ЗАВДАННЯ: НЕЗДІЙСНЕННЕ

Наташа буквально вихопила рацію з рук Мірка так різко, що той навіть не встиг зреагувати.

Уся компанія одночасно повернула голови в її бік.

На обличчі Наташі застигла чиста злість — та сама, що з’являлася в неї щоразу, коли вона була впевнена: молодший брат і його компанія знову влізають у чергову катастрофу.

Вона стиснула рацію в руці так, що аж побіліли пальці.

— Що ви тут робите? — різко прошипіла вона, переводячи погляд з одного на іншого. — І з ким ви розмовляли?

Мірко швидко зробив крок до неї.

— Наташ, Еммі загрожує небезпека.

Наташа закотила очі.

— Нічого нового.

— Та блін, справді! — вже нервово випалив Мірко.

Даріус, досі важко дихаючи після бігу коридорами, різко втрутився:

— Я під час уроку почув, як вони вже збираються до вас.

На мить усе завмерло.

Обличчя Наташі змінилося просто на очах.

Злість зникла.

Її місце зайняло щось інше.

Холодний, різкий страх.

— …От же ж, — тихо видихнула вона.

Мірко похмуро кивнув.

— Отож бо.

Наташа різко озирнулася коридором, ніби шукала когось.

Або щось.

В її голові явно на повній швидкості крутилися варіанти.

Як дістатися додому?

Кого можна попросити?

Як випередити тих людей?

І тут…

Даріус раптом смикнувся вперед і буквально вирвав рацію назад із її рук.

Наташа здивовано втупилася в нього.

Даріус притиснув рацію до грудей і, насупившись, буркнув:

— Це моя рація.

В його голосі дивно змішалися образа, нерви й тривога.

Наташа кілька секунд просто дивилася на нього.

Потім видихнула.

— Ох… ладно.

Вона провела рукою по волоссю, намагаючись зібратися.

Її погляд зупинився на Міркові.

— Я зараз щось придумаю.

Вона ткнула в нього пальцем.

— А ви…

Пауза.

— Не втніть нічого такого. Взагалі нічого.

Боб тихо пробурмотів:

— Це звучить як неможлива умова…

— Я все чула, — холодно кинула Наташа.

Боб одразу замовк.

Наташа розвернулася й побігла далі коридором.

Не надто швидко — скоріше стрімким кроком, щоб не привертати уваги вчителів чи поліцейських.

Але в її ході відчувалася терміновість.

Компанія залишилася стояти посеред коридору.

Через кілька хвилин продзвенів дзвінок на урок.

Компанія вже сиділа в класі, але ніхто з них не слухав навіть власних думок — настільки хаотично вони крутилися в голові. Треба було щось робити. Якось допомогти Еммі.

Але як?

Навіть якби вони знали, що саме робити, залишалася інша проблема — як вибратися зі школи.

Минуло десять хвилин.

Учні вже почали перешіптуватися: вчительки математики досі не було.

Марія нервово крутила ручку в пальцях.

Боб беззвучно постукував ногою по підлозі.

Даріус раз по раз дивився на двері.

Мірко сидів нерухомо, втупившись у парту.

І раптом двері відчинилися.

У клас зайшла не вчителька математики.

Це була вчителька музики — місіс Грей. Та сама, що зазвичай організовувала всі шкільні події, концерти й церемонії.

Одразу за нею в кабінет зайшла Наташа.

У Мірка серце різко стиснулося.

Вона щось придумала.

Місіс Грей стала перед класом і сумно склала руки.

— Дорогі учні…

Її голос був м’який, але урочистий.

— Математика сьогодні скасовується, бо зараз у нас важливіша подія.

У класі запала тиша.

— Сьогодні ми попрощаємося з вашим однокласником… Томом.

У декого з учнів опустилися очі.

Хтось важко видихнув.

Навіть ті, хто не були близькі з Томом, виглядали пригніченими.

Місіс Грей подивилася в список.

— Леван… Квінт… Сміт… Тейв.

Щойно пролунали їхні прізвища, компанія напружилася.

Даріус ледь не перестав дихати.

Боб підняв голову.

Марія застигла.

Мірко повільно перевів погляд на Наташу.

Та стояла спокійно, але її очі говорили:

Все під контролем.

— Ми всі знаємо, — продовжила місіс Грей, — що Том був одним із ваших найближчих друзів.

Її голос став ще м’якшим.

— Ми хотіли дати вам особливу роль у церемонії прощання…

Вона зробила коротку паузу.

— Але Наташа сказала, що ви зараз дуже тяжко переживаєте втрату.

— Тому ми вирішили, що сьогодні ви можете поїхати додому разом із нею.

Усередині компанії ніби стався вибух.

ЩО?!

Їх буквально відпускали.

Просто зараз.

У Даріуса вуха мало не відвалилися від радості.

Боб ледве стримався, щоб не усміхнутися.

Марія швидко опустила голову, ховаючи полегшення.

Мірко стиснув кулаки під партою.

Єдине, що допомагало їм не виглядати підозріло — згадка про Тома.

Біль від його смерті був реальним.

І це дозволяло тримати на обличчях потрібний вираз.