10 глава

«Ти диви, які повимахували кабаки?!» - радів Олег, дивлячись на свій труд.  Таїсію городом було не здивувати, але вона підтримала чоловіка, посміхнулася йому та вхопилася за руку. Вони разом йшли по городу  з сапками в руках. Такий в них був вихідний. Олег міркував, що добре було би розширити бізнес та відкрити якусь торгівельну точку поруч із домом. «Тут у вас  добре було би місце для торгівлі продуктами зробити. Бо поруч нічого ж немає. Базар далеко, усі магазини теж не близько», - казав, наче вмовляв дружину. «Може й так. Але хто буде торгувати? Та чим? Будь ласка, тільки не відкривай в нас черговий ганделик!», - попрохала Таїсія. «Та не збирався я відкривати  нічого подібного. Хоча, горілчані вироби тут пішли би. Але на них треба мати дозвіл. Дозвіл – це перевірки, це копирсання у документах. Ні. Мені не треба щоб хтось порався у моєму минулому. Хіба – на тебе?» - міркував Олег. «Мені теж не треба, щоб копирсалися у моєму минулому!» - суворо повторила його слова Таїсія. Олег зупинився сапати землю, підняв голову та запитально подивився на жінку. Потім сказав: «Може вже прийшов час розповісти про своє  минуле?». Таїсія зітхнула та проказала: «Потім, давай. У вечері». Чоловік мовчки погодився.

А у вечері Таїсія  узявши пакунок  насіння покликала Олега прогулятися. Той здивувався, але одягся та  пішов на вулицю. Таїсія узяла його під руку та тихо проказала: «Підемо!». Олег слухняно пішов з дружиною. Вони вийшли за хвіртку та пішли по дорозі. Олег йшов вперед та мовчав, чекав якоїсь команди. Таїсія йшла так і тримаючи чоловіка під руку. «Яка жарка весна, скажи!» - почала розмову не про що. «Це ж добре!», - підтримав її чоловік. «А я не люблю спеку. Колись на городі я так обгоріла. Тепер просто ненавиджу спекотну погоду. Хоча й холод не люблю», - повідомила мені Таїсія. «Ну ти капризна!», - пожартував Олег у відповідь. «Чого про себе нічого не кажеш?» - вередливим тоном спитала Таїсія. «Я вважаю, що у природи немає поганої погоди», - відповів той словами зі старої пісні.

Вони вийшли на пустир. Це був той пустир, де стирчав старий іржавий грибок та з якого Таїсія побачила побитого Олега в куширах. Таїсія розстелила стару ковдру та покликала чоловіка на неї. Земля ще не остигла, була тепла. Таїсія протягнула чоловіку насіння. Олег здивовано подивився на жінку та простягнув долоню, а потім дві. Таїсія насипала йому соняшника та посміхнулася. «Хотів про мене знати? То слухай!», - тихо приказала вона. Олег вмостився на ковдрі. Таїсі сперлася на Олега, зігнула ноги в колінах та почала свою розповідь.

***********************************************************

Молода я була та дурна! А ще бідна. Це теж зіграло свою роль. Коли ти в класі найгірше одягнута, коли новинки в тебе з`являються в останній, а про деякі речі ти й мріяти не можеш, то це дуже гнітить. А як може бути інакше, коли твоя мама – прибиральниця. А завод  не працює. Тут в нас завод ув  поршневі кільця виробляв, а потім став. Батько мій на ньому працював. А звільнили його спочатку запив, потім щось знайшов, а звичка погана залишилася. Одного разу замість горілки випив спирт, але не етиловий, а метиловий. А вони ж схожі. А я як раз школу закінчувала. Сподівалася, що поїду у велике місто – вступати у інститут. Поїхала…

А в класі  зі мною вчився Пашко Славко. От у нього, навпаки, все на краще пішло. Батько його  при Райкомі працював, начальником гаражів. А потім  у гаражах тих свою СТО відкрив, бізнесменом став. Людей собі  вмілих набрав і батько мій у нього робив. Я до батька бігала та добігалася.

Добігалася до того, що завагітніла. Але я Ставка любила. Принаймні мені так вважалося. А чи любив він мене? Тепер й не знаю. Через роки на все те інакше дивишся. Батьки наші зібралися та постановили, що одружать нас. Хоча декому й не хотілося  це робити. Але місто наше мале. Усі один одного знають, Тому, щоб пліток не робити, зробили вони нам гарне весілля. Й інститут пролетів, як фанера над Парижем.

Як важко зараз  їй було все це згадувати! Таїсія замовкла, струсила з себе лушпиння  соняха. Задумалася ненадовго та потім продовжила:

Народилася  Маринка. Славко поїхав навчатися у технікум. А я залишилася з дитиною жити у свекрів. Недовго мій любий чоловік навчався. Через рік він те навчання кинув та повернувся до дому. А тут в батька є гроші. Біля нього завжди крутилося багато людей, різних. А здебільшого тих, хто на чужі гроші ласий. Втягнувся парубок у  якусь недобру компанію, почав випивати. Мій батько цьому теж  встиг посприяти. Щоб вилучити його з компанії мені порадили другу дитину народити. Чим я тоді думала, не знаю. Послухалася й народила синочка. За два роки від Маринки з`явився в нас ще й  Євгенчик. Модно тоді було хлопчиків Женями називати. Жили ми отак четверо. Померла їхня бабуся, залишився нам її будинок. Ми тули переїхали. Щастя – своя молода сім`я. Живі та радій. Але все нам чогось не вистачало? Стали самі жити, почав мене мій милий побивати. Якось, пішла я до подруги, а малих залишила вдома . Не самих залишила, а з батьком рідним, тобто з Славком. Все нормально було. Уходила, він тверезий був. Домовилися, що я години три там побуду. А прибігла я – вже дім палав. Чорний дим валив з вікон. Страшно було в нього входити. Я побігла аж у школу. Там тільки телефон був. Тоді викликала пожежників. Вони хоч й скоро приїхали, але вже дах провалився. Будинок старий був. Ми ремонт затіяли, але такий  поверхневий. Чоловік мій вже п’яний був. З дому вибрався та десь забіг. А про дітей чи то забув, чи то  не зміг їх врятувати та сховався. А вони малі були, заховалися у шафі та позадихалися в ній. Маринці тоді майже шість було. Через місяць мали день народження справляти. А Евгенчику чотири. Пожежники їх витягли. Але пізно було!