• Виходь! Приїхали.
• Куди?
• До мого дому. Я тут мешкаю з батьками, - Повідомив Ясміна, останнє слово кажучи тихше за попередні.

Леся вийшла та почала роздивлятися будинок. Величезна стара сіра будівля вражала своїми розмірами та старовинною, ще дореволюційною архітектурою; колони, розетки над під’їздами, карнизи, пілясти та русти на кутах будинку. Зараз так не будують! А головне консолі з ліпниною у вигляді чудернацьких квітів та голівок дітей. Леся вже причарована підіймалася сходами. А що її чекає у квартирі її власного терориста?

Ясміна відкрив двері та галантно пропустив секретарку уперед себе. Леся зайшла у квартиру та охнула. Високі стелі, все якесь величезне, а головне все було у тому старовинному стилі, чи дореволюційному, чи довоєнному. Леся на цьому геть не розумілася, але квартира здивувала її так здивувала. Вона пригадала, як колись її запрошував у свій будинок колишній Артем. Але ця квартира хоч й не була дорогою, але вона була зовсім інакшою та такою загадковою. В квартирі збереглися старовинні меблі тих часів - з натурального матеріалу та важкі й масивні. Все було темного майже чорного кольору, красиво прикрашені дерев`яним різьбленням. Леся ходила та дивувалася квартирою, а Ясміна ходив за нею та слідкував за її  емоціями. «Так, я  професорська дитина! Не требо так дивуватися!» - гордо казав чоловік. «Хто ж твої батьки?!» - не втрималася дівчина. Тоді Ясміна розповів про свою  невеличку але  відому й не просту сім`ю.

Так, я не з простої родини. Мій батько професор, академік медичних наук, а мати – професор хімії. Обидва зараз працюють в НАН України. А  бабусі та дідусі теж були, так сказати, у вищій лізі. Тільки я не схотів йти їхніми шляхами. Не пішов ані в медичний, ані по шляхам хіміків. А пішов у економіку та у великий бізнес. Вони усі досі на мене  у великій образі. Тому з усіх сил намагаюся їм доказати, що я був правим й бізнес – це моя справа та моя стезя!

Леся слухала та водночас роздивлялася інтер’єр. Ось на стіні висіли портрети Андрійових родичів – діда та бабусі  у старовинних дерев`яних рамках. А ось у старовинному буфеті з вітринами, де колись може зберігали варення, стояла ваза з портретом діда також Андрія Миколайовича Ясміни. «З ювілеєм до шістдесятиріччя», - прочитала про себе Леся. Так в такому інтер`єрі вона була вперше. «Мабуть вони й ножами їдять, коли обідають?!» - раптом прийшло їй у голову. В куті величезної вітальні знаходився старий чорний рояль ще й зі свічниками. Свічники тьмяно блищали, мабуть їх давно вже не чистили. Леся обійшла його, наче злякалася страшного звіра. А Андрій навпаки сів за рояль, відкрив кришку та почав щось грати. Дівчина ніяк не могла впізнати мелодію. Це було щось знайоме та водночас далеке. «Ще й на роялі може!» - помітила вона для себе. А чоловіку подобалося так її дивувати та хизуватися перед цією секретаркою.

Леся ходила кімнатами та дивувалася, що чоловік її не зупиняє. «А це кабінет дідуся», - прокоментував Андрій наступну кімнату. В кімнаті також зберігалися старовинні меблі. Тут тобі й старий письмовий стіл, секретер та величезна книжкова шафа на всю стіну. Леся підійшла до книжок та почала розглядати  їхню колекцію. На одній з поличок вона помітила два журнали, які стояли  відкритими та на дівчину дивилися два портрети. Леся уважно придивилася та впізнала на них хлопця Андрія. «Скільки тобі тут?» - запитала вона в чоловіка, обертаючись та поглядом шукаючи його у кімнаті.

Ясміна підійшов ближче до шафи та посміхнувся:

• А тут.  Шістнадцять
• Й ти вже друкувався?
• Моя бабуся вважала, що  мати статті треба ледь не з дитинства.
• І що це?
• Есе на якийсь конкурс. Вже не пам’ятаю.
• Есе? Я про таке й не мріяла.
•  То все дурниці.
• Нічого не дурниці, - Леся потягнулася та вийняла журнали з-за скла щоб подивитися назви журналів.