5 глава

Пройшло пів року. Я нарешті можу сказати, що одужав. Ну майже одужав. Прнаймнi менi тах хочеться думати.

На дворі весна. Сніг по трохи тане, капають бурульки.  Якось ми цю зиму перезимували. В жовтні Антоніна Степанівна зрозуміла, що Таїсія безробітна та якось звиклася з цією думкою. А я не гаїв час та розмірковував, що маю тепер робити. В голові моїй з'явився сякий-такий план. По-перше я одружуся з Таїсією та візьму її прізвище. По-друге візьму невеличкий кредит та стану власним підприємцем вже з новим прізвищем. А там по тихеньку почну навідуватися у Київ та  дізнаюся, хто ж мені підклав таку свиню. Тільки от згоду від Таїсії ще треба отримати, бо вона не сном, не духом не знає про мої далекоглядні плани на неї.
Я вештався по саду, ходячи від одного дерева до іншого, оглядаючи їх. Поки дибав між деревами, згадав, як робив пропозицію колишній нареченій. Як обирав обручку, шукав найгарнішу. А коли настав час прохати її руки, то дізнався, що її більше немає. Мою кохану Ліку, найвродливішу білявку на світі отруїли. Поки горював та карав себе, що не поїхав на відпочинок із нею, слідство вийшло на мою колишню дружину. Мало того, що вона відсудила в мене третю частину доходів та ще й замахнулася на  те, що було найдорожче. Але вона завжди могла за себе постояти та наняла найдорожчих адвокатів та таки викрутилася. Я сіпнувся та подивився на сиру чорну землю, з якої потрохи сходив сніг. Неприємно, але думки знов завели мене не туди. Я зітхнув та подивився на будівлю. Тепер моє життя протикатиме тут, у цьому старому домі, старому саду. Сподіваюся, що це не назавжди. Старий дах, маленькі віконця – все тут казало про те, що ремонт навіть не планувався. Пробігла думка, що поміняти тут усе  давно настав час. «Так. Стоп! - зупинив себе я, - Ти знов не про те думаєш. Думай про Таїсію та  пропозицію!». Я обійшов будинок з боку та повернувся до виходу. На ганку стояла Таїсія з великою мискою. У мисці була подрібнена картопля та гарбуз. Худенька жіночка с зачесаним у хвіст, з рудим відтінком волосся у старій шкіряній курточці та гумових чобітках. На перший погляд нічого цікавого. Я приглядаюся до її обличчя та думаю, що якби її повести у такий собі салон краси, то можна було би і її добре причепурити. Стара кутка скриває непогану фігуру. А гумові черевики зовсім не підкреслюють довгі ноги та  тонкі литки.
Я підходжу ближче та пропоную свою допомогу. Жінка посміхається, але миску не віддає. З її посмішкою на обличчі наче стало світліше навкруги. Очі засяяли, в їхніх кутиках з`явилися невеличкі мімічні зморшки. А з ними разом уверх піднялися й кутики пухкеньких губ. Така мила та щира посмішка! «Ти знаєш, що твоя посмішка дуже щира та обеззброює?» - запитав я та водночас зробив  їй комплемент. Вона зашарілася. Я протягнув руки до миски та майже вирвав її з рук Таїсії, трохи прокинувши на землю качиного обіду. Ми пройшли разом до місця, де була загородка та паслися качки. Таїсія відкрила хвіртку та покликала птицю. Почала кидати їм їжу. А я стояв поруч та дивився. А потім сам не зрозумів, як проказав: «Таїсіє, виходь за мене! Будь ласка, будь моєю дружиною!». Ось так просто та без всякої там обручки та ставання на коліно. Таїсія повернулася в мій бік та запитально подивилася на мене. «Так. Я не жартую!, - відповів їй, - В місті, думаю, вже давно, про нас ходять всілякі плітки. Так навіщо плодити ще зайві? Поберемося та закриємо усім рота!».
«Ви хочете, щоб я й прізвище ваше узяла?» - запитала жінка, якось несподівано та у діловому стилі. «Навпаки. Я візьму твоє прізвище. Зміню паспорт та продовжу своє існування на Землі!» - пояснив я їй частину свого плану. «А може вам не сподобається моє прізвище?» - поцікавилася вона. «Пашко – нормальне прізвище», - відповів я спокійно. Жінка не здивувалася, що я встиг подивитися її документи. «Пашко я по колишньому чоловіку. А дівоче прізвище моє – Доля. Я є Таїсія Доля», -  проказала мені жінка. 
Першого квітня ми побралися. Прийшли пішки з РАГСУ та перед хвірткою я зупинив тепер свою дружину та жартома  спробував підняти її та перенести у двір. Таїсія засміялася, але не далася. «Не час, носити мене на руках! Ти скільки лежав? Забув? Ще хочеш?» - нагадала вона мені про мій стан здоров`я. Я знітився. Але потім обійняв її за плечі та так повів по доріжці до ганку. Двері відчинила  Антоніна Степанівна з незадоволеним виглядом на обличчі. «Заходьте, гості дорогі її!» - буркнула вона нам та сховалася у своїй кімнаті. «Ну й весілля! Без сукні. Без весільного столу!» - сумно промовила наречена. «Яка наречена, таке й весілля!» - долинуло з коридору. Жінка гримнула дверима та вийшла геть. «Мабуть до сусідки жалітися побігла?» - весело проказала Таїсія. «Я сподіваюся, що ти розумієш, що все це не насправді?» - запитав я, ховаючи свої очі. Таїсія кивнула у відповідь.

Вечоріло. Я лежав на ліжку та слухав шум, який доносився з кухні. Жінки  шуміли посудом та розмовляли. «Мамо, давай я сама буду вирішувати, як мені жити!» - чувся голос Таїсії. «Та вже довирішувалася з Пашком! Тобі мало? Давно в пригоди не потрапляла?!» - лаяла її у відповідь мати. 

Я прикрив очі та ніби поринув у забуття. 
-    Як його можна скомпрометувати?
-    Зазвичай це роблять за допомогою жінки. А потім шантажують, що покажуть дружині.
-    Але він не одружений! Жінка тут пролітає мимо.
-    Чого це? Іноді й дружини не требо. Якщо це буде щось незвичне, заборонене, поза межами моралі.
-    Ну, це тема.
-    Так, зводимо його з потрібною жінкою, а потім…
-    Як це зводимо?
-    Знайомимо. Краще через знайомих. А можна зробити випадкове знайомство. А потім…
Я раптом почув знайомий голос та ще один – незнайомий. Сіпнувся та прокинувся. Що це було? Тепер я знов чув, як на кухні між собою сваряться мати та донька. Я, замислившись, дивився у стелю та пригадував те, що мені тільки що чи то примарилося, чи то наснилося. Я знов впізнав голос свого ліпшого друга. А хто був той другий, не знаю. Так й не при гадав  цей голос. Якщо мій друг у всьому цьому був замішаний, то як я цього не зміг помітити? Як він жив з цим? Як ми взагалі могли дихати з ним однім повітрям?! Зараз в мені все аж клекотіло. А може це тільки сон? Де я міг чути цей діалог?  А може його вигадав мій мозок. В мене  і досі  частенько болить голова, після моїх пригод. Іноді вона болить так, що хочеться вити від болю. А ліки не допомагають. Я напружився та охопив голову руками, наче хотів її сплюснути. Але в кімнату повернулася Таїсія, вона внесла тарілку з гречаною кашею та тушкованою печінкою та поставила на стіл. Її обличчя було блідим та сумним. «Навіщо ти принесла мені тарілку? Я міг піти вечеряти у кухню», - звернувся я до дружини. «Їж, краще тут», - тихо відповіла вона та  з болем подивилася на мене. Я сів за стіл та притягнув до себе миску. Таїсія стояла наді мною. «Не стій так – наді мною!, - нагримав я раптом на неї, - Краще сядь поруч. Або принеси й собі. Повечеряємо разом!». Жінка вийшла з кімнати та повернулася зі своєю вечеряю. Сіла  поруч мене. Я узяв її за руку та подякував. Вона подивилася на мене та побажала смачного.
Я поколупався у каші та завів розмову:
-    Тася, що відбувається?,  - Щиро поцікавився я.
-    А ти не бачиш?
-    Відповідати питанням на питання. Це не зовсім  ввічливо.
-    Моя мати була проти нашого шлюбу.
-    Так, я її прекрасно розумію. Вона бажає тобі тільки найкращого. Але я ціную, що ти погодилася на такий шлюб. Я сподіваюся, що ти розумієш, що все це не просто.
Таїсія зітхнула, а я продовжив:
-    Я хочу вижити та залишитися живим. Мені дуже потрібна твоя допомога.
-    Я же вже допомагаю!Ти узяв моє прізвище. А чим я ще можу допомогти? В мене більше нічого немає.
-     Я хочу взяти кредит та відкрити власну справу. Я стану власником. А тебе найму, як бухгалтера. В тебе знову з`явиться робота. Як тільки я зможу нормально ходити, то треба бути  дослідити ваш ринок та знайти свою торгівельну нішу. А там подивимося. Ти зі мною згодна?
-    Та згодна я. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
-    А я сподіваюсь, що колись ти мені розкажеш, що з тобою сталося. І я зможу зрозуміти, чого Антоніна Степанівна так  все сприймає.
Жінка посміхнулася та ми продовжили вечеряти.