7 глава

Пройшов ще місяць. Таїсія втягнулася в свою нову роль -  підприємця-початківця. А Олег  щосили займався садівництвом. Антоніна Степанівна була страшно рада. Що всі її  весінні задуми щодо городу збуваються з аерокосмічною швидкістю. Олег і сам від себе такого не очікував. Тільки город все одно не допомагав справлятися з тужливими думками про своє минуле, про свій бізнес, статус. Але літо він бачив інакшим, тому готувався до нього ретельно. Як тільки з`являлася вільна хвилина він шукав інформацію щодо вже не своєї компанії, акції якої вже не набирали  сили, а навпаки танули. «Що там відбувається? Хоч би одним оком глянути на фінансовий звіт!» - турбувало чоловіка.

*******************

А в компанії дійсно все йшло шкереберть. Андрій, наче школяр стояв перед довгим столом, де колись сидів засновник Олег Кочмарський. Тепер за столом  сидів його  колишній друг Денис Павлович. Він обтирав обличчя серветкою та недобре дивився на топ-менеджера. В його очах Андрій так і залишився хлопчиком на побігеньках. Андрій дивився то на підлогу, то на  чоловіка та трохи з істерикою в голосі казав:

• Я не можу зрозуміти, що відбувається!
• А що відбувається.?, - Денис дивився на молодого чоловіка. На його губах була іронічна посмішка, - Чого ти не розумієш?
• Кредитори немов з ланцюга зірвалися! Вони вимагають повернути гроші. Я покликав їх на зустріч. А вони мені якихось представників надсилають.
• Тримайся! Дійшла інформація про смерть Олега. Поки вони мали справу з ним, то с задоволенням йшли на поступки. А тепер все. Люди нервують.
• Я все розумію. Але ж не всі відразу!
• Я обіцяв тобі свою підтримку? Я готов тебе підтримати. Ти, сідай, випий водички.
• Я не можу сидіти!, - Андрій  почав ходити по кабінету туди та назад. Він то стискав, то розтискав кулаки від роздратування.
•  Після смерті Олега Дмитровича почали повзти різні чутки. Рейтинг довіри впав.
• Гадаєте, я не розумію?, - продовжував нервувати Андрій, - Треба терміново щось робити з цими кредиторами! Але вільних активів в нас немає.
• Тільки продати чиїсь акції?, - протягнув Денис та хитро подивився на Андрія.
• Мої? Чому відразу мої? Це зменшить мій влив у компанії. А я так довго до цього шов!, - проказав та злякався своїх слів Андрій. Він  зиркнув на Дениса. Чи не зрозумів той, чого він так боїться? Але той сидів спокійно наче про щось міркував.
• Знаєш, якщо викинути на ринок мої акції, припустимо, відсотків вісім. То ми покриємо нашу заборгованість.
•  Так, це буде спасінням!, - Андрій проказав та вдячно подивився на  грузного чоловіка, - Ми… Я… все компенсуємо вам.
• Але ж ти розумієш, що все це тимчасовий вихід?
• Так, так, я розумію. Я буду намагатися. Вже замовили аудит на деякі підприємства. Вже знайшли нового старшого бухгалтера.
• Можете, коли требо!, - Сухо проказав товстун та встав з-за столу.

Денис Павлович вийшов з кабінету та залишив Андрія самого. Той стояв біля великого панорамного вікна та кулаком вдарив по склу від люті. Цей пихатий товстун як не бачив так й не бачить у ньому людину, рівню! Андрія наповняла дика лють.

Денис Павлович Палкін йшов по коридору неспішно, розміряними кроками та міркував. Все пішло не зовсім так, вірніше зовсім не так, після смерті  його заклятого друга та товариша. Замість того, щоб гроші полилися рікою, компанію почали розкачувати кредитори. На труп завжди злітаються стерв`ятники. От і зараз, усі хотіли поживитися залишками великого економічного велетня. Який тепер ледь стояв на ногах Люди масово звільнялися. Нові, як на гріх, приходити та уходили. Текучка кадрів – це не добрий знак, як для самих підприємців, так і для тих, хто дивиться на компанію  зовні. А акції купи підприємств, що входили у велику корпорацію Кочмарського кожного для танули в ціні.

Чоловік ішов та міркував собі. Раптом йому прийшло у голову, що треба звільнити усіх підлеглих, хто ще працював з Олегом – від прибиральниці до  власного помічника. Вони усі пам’ятали його, усі будуть  порівнювати з ним. А требо щоб вони були вірними мені та  вдячними, що я  узяв цих людей на  такі посади. Він дістав мобільник та зателефонував тому самому Андрію, колишньому топ менеджеру, а тепер  головному директору компанії.

Андрій подивився на мобільник та побачив знайомий номер. Криво посміхнувся та сам собі сказав: «Знову здорово!  Чи давно не бачилися?» . Узяв слухавку та почув:

• Мені треба, щоб підібрали нових людей на такі посади -  власний помічник, новий зам, начальники усіх відділів, та навіть нову прибиральницю на поверх. Але я не хочу, щоб це були якісь люди з вулиці. І я, сподіваюся, ти розумієш чому!
• Де ж я візьму стільки нових?
• Подумай. Ти тепер директор!
• Так, я подумаю про це. Я вирішу питання.

Андрій поклав слухавку та вилаявся: «Хитрий чорт! А прибиральниця чим тобі завинила?!»

Через два тижні Андрій презентував нових підлеглих. Тут були усі, крім нової прибиральниці. Навіть її Андрій змінив. На місце старої узяли жінку з першого поверху, можна сказати, що її  нечувано  підвищили. Бо одна справа мити підлогу у холі, де постійно ходять працівники, відвідувачі та різна купа народу. А інша справа – мити підлогу та кабінети на поверсі, де працює найвище керівництво. Андрій відчував бажання Дениса Павловича та намагався виконати його найкращим способом. Хотів, щоб йому були вдячні та у рота дивилися? Тримайте та радійте! У самому кінці менеджер зупинився на власній помічниці. Він давно знав Лесю, ще й з універу. Дівка з характером та великими амбіціями. Вони познайомилися ще у виші. Андрій тоді був аспірантом, а Леся навчалася на третьому курсі та готувалася до олімпіади з економіки. Його поставили допомагати талановитій та здібній студентці. Ще тоді він помітив, що викладачі дійсно не перевищували її здібності. А працюючи разом, він відмітив як жагу до знань у дівчині так й її  амбіційність та бажання бути всюди переможницею.