КРИВАВИЙ СЛІД

Наташа бігла так швидко, що легені вже починали палати.

Вона майже не дивилася під ноги, перестрибуючи через калюжі, бордюри й кинуті велосипеди. Вулиця, яка ще вранці жила звичайним життям, тепер нагадувала поле бою.

Попереду вже виднівся будинок Тома.

Біля нього стояли кілька поліцейських машин із ввімкненими проблисковими маячками. Червоне й синє світло нервово ковзало по стінах сусідніх будинків.

І саме в цю мить...

Наташа краєм ока помітила рух.

Вона машинально повернула голову.

На самому краю даху сусіднього будинку на мить вималювався темний силует.

Людиноподібний.

Високий.

Неприродно худий.

Він пересувався дивно — не стрибав, а ніби ковзав по дахах із моторошною легкістю, за якусь секунду долаючи відстань, що звичайна людина не подолала б і за хвилину.

Наташа різко зупинилася.

— Що?..

Силует ще раз майнув між димарями...

І зник за наступним будинком.

Наташа навіть не була впевнена, чи справді це бачила.

— Мені... здалося?..

Не встигла вона договорити подумки, як за її спиною пролунали важкі удари десятків чобіт.

— Туди! На дахи!

— Не втрачайте його!

— Друга група — справа! Перекрити квартал!

Наташа різко обернулася.

Повз неї, майже не звертаючи уваги, промчала ціла група озброєних бійців у чорній тактичній формі.

Один за одним.

Десять...

П'ятнадцять...

Ще кілька.

Дехто вже на бігу хапався за висувні драбини, інші щось кричали в рації.

— Ціль рухається на північний схід!

— Не дати відірватися!

За лічені секунди майже весь загін звернув у той самий провулок, куди зник загадковий силует.

Їхні кроки швидко віддалялися.

Наташа так і залишилася стояти посеред вулиці, важко дихаючи.

Вона повільно перевела погляд на порожні дахи.

Там уже нікого не було.

Лише вітер тихо ворушив телевізійні антени й білизну, що сушилася на мотузках.

Наташа ще кілька секунд дивилася вслід темним дахам, де безслідно зник загадковий силует.

По спині пробіг холодок.

Вона не могла зрозуміти, що саме побачила.

Людину?

Монстра?

Чи їй просто привиділося через втому й адреналін?

Зціпивши зуби, Наташа різко похитала головою, відганяючи ці думки.

Вона знову зірвалася з місця й побігла до будинку Тома.

Та навіть біжучи, раз по раз озиралася через плече в той бік, куди щойно помчали озброєні солдати.

Звідти ще долинали уривки команд.

— Праворуч!

— Не втратити контакт!

— Перекрийте наступну вулицю!

Потім пролунав ще один далекий постріл.

Наташа мимоволі здригнулася, але не зупинилася.

Серце билося дедалі швидше.

Вона вже майже добігла до будинку батьків Тома, коли позаду остаточно стих тупіт десятків важких чобіт.

Усі вони зникли десь за будинками.

А на дахах знову запанувала дивна, майже неприродна тиша.

Наче того загадкового силуету там ніколи й не було.

На горизонті вже виднівся будинок Браунів.

Ще здалеку Наташа помітила постать пана Картіса.

Він стояв навколішки біля своєї машини, майже всім тілом упавши на капот. Його плечі безперервно здригалися від ридань. Здавалося, чоловік уже давно втратив сили плакати, але сльози все одно текли по його щоках, крапля за краплею падаючи на холодний метал автомобіля.

Час від часу він із розпачу бив долонями по капоту.

— За що?.. — хрипко видушив він.

Удар.

— Чому?..

Ще один удар.

Його голос був настільки сповнений болю, що навіть сусіди, які стояли неподалік, не наважувалися підійти ближче.

Сам будинок виглядав моторошно.

Вхідні двері були вибиті разом із коробкою. Майже всі передні вікна перетворилися на розсипи гострих уламків, що вкривали ґанок і подвір'я. Із кухонного вікна повільно виповзав тонкий сірий дим, який ліниво здіймався вгору й розчинявся в повітрі.

Навколо вже зібралися майже всі найближчі сусіди.

Хтось тихо перешіптувався.

Хтось плакав.

Хтось лише мовчки дивився на понівечений будинок, не вірячи власним очам.

А над усім цим висів важкий запах гару, пороху й страху, який, здавалося, накрив собою весь квартал.

Наташа повільно наближалася до пана Картіса, майже не відчуваючи власних ніг.

Серце калатало так сильно, що вона ледве чула все інше.

Коли між ними залишилося метрів п'ятнадцять, вона схвильовано озвалася:

— Пане Картісе... що тут стал...

Слова застрягли в горлі.

Вона застигла посеред дороги з напіввідкритим ротом.

Звідси все виглядало зовсім інакше.

Ще здалеку їй лише здалося, що одяг чоловіка був чимось забруднений.

Тепер вона зрозуміла, чим саме.

Пан Картіс повільно підвівся, спершися тремтячими руками на капот автомобіля, і повернув голову в її бік.

Усе його обличчя було вкрите густою темно-червоною кров'ю. Біля очей вона змішалася зі сльозами, утворюючи довгі багряні смуги, що стікали по щоках. Почервонілі від безперервного плачу очі здавалися порожніми, ніби чоловік за ці кілька хвилин постарів на десятки років.