1 глава

Що то є доля? Одні кажуть, що це те, чого ніяк не оминути, що написано тобі при народженні. І як казали в старину, то й на печі тебе знайде. А інші вважають, що ти сам – творець своєї долi. Та як будеш старатися, то і доля тебе чекає краща.

З подібними думками верталася наша героїня до дому. Вона йшла  вузенькою вулицею по бездоріжжю. Бо асфальт ця вулиця пам’ятала може у минулому сторіччі, а може, то їй так здавалося, що був в її житті той асфальт. А зараз очі бачили лише доріжку з гравію та пилюки, обабіч якої росла висока трава та різні  широкі лопухи та реп’яхи.  Дома на цій вулиці були усі на один поверх, старі та убогі – зі старої червоної цегли зі старими  латаними дахами. Таїсія подивилася навкруги та подумала: «Може лопухів накопати? Кажуть, для волосся добре». Але цю дивну ідею прогнав раптовий дощик. Жінка прискорилася  й швидким темпом дійшла до  пустиря, в середині якого стирчав старий дитячий, ще з радянських часів грибок. Молода жiнка залізла під нього та подивилися угору. Зараз її прикривав залізний та іржавий  лист з невеличким дірочками, крізь які можна було побачити блакитне небо, сонячні промені. Дощ й так несподівано - серед сонячного та теплого дня. Дощ нагадав їй про сумне. Вона згадала, що на днях зіпсувала свою кращу та єдину курточку. Що тепер потребує нову, а з наступного дня вона – безробітна. Жінка зітхнула та притулилася ближче до іржавого стовпчика «В мене є ще стара шкіряна для городу. Але ж як  у ній шукати роботу? Ходити , наприклад на співбесіди, якщо до холодів робота не знайдеться? Тут в нашому куті, ще  нехай. А як треба буде у центр піти, чи в область поїхати?» - сумні думки бігли одна за іншою. Дощик як раптово почався так й раптово скінчився. Жінка виринула з під старого грибка. Обійшла його з одного боку та роздивилася. Побачила сліди  старої фарби, бардового кольору, іржаві плями та старовинні надписи – «Таня та Коля у сердечку», «Людка – дурепа!» « Пашко – козел».  Вона посміхнулася та задумалася: «А чи не той це Пашко, який колись був її свекром?» Бо вона була  - Таїсія Пашко. Це її прізвище по чоловіку, з яким вона вже п’ять років, як розлучена й він теж іноді поводив себе, як козел. «Дивно, що я в дитинстві цього не помічала? Знала, то й не зв’язувалася з тими Пашками», - подумалося на останок. Вона згадала, як колись Славка Пашко залицявся до неї. А він був хлопцем, в якого завжди були гроші. А ще грав на гітарі. Шикарний хлопець, як тоді казали. А для дівчинки, в якої мати – шкільна прибиральниця, а батько -  робітник-станочник, це було верхом бажань. А у Славка батько тоді був начальником гаражів Райкому партії, а не будь де. «Не по Савці свитка», - казала її матір. Але ж хто її тоді слухав. Таїсія відійшла від старої залізяки та улізла у високу й мокру траву. Буквально вистрибнувши з неї, пішла шукати  суху доріжку  далі. Дощ прибив усю пилюку. Майданчик виглядав тепер ще більш жалюгідним. Земля намокла й доріжка стала слизькою та брудною. Ноги місцями роз’їжджалися, капці намокли та виглядали неохайно. Колись це місце було дитячим майданчиком. На ньому гуляли діти. Гралися, качалися на гойдалках. Але зараз від усього залишився оцей старий грибок, під яким колись була пісочниця. Вийшовши на доріжку, жінка подивилася чомусь наліво, де галявина обривалася та  ставала яром, що поріс кущами та чагарником, кропивою та диким виноградом. Збоку земля обвалилася й зверху можна було побачити, що там  десь тече струмочок. А навколо під травою зачаїлося сміття. Люди, такі люди. Є можливість перетворити щось на смітник - обов’язково це зроблять. Таїсія обережно попрямувала далі. Але почула раптом якийсь чи то скрип чи то стогін. Жінка  зупинилася та почала прислухатися. Стогін повторився ще раз та ще раз. Таїсія обережно підійшла до краю, де земля йшла униз та подивилася навкруги. Під кущами їй здалося, що щось біліє Вона обережно спустилася униз, маленькими кроками зійшла, щоб не посковзнутися на мокрій  землі. Таки під кущами та прикритий високою травою, лежав та стогнав чоловік. Таїсія злякалася. Її серце пришвидшилося. Чоловік  перевернувся на бік, обличчям до жінки й вона побачила, що його добряче відлупцювали. Сорочка, в яку він був одягнений, колись була білю, а зараз стала брудною, місцями чорною та зеленою, але майже уся в бордовим плямах крові. Вона присіла поруч та почула, що від нього добре тхне спиртним. «О, наша пісня не нова», - подумалося їй. Але в душі все одно стало чоловіка шкода. Навіть, якщо він добряче випив, то не від одного падіння зараз був увесь синій. Тут хтось постарався та не один. Чоловік знов застогнав та скорчився від болю. «Хто ви? Як вас звати?» - звернулася вона до чоловіка. Вона знала усіх навколо. Але цей не був схожий на жодного з місцевих пиячок. Той розплющив очі, але знов заплющив. На обличчі з`явилася гримаса болю. «Олег. Я – Олег», - шепотом проказали його губи. «Ви – можете встати? А може мені краще викликати швидку?» - знайшлася Таїсія та піднялася. Вона полізла у сумку за мобільним телефоном. Але чоловік руками показав, що він проти швидкої. Вона сховала телефон. Потім підійшла ближче до нещасного та нахилилася. Подавши йому руку. Чоловік міцно ухопився за руку. Таїсія почула, що її за руку міцно тримають. Рука була важкою, а хватка – міцною. Чоловік ще сильніше застогнав, але зміг встати. Він обперся двома руками  об  жінку, наче об стовп, крутнув головою, струсив бруд. В обличчя Таїсіє полетіли якісь краплі, чи то води, чи то крові. «Вибачте!» - тихо проказав незнайомець. В очах його крутилася земля і це відчувалося. Бо тіло повело в бік й Таїсія рукою ухопила чоловіка, щоб той не впав знову. «Ух!» - проказав той на останок. «Ви можете йти?» «Я тут недалечко живу. До перехрестя требо дійти. А за ним мій дім – другий», - повідомила жінка. Олег  позитивно хитнув головою. Таїсія обійняла чоловіка за плечі, а той її й вони спромоглися вилізти з яру та зібратися наверх. Обійнявшись, обережно повільно пішли до  будинку, де мешкала наша героїня.