ГВАРДІЯ

Дім Леванів стояв, як і завжди. Ззовні він здавався абсолютно звичайним — тихий двоповерховий будинок із великим дубом на подвір'ї. Лише одна деталь одразу кидалася в очі.

Вхідні двері.

Вони були вибиті.

Дерев'яне полотно висіло набік, а навколо порога валялися тріски й уламки дверної коробки.

За кілька секунд до двору на повній швидкості влетіла компанія на велосипедах.

Наташа лише краєм ока помітила понівечений вхід.

Її серце ніби завмерло.

— Ні...

Вона різко загальмувала, навіть не злізаючи нормально з велосипеда. Той із гуркотом упав просто посеред двору, але Наташа вже мчала до будинку.

Мірко теж побачив двері.

Його обличчя миттєво зблідло.

— Емма...

Він кинув велосипед просто на землю й побіг слідом за сестрою.

Даріус, Боб і Марія лише швидко притулили свої велосипеди до паркану й кинулися за ними.

Наташа першою добігла до дверного прорізу.

Побачивши розтрощену коробку, вона вже не стрималася.

— ЯКОГО БІСА?! — її голос луною прокотився по всьому будинку.

У відповідь із глибини дому почулися важкі удари військових черевиків по підлозі.

Туп.

Туп.

Туп.

Разом із ними дзенькало спорядження, брязкотіли карабіни й магазини на бронежилетах.

За кілька секунд із коридору вийшов один із бійців у чорному тактичному спорядженні.

Його обличчя повністю приховували темні окуляри, балаклава та шолом.

Автомат висів на ремені попереду.

Побачивши дітей, він одразу зупинився.

Наташа зробила крок уперед.

— Хто ви, в біса, такі?!

Боєць рівним голосом відповів:

— Пані, будь ласка, заспокойтеся. Я зараз усе поясню.

— Заспокоїтися?! — вибухнула Наташа. — Ви вдерлися в чужий будинок! Ви вибили нам двері!

Із інших частин хати на галас вийшли ще двоє таких самих озброєних бійців.

Тепер вони стояли навпроти дітей утрьох.

— Пані, — повторив перший уже трохи твердіше, — дозвольте пояснити. У нас є офіційний ордер.

— Який ще ордер? І хто ви взагалі такі?

Боєць повільно дістав із нагрудної кишені службове посвідчення.

Він відкрив його лише настільки, щоб було видно емблему підрозділу та його звання, але фотографію й ім'я прикрив великим пальцем.

— Ми — співробітники Гвардії оборони вашого містечка.

Після цього він дістав із папки кілька аркушів.

— Сьогодні вранці оперативний штаб отримав інформацію про можливе проникнення небезпечного біологічного об'єкта до цього району. За отриманими даними, він міг переховуватися в одному з приватних будинків.

Наташа мовчки дивилася йому просто в очі.

Боєць продовжив:

— У зв'язку з реальною загрозою для цивільного населення було видано наказ провести невідкладний огляд усіх домоволодінь у цьому секторі.

Він простягнув їй документ.

— Це санкція на проведення обшуку. Згідно з наказом, у разі відсутності власників або неможливості швидко потрапити всередину ми маємо право проникнути до приміщення без їхньої присутності.

Наташа майже вихопила папери з його рук.

Її очі швидко бігали по рядках.

— То через це... ви просто вибили нам двері?!

— Двері були замкнені, — спокійно відповів боєць. — Зволікання могло створити загрозу життю людей. Ми діяли відповідно до отриманого наказу.

Він на мить замовк.

— Якщо буде встановлено, що пошкодження майна стало наслідком виконання службового завдання, питання компенсації вирішуватиметься відповідними органами.

Наташа опустила документ.

Її щелепи міцно стиснулися.

— Ви хоча б знайшли те, за чим прийшли?

Боєць кілька секунд мовчав.

Потім сухо відповів:

— Ні.

У цей момент Мірко, який стояв позаду Наташі, ледь помітно видихнув.

Але так, щоб цього ніхто не помітив.

Ось цей уривок у більш книжному стилі, зі збереженням напруги та характерів.

---

Раптово тишу району розірвав пронизливий жіночий крик.

За ним майже відразу пролунав гучний гуркіт, ніби щось важке з силою врізалося в дерево або паркан.

Усі, хто стояв біля будинку Леванів, одночасно обернулися на звук.

Голос...

Він був знайомий.

Наташа зблідла.

— Це... здається, мама Тома... — ледве чутно прошепотіла вона.

Потім різко повернулася до чоловіка в чорному спорядженні, в її очах уже палала злість.

— Ви що, вирішили весь район догори дриґом поставити?! У вас ще одна група по сусідах ходить?!

Боєць похитав головою.

— Ні. Нас направили лише трьох.

Його голос миттєво став жорсткішим.

Усі троє спецпризначенців майже одночасно схопилися за зброю.

Той, що розмовляв із Наташею, натиснув кнопку на рації.

— «Центр», це група три. У районі, ймовірно, напад істоти. Чуємо крики. Висуваємося на перевірку.

У відповідь лише коротко затріщала рація.

— Прийнято.

— Рушаємо!

Не гаючи жодної секунди, троє бійців вибігли з подвір'я і стрімко помчали в напрямку, звідки долинув крик.

Через кілька митей їхні важкі кроки вже зникали десь між будинками.