1

Він лежить під землею не живий і не мертвий, зріє, подібно якомусь дивному корінню. Його тіло вже простягається на декілька миль. Не зрушуючи з місця, він п'є воду з річки. Йому під силу зазирнути в кожне вікно. Він відчуває кожен рух.

Він довговічний, хоча, мабуть, все ж не вічний.

І поки він мовчить.

Можливо, ми лише сновиддя, яке йому мариться.

Можливо, це сновиддя одного разу знищить його.

-

...Ховали без оркестру. За труною йшла чортова дюжина людей. Було два скромних вінка - від вдови і доньки. Подібність вінків навела листоношу Вікентія Травлєєва, якого друзяки йменували просто Віком, на думку, що їх купили гуртом, заради звичаю, а не в нападі скорботи.

- Кого ховають? - запитав листоноша у невизначеного віку і таких же зайнять чоловіка, який стояв поруч.

Чоловік почухав голий живіт, приклався до пляшки з пивом, яку щойно купив в селищній крамниці, відповів:

- Та це Борис Кашкадамов помер. З нашої вулиці, з дванадцятого будинку.

- Чого помер?..

Співрозмовник замислився і зробив ще один ковток.

- Та він і раніше хворів, - саме що промовив, а не сказав тубілець. - Від туберкульозу лікували.

Тим часом пронесли померлого. Виглядав той огидно. Зазвичай небіжчики на тутешній спеці швидко сіріли. Цей був сизий, немов ніс п'яниці.

Листоноша дійсно згадав чоловіка з дванадцятого будинку. Виписував він «Ранковий Маріуполь» - газету все ж щотижневу, розважальну, та отримував часом з пошти повідомлення про посилки, що надійшли з Китаю.

Досвідчені листоноші казали, мовляв, людина - це те, що вона читає. Раніше поштарі бачили тутешні сім'ї немов наскрізь - всі їх захоплення, схильності. А нині що? На три будинки - одна місцева газетка.

Листоноша зітхнув і пішов своєю дорогою. Похоронна процесія пішла своєю. Кладовище було зовсім поруч - всього-то в кінці вулиці, за звалищем.

-

Обідня перерва застала листоношу в дорозі, коли він розносив газети на Донській вулиці. І недалеко було до поштамту, але Вік в місцевій крамничці розбудив продавчиню, яка куняла, та придбав холодного кефіру і не остаточно затвердлу булочку, а потім пройшовся в Дитяче містечко, що було неподалік.

Через спеку те було порожнім. Лише іноді його стежинами поспішали перехожі.

Листоноша сів в тіні хвойної алеї навпроти тутешньої невеликої церкви, відкрив пачку кефіру і приклався до неї. Стало добре.

Перед церквою стояв «Майор Ленкевич», і погляд листоноші був прикутий саме до нього.

«Майор» не був ні людиною, ні пам'ятником. Він був деревом.

Колись тут жив міський дивак Ленкевич. Років п'ятнадцять тому міська рада дала йому замовлення: висадити соснову алею, саме ту, що нині була за спиною Вікентія. Під час роботи з церкви, яку будували в той час напроти, до Ленкевича підійшов священик і зажадав, щоб садівник подарував для церкви кілька саджанців. Ленкевич дав три сосни, а потім сам посадив ще три хвойних дерева на вузькій смужці між доріжкою алеї та церковною огорожею.

Підступ виявився через десять років, коли одне дерево біля огорожі майже вдвічі обігнало інші саджанці, а потім піднялося вище дзвіниці і стало вже врівень з дахами навколишніх будинків. У цьому дереві впізнали секвою - рослину зовсім сторонню для Приазов'я. Вже в найближчі декілька років дерево мало зламати корінням асфальт алеї, зім'яти огорожу, а далі, можливо, знести й церкву.

Дехто мав думку зрубати секвою, або, можливо, з ризиком для дерева пересадити. Але городяни почали заперечувати: секвоя стала місцевою відзнакою. Під нею призначали зустрічі та просто приходили подивитися на майбутнього велетня. У дерева з'явилося власне ім'я. На честь людини, яка посадила дерево, те стали називати «майором Ленкевичем».

Тоді ще живий відставний майор щодо дерева знизував плечима, казав, що сталася помилка.

Вікентій цілком розумів бажаючих зрубати дерево. У його довголітті було щось тривожне. Секвоя мала шанси пережити не тільки городян, а й навколишній пейзаж, саме місто, країну, можливо – звичну для нас цивілізацію.

До того ж, секвоя свого часу прийшлась до вподоби самогубцям, які тут розвішували свої тіла на кшталт дивних фруктів. Але самогубців вдалося відвадити, обрізавши нижні гілки.

І коли листоноша допивав свій кефір, з боку річки налетів вітер, розхитав вершину секвої, і та впустила в траву свою шишку. Дерево ще було молодим, і його шишки були тутешньої рідкістю. І листоноша підібрав те, що впало, сховав у свою службову сумку.

-

Пошта закрилася за розкладом, і в супермаркеті через дорогу Вікентій, згідно зі списком, придбав продукти, потім в тому ж будинку, де знаходився поштамт, зайшов в центральний під'їзд, піднявся по дерев'яним та скрипучим сходам. На останньому майданчику була лише одна квартира. Її двері листоноша відкрив своїм ключем.

- Тіа?.. - гукнув він господині, щоб виказати свою присутність.