4 глава

Я сидів на старому  металевому ліжку, з кулями на бильцях та відчував себе немов у дитинстві. Вже давно таких не зустрічав. Під спину мені напхали подушок і я намагався гарніше вмоститися. Я слухняно відкривав рота і в нього вкладали тепле картопляне пюре. Краєм ока я побачив, як літня жінка принесла дрова та почала розтоплювати піч. Зі словами: «А ночі вже холодні. Серпень на дворі», вона вкладала по одній дровині у піч. Ця жінка так нагадала мені мою бабусю, вірніше прабабусю. Потім я повернувся до своєї годувальниці та знов відкрив слухняно рота. Вона годувала мене, а я дивився на її обличчя, та бачив турботливий погляд. На мене дивилися  небайдужі очі, зеленого кольору, який переходив у болотний. Жінка, здається Тася, розпитувала в мене про мої пригоди, а потім образилася. «Щось я не те бовкнув», - подумалося мені, коли я почув ображений тон у голосі співрозмовниці. «Так, я назвав її місто Мухосранськом. Геть, не подумав!» - нагадав сам собі. «Тож , де я опинився?» - запитав  хазяйку. «Це Лебедин!» - відповіли мені. «Так, я мав їхати у Лебедин. Але чому знімальна команда раптом розбіглася?» - запитав я та пильно подивився у цікаві зелені очі. «А я звідки знаю!» -  ображено відповіла господарка  зелених очей та сплеснула руками. Вона трохи підвелася й миска полетіла на підлогу та з  деренчанням  вдарилася об неї. Господарка підняла миску та с гонором пішла геть. «Значить з характером!» - відповів собі я.

Через деякий час вона повернулася та повідомила, що принесла мені ще одну ковдру. Мені стало ніяково. В цьому домі про мене так дбають, покликали лікаря, обтерли та на годували. А  я у першій же розмові виказав неповагу до цього місця. Може це й маленьке місто, але тут живуть добрі та милосердні люди. Де б я зараз був, якщо мене не знайшла ця жіночка. «Дуже дякую! Та вибачте, що через мене у вас стільки клопоту. Я як одужаю, то відразу піду», - поспішив я запевнити господиню. А вона знов ображено подивилася на мене.  Жінка витягла з під спини зайві подушки і я почав вмощуватися для сну. «Спить та набирайтеся сил!» - побажала вона мені. А я побажав їй спокійної ночі.

Але ніч не була спокійною, я прокидався безліч разів та кричав від болю. Таїсія прибігала  декілька разів, а на останок принесла свою ковдру та  вмостилася на підлозі поближче до теплої печі. Вона навіть зробила мені укол та так справно. Після знеболювального біль зменшився  і я зміг заснути до самого ранку.

У вісні я знову поринув у минуле.

Я ішов знайомим коридором. Повз мене було купа дверей. Якісь були зачинені, якісь відкриті. Проходячи повз кабінету комерційного директору,  де двері були прочинені, я почув знайомий голос.  Треба поспішати. Саме зараз, коли він так зайнятий   своєю грою у мера столиці, нам все требо зробити. На наступному тижні йому взагалі буде ні до чого. Його придуркуватий піарщик придумав, що той зніматиметься в якомусь там шоу. В цей самий момент ми все і зробимо. А потім я подбаю, щоб він нам не заважав далі.  Це був голос Дениса.

Я прокинувся увесь мокрий та застогнав, чи від болю, чи від такого жахливого сну. Я як міг, сів на ліжку, роздивився по сторонах. Але нічого такого не побачив  та став гадати, чи це сон, чи це така жахлива правда?  Потім мій  погляд кинувся на місце, де мала ночувати моя рятівниця. На підлозі  лежало кілька ковдр, кинутих та  залишених та полушка. Господарки не було. «Може вже пішла на роботу? Цікаво, ким вона працює?» - прийшло  у голову. Я прикрив очі та уявив її спочатку медичною сестрою.  Перед очима з`явився образ Таїсії, що була одягнена у  тоненький білий халатик. На голові в неї біла  шапочка, з під якої виглядав русий з рудим відтінком чубчик.  Вона стояла біля столика   та готувалася робити укол.  Пригадана мною жінка озирнулася та весело мені посміхнулася.   «А раптом вона ніякий ні медик. Вона приводила якогось фельдшера увечері та толком не змогла йому нічого розповісти. «Ні, вона ні медик!» -  хтось відповів в моїй голові. Я розплющив очі та почав роздивлятися кімнату з наміром, чи не помічу я чогось, щоб підказувало мені щось про фах господарки цього будинку. Кімната була якась звичайна – охайна. Було видно, що тут не так давно робили ремонт, але ремонт недорогий. Нові флізелінові шпалери бузкового кольору, побілена стеля. Піч була обкладена кахлем в тон шпалер.  Вікна були ще закриті щільними шторами рожевого кольору з бузковими квіточками. Як на мій смак  - дешево та просто. «Може вчителька?» - знов щось казало мені в голові. Я знов уявив жінку, але у діловому сірому костюмі, яка ходить серед парт та щось читає дітям. Мої мрії хтось зруйнував. Спочатку я почув шарудіння, а коли відкрив очі, то побачив літню жінку, яка зайшла у кімнату та пройшла повз мене з кухлем. Вона, не дивилася на мене, пройшла до  підвіконня та почала поливати квіти, яких там було безліч. «А хто ваша донька за професією?», -  промовив я якимось не своїм скрипучим голосом. Жінка здригнулася. Мабуть  зовсім не очікувала мого питання та злякалася. «Вона – бухгалтер. Працює на заводі, - спокійно відповідає  мені бабуся та дивиться на мене суворо, - А чого ви так рано прокинулися?». «Он як!» - кажу сам собі та знову вмощуюся на ліжку, на м`якій перині.  Почулося, що хтось зайшов у хату, спочатку гуркіт дверей, а потім скрип мостин. Я прислухався та почув голоси. «Ти так рано повернулася? Щось трапилося?» - голос  старшої жінки. Якій відповідав молодший голос: «Та ні. То я ходила до Прокоповичей. Молоко їм носила, як обіцяла. А на роботу мені не требо. В нас знову триденний тиждень». «Це погано. Знов нічого не заплатять», - пробурчав старший голос. «Ну мамо, не требо. Хіба, це я в цьому винна?» - відповіла молодша жінка. «Та вже ж не винна. Тільки для цього ти ще й цього нещасного приперла? Гроші  нікуди дівати?!» -  продовжила бурчати  стара. Мені стало ніяково й я подумав, що як тільки виберуся з цього Мухо… міста, то відразу віддячу та віддам гроші за ліки.  Молодша жінка зайшла у кімнату  весела та гаряча. Вона подивилася на мене та запитала: «Вже прокинулися? А свіжого молока не бажаєте?». Я закивав. Вона, наче дзиґа вилетіла з кімнати. Я тільки встиг  помітити, що на ній був жовтогарячий сарафан i так він лічив їй. Її русяве волосся спротив сонячного світла виглядало немов золото, розкидане по плечах й так підкреслювало її засмагле обличчя. А зелені очі наче світилися смарагдами.  Мить й господарка прибігла назад та принесла велику чашку теплого ранкового молока. Я обережно взяв чашку у руки та почав пити молоко. «Хочете, я відкрию вікно? Бо я на городі зараз буду. Якщо треба, мене не докличешся?» - чи питала, чи радила господиня. «А мобільник?» - почав я та згадав, що тепер я не маю мобільного. Та замість продовження фрази з горла вирвався звук розчарування. «Я мамин телефон вам віддам. А мені щоб набрати, натисніть двійку та виклик», - відповіла жінка та вийшла з положення. Вона крутнулася та в її руках вже був старенький сірий, найпростіший мобільник. Вона віддала мені слухавку та вибігла. «Мамо, я на город!» – почув я її слова з  сіней.