ПІД ПРИЦІЛОМ

Наташа йшла коридором, машинально поправляючи ремінець портфеля на плечі.

Навколо вирувало звичне шкільне життя — хтось біг, мало не збиваючи інших із ніг, хтось стояв біля вікон і голосно щось обговорював, десь у кінці коридору вже хтось сміявся так голосно, ніби в школі взагалі не існує уроків.

Але для Наташі весь цей шум звучав ніби крізь воду.

Вона думала про Мірка.

Про Емму.

Про те, що в її домі зараз буквально ховається дівчина, за якою можуть прийти озброєні люди.

І чим більше Наташа про це думала, тим сильніше їй хотілося просто сісти десь на підлогу й хвилин десять дивитися в одну точку.

— Опа!

Наташа різко сіпнулася.

Прямо перед нею, немов виріс зі стіни, вискочив Джастін.

Він тримав у руках банку коли й ледь не врізався в неї плечем.

— Господи, Джастін! — видихнула Наташа, схопившись за серце. — Ти нормальний?!

— Не-а, — абсолютно спокійно відповів він. — Але це не новина.

Наташа закотила очі й обійшла його, але Джастін одразу розвернувся й пішов поруч.

— Ти чого така?

— Яка?

— Наче тебе переїхало вантажівкою.

— Дякую.

Джастін уважніше подивився на неї.

І його усмішка трохи згасла.

— Наташ.

— Що?

— Ти реально виглядаєш жахливо.

— Ну дякую ще раз.

— Я не про зовнішність.

Вона нічого не відповіла.

Лише прискорила крок.

Джастін кілька секунд мовчки йшов поруч, а потім тихіше сказав:

— Це через історію з Томом?

Наташа відчула, як всередині все неприємно стиснулося.

— Усі зараз через це ходять пришиблені.

— Але не всі виглядають так, ніби взагалі не спали.

Наташа нервово фиркнула.

— Кошмари. Нічого нового.

— Знову?

Вона коротко кивнула.

Джастін засунув руки в кишені худі й уже без жартів промовив:

— Може, тобі реально до лікаря сходити?

— О, ще один почав.

— “Ще один”?

— Мама сьогодні те саме казала.

Джастін тихо хмикнув.

На кілька секунд між ними запала мовчанка.

Потім він раптом трохи нахилив голову й примружився.

— Або ти щось приховуєш.

Наташа мало не спіткнулася.

— Що?

— Ну серйозно. Ти зараз виглядаєш як персонаж детективу перед тим, як сказати: “Я не можу тобі всього розповісти”.

— Ти забагато фільмів дивишся.

— А ти занадто нервово це сказала.

Наташа пирхнула й легенько штовхнула його плечем.

— Відстань.

Джастін усміхнувся.

— О, нарешті хоч якась реакція. А то я вже думав, тебе підмінили.

Вона ледь помітно всміхнулася, але усмішка швидко згасла.

І Джастін це помітив.

Він більше не жартував.

Лише тихо сказав:

— Якщо що… ти ж знаєш, що можеш мені сказати?

Наташа на секунду глянула на нього.

І саме це було найгірше.

Бо частина її зараз реально хотіла все комусь розповісти.

10:55

Уже давно почався третій урок.

Здавалося б, після вчорашнього дня всі мали заспокоїтися хоча б трохи. Але ні.

Куди б компанія не пішла — коридор, їдальня, сходи чи навіть подвір'я під час перерви — на них постійно дивилися.

Одні нишком.

Інші — зовсім не приховуючи цікавості.

Деякі учні замовкали, щойно хтось із них проходив поруч.

Навіть кілька вчителів дивилися на них якось дивно.

Наче вони були не звичайними школярами, а ходячими заголовками місцевої газети.

Мірка це дратувало.

Марію — нервувало.

Боб намагався робити вигляд, що нічого не помічає.

А Даріуса все це вже просто бісило.

Тому коли почався третій урок, він сподівався хоча б на годину побути в спокої.

На жаль, урок виявився неймовірно нудним.

Вчителька вже хвилин двадцять щось пояснювала біля дошки, а Даріус давно втратив нитку розмови й тепер просто дивився у вікно.

За склом повільно колихалися дерева.

На подвір'ї сиділи горобці.

Навіть вони, здавалось, жили цікавішим життям.

Нарешті Даріус не витримав і підняв руку.

Вчителька не одразу його помітила.

А коли помітила — важко зітхнула так, ніби він уже втретє за урок зірвав заняття.

— Так, Даріусе?

— Можна в туалет?

У класі запала коротка тиша.

Вчителька подивилася на нього поверх окулярів.

Потім перевела погляд на Мірка.

На Боба.

На Марію.

І знову на Даріуса.

Наче підозрювала, що вони зараз разом організують міжнародну змову.

— Можна, — відповіла вона.

І після короткої паузи додала:

— Але цього разу постарайся не знайти в лісі ще одного монстра.

Кілька учнів нервово хихикнули.

Даріус відчув, як у нього сіпнулося око.

— Постараюся, — сухо відповів він.

Він підвівся з місця й попрямував до дверей.

Коли двері за ним зачинилися, Даріус нарешті видихнув.