ЩО Б ТИ НЕ НАТВОРИВ, ТИ МІЙ БРАТ.

6:00

Ще один четвер — звичайний робочий і навчальний день, який у домі Леванів починався завжди однаково.

Марта, мати Мірка, прокинулася ще затемна. Вона звикла вставати о шостій: сім’я велика, справ вистачає, а ранок — єдиний час, коли в домі ще можна бодай трохи побути в тиші.

Вона накинула халат і, позіхаючи, спустилася сходами вниз. Дерев’яні сходинки ледь чутно скрипнули, але Марта навіть не звернула на це уваги — ноги самі несли її на кухню, ніби по давно вивченому маршруту.

Жінка вже потягнулася до шафки, подумки складаючи список того, що треба приготувати, як раптом завмерла.

На кухні хтось був.

Світло над столом горіло тьмяно, і в цьому жовтуватому колі сиділа Наташа. Вона була ще в домашньому одязі, скуйовджена після сну, і з таким зосередженим виглядом запихала в себе бутерброди, ніби не їла добу.

Марта кліпнула кілька разів, не одразу повіривши очам.

— Наташенько… а чого ти тут так рано? — стривожено запитала вона, підходячи ближче.

Наташа не одразу підняла погляд. Вона ще раз відкусила, повільно прожувала і лише тоді, з важким видихом, відповіла:

— Та… після кошмару сон пропав.

Марта миттєво насупилася, і в її очах з’явилося знайоме материнське занепокоєння.

— Ох… знову… — тихо сказала вона. — Ну нічого. Я сьогодні пошукаю… може знайду якогось лікаря, який допоможе з твоїми кошмарами.

Наташа хмикнула. Її губи ледь смикнулися в кривій, насмішкуватій усмішці.

— Та який лікар тут допоможе… — пробурмотіла вона, відкинувшись на спинку стільця. — Як тільки мене перестануть кошмарити уроки в школі — так і це закінчиться.

Вона сказала це так, ніби жартувала. Але в її голосі все одно звучала втома.

Марта нічого не відповіла одразу. Лише тяжко зітхнула, погладила Наташу по плечу й повернулася до плити.

Вона почала готувати сніданок, але погляд раз у раз повертався до доньки — надто вже незвично було бачити її такою ранньою годиною.

7:00

Непроглядна темінь ще висіла в кімнаті, хоч ранок давно настав. Штори були щільно затягнуті, і єдине світло — слабка сіра смуга — ледь пробивалося крізь край тканини.

Мірко вже давно прокинувся.

Точніше… його очі відкривалися кілька разів, але тіло відмовлялося рухатися. Він лежав нерухомо, із заплющеними очима, ніби намагався накопичити сили, яких у нього просто не залишилося після цієї ночі.

Голова була важка.

Думки — ще важчі.

І навіть саме повітря в кімнаті здавалося густим, ніби його можна було різати ножем.

Та раптом у тиші пролунало:

— Мірко…

Тихо.

Майже шепотом.

— Мірко…

Голос повторився ближче.

— Вставай. Вже час.

Мірко повільно, ледве-ледве розплющив очі.

І побачив над собою обличчя Наташі.

Вона стояла, нахилившись над ліжком, із таким виразом, ніби одночасно була і зла, і занепокоєна. Волосся в неї було ще трохи скуйовджене, а очі — сонні, але погляд уже був гострий, як завжди.

Наташа пирхнула й одразу заговорила вже голосніше:

— Давай, вставай, тюлень хроплячий. Час в школу.

Сказала вона так, як могла сказати тільки сестра — без жалю, без церемоній, але по-своєму… майже тепло.

Мірко важко застогнав, ніби йому запропонували не піднятися з ліжка, а вилізти з могили.

— Охххх… — протягнув він, прикриваючи очі рукою. — Зара… зараз… встаю…

Наташа схрестила руки й підняла брову.

— Я тобі зараз так “зараз” зроблю, що ти в школу полетиш.

Мірко тихо видихнув і почав повільно підніматися, ніби кожен рух давався йому через силу.

Він сів на ліжку й, важко видихнувши, почав натягувати шкарпетки. Рухи були повільні, ніби він досі не до кінця прокинувся.

Наташа кілька секунд постояла, переконуючись, що він справді встав, а не просто зробив вигляд, а потім розвернулася й вийшла з кімнати.

У своїй кімнаті вона швидко глянула в портфель — чи все на місці: зошити, підручники, пенал. Втиснула туди ще один блокнот і, закинувши лямку на плече, спустилася вниз.

У коридорі вона поставила портфель на стілець біля вхідних дверей.

Саме в цей момент у будинку почувся поспішний рух — мати вже була готова виходити. Волосся швидко зібране, а в руках — сумка.

Наташа це помітила й здивовано озвалася:

— Мам, а ти так зарані?

Марта зупинилася біля дверей і, не знімаючи взуття, відповіла:

— Ага. З роботи дзвонили. Треба швидко туди їхати. І батько мене підвезе, тому швиденько збирайся.

Наташа трохи насупилась, але потім сказала:

— А я сьогодні хочу на велосипедах з Мірко поїхати до школи.

Марта підняла брови, уважно подивилася на доньку.

— О, ну… ти впевнена? Ми можемо тебе ще завезти в школу.

— Та ні, не треба, — Наташа махнула рукою. — Хочу трохи розвіятися після цих кошмарів.

Марта зітхнула, але цього разу без докорів.

— Ну добре, люба.

Вона підійшла ближче й поцілувала Наташу в щоку.

— Тоді я побігла. Ключ сама знаєш, куди діти.

— Угу, — коротко відповіла Наташа.

Марта вже відчинила двері, але перед тим ще раз обернулася:

— Ну давай, до вечора.

— До вечора, мам.

Після того як мати пішла, Наташа ще кілька секунд стояла в коридорі, слухаючи, як за вікном заводиться машина батька.