ЛАБОРАТОРІЯ

Мірко, Даріус і Боб уже мчали на велосипедах порожніми вулицями в бік закинутої лабораторії.

Навколо панувала неприродна тиша.

На дорогах не було жодної душі. Люди поховалися по будинках, зачинили вікна й двері, перечікуючи те, що відбувалося на вулицях. Лише час від часу десь далеко прокочувався глухий гул пострілу, змушуючи хлопців мимоволі озиратися.

Та зупинятися вони не збиралися.

Вони крутили педалі так завзято, що з боку могло здатися, ніби хлопці беруть участь у якомусь велосипедному чемпіонаті. Мірко їхав попереду, Даріус тримався поруч, а Боб раз у раз відставав на кілька метрів, але одразу наздоганяв їх.

Певний час вони їхали мовчки.

Чути було лише важке дихання, шелест шин по асфальту та скрип велосипедних ланцюгів.

Раптом Боб, захекавшись, глянув на Мірка.

— Мірко...

— Що? — коротко відгукнувся той, не припиняючи крутити педалі.

Боб кілька секунд намагався відновити дихання.

— Я тут так п-подумав...

Він ковтнув повітря.

— Якось дивно, що твоя сестра просто взяла й так покинула нас самих... після всього, що сталося.

Даріус, почувши це, одразу підхопив тему:

— До речі, так. Я теж про це думав.

Мірко трохи нахилився над кермом.

— Я сам до кінця не впевнений... — відповів він, важко дихаючи. — Але мені здається, це через те, що мама повинна скоро прийти додому.

Боб здивовано повернув голову.

— Тобто зараз твоя мама може в будь-яку секунду прийти й побачити, що в будинку тільки Емма і Марія?

— Ну... — Даріус на секунду задумався. — Якщо Марія встигне заховати Емму, то залишиться тільки Марія.

— Оце й проблема, — пробурмотів Боб.

Мірко сильніше натиснув на педалі.

— Якщо ми поспішимо й зробимо все швидко, то встигнемо до її приходу.

Даріус глянув на нього.

— А якщо не встигнемо?

Мірко на мить промовчав.

Попереду, далеко за рядами будинків, уже почав вимальовуватися силует старої промислової будівлі.

— Тоді будемо думати на місці, — нарешті відповів він.

Боб важко видихнув.

— Чудовий план.

— Іншого немає.

І троє хлопців знову замовкли, продовжуючи щосили крутити педалі.

Попереду на них чекала закинута лабораторія.

Так, тоді краще зробити сцену менш «екшеновою»: хлопці самі помічають охоронців, а ті навіть не здогадуються, що поруч хтось є. І без курток, відповідно до сцени.

Приїхавши, хлопці швидко закотили велосипеди за велике дерево й присіли за густою рослинністю. Звідти їм відкрився чудовий огляд на територію лабораторії.

Перед ними височіла величезна триповерхова будівля, яка колись, мабуть, була справжнім промисловим комплексом. Тепер же від її колишньої величі майже нічого не залишилося.

Половини однієї з кімнат на третьому поверсі просто не існувало. Там чорнів величезний провал, а від стін і перекриттів залишилися лише обвуглені уламки. Навколо отвору бетон був потрісканий і почорнілий, а деякі металеві конструкції стирчали назовні, вкриті товстим шаром іржі.

Сліди пожежі виднілися практично на кожній частині будівлі.

Фасад місцями був чорним від кіптяви, фарба давно облупилася, оголюючи бетон і цеглу. Подекуди стіни вкрилися темними смугами, що тягнулися від вікон угору, ніби вогонь колись виривався назовні.

Майже всі вікна були вибиті.

У деяких отворах ще стирчали уламки скла, а крізь інші вже проросли бур'яни та тонкі гілки. Біля стін валялися шматки обгорілого металу, пластику й бетону.

Асфальт навколо будівлі давно потріскався. Крізь нього пробилася трава, а вздовж стін виросли кущі.

На перший погляд лабораторія здавалася покинутою вже багато років.

Але хлопці знали, що це не так.

Даріус визирнув з-за дерева.

— Непогано її потріпало...

Боб тихо хмикнув.

— Ага. Я досі пам'ятаю, як той пожар було видно з нашого району.

Мірко навіть не повернув голови.

— Та тихо ви. Немає часу на балачки. Боб, наготуй камеру.

Боб одразу перевірив кишені, а потім торкнувся рукою камери, переконуючись, що вона на місці.

— Є.

Він обережно дістав її й повісив на ремінець.

Мірко ще раз оглянув територію.

— Добре. Ходімо.

Хлопці почали повільно вибиратися з-за дерева.

Вони зробили лише кілька кроків, коли Даріус раптом схопив Мірка за руку.

— Тихо.

— Що?

Даріус мовчки показав у бік будівлі.

З-за її дальнього кута вийшли двоє чоловіків.

Хлопці миттєво присіли назад у траву.

Чоловіки були озброєні й одягнені не як звичайні охоронці покинутої будівлі. Вони неквапливо йшли вздовж стіни, розмовляючи між собою.

І, судячи з усього, абсолютно нікого навколо не помічали.

— Та я тобі кажу, це вже повний пи#*ець, — пробурмотів один.

— Ага. Спочатку ця довбана пожежа, тепер ще й ця істота по району бігає...

— Начальство взагалі ох#@ло. Нас сюди поставили, а самі сидять хрін знає де.

Другий чоловік невдоволено пирхнув.

— Ти краще мовчи. Ще почують.

— Та хто нас тут почує? Ті підземні щури?

Чоловіки продовжили йти, навіть не глянувши в бік кущів, за якими завмерли троє хлопців.