НЕ КАЖИ ЇМ

Наташа ще кілька секунд просто стояла у дверях, ніби її “зависло”.

Потім її погляд різко сфокусувався.

Спочатку на Мірка.

Потім на дівчину.

Потім знову на Мірка.

— ТИ “ ПОЯСНИШ”?! — Наташа майже не кричала вже, але голос тремтів і ламався. — У ТВОЇЙ КІМНАТІ СИДИТЬ ДІВЧИНА В ТРИ ГОДИНИ НОЧІ!

Вона різко вказала пальцем у бік ліжка.

— ТИ РОЗУМІЄШ, ЯК ЦЕ ВИГЛЯДАЄ?!

Дівчина тим часом просто мовчала, напружено спостерігаючи за Наташею, ніби оцінювала, чи треба тікати.

Мірко зробив крок уперед.

— Вона… вона моя подруга зі школи, — швидко випалив він. — Ми просто… е-е… готували проєкт. І я не хотів тебе будити, тому…

Наташа повільно підняла брову.

— Проєкт? — вона повторила так, ніби це слово образило її особисто. — В 3 години НОЧІ?

Мірко відкрив рот… і закрив.

Він зрозумів, що це звучить ще гірше, ніж правда.

— Так, я знаю як це звучить, але…

— НІ, ТИ НЕ РОЗУМІЄШ, — перебила Наташа, вже майже з істеричним сміхом. — ТИ ТУТ СИДИШ З ЯКОЮСЬ НЕЗНАЙОМКОЮ В НАС ДОМА ПО СЕРЕД ГРЬБАНОЇ НОЧІ”?

З батьківської кімнати прозвучало легеньке позіхання 

Краєм вуха почувши це Наташа сказала

— Піду, розкажу батькам!

Мірко нервово провів рукою по волоссю.

Він подивився на дівчину.

Потім на Наташу.

І стало зрозуміло — брехня не працює.

Він опустив погляд.

— Добре… — тихо сказав він.

Наташа одразу замовкла.

— Добре що?

Мірко видихнув.

— Я скажу правду.

Він підняв очі.

— Але ти… ти повинна мене спочатку вислухати. Повністю. Без криків. Без того, щоб ти одразу думала, що я з’їхав з глузду.

Наташа повільно кліпнула.

— …Ти зараз серйозно?

Мірко кивнув.

— Так.

Пауза.

Наташа ще раз подивилася на дівчину, яка мовчки сиділа на ліжку.

Потім знову на брата.

І вже тихіше, але все ще шоковано:

— Мірко… якщо ти зараз скажеш щось на кшталт “це секретна урядова місія” або “вона з паралельного світу”… я реально позву батьків.

Мірко ковтнув.

— …Тоді тобі краще сісти.

Наташа підійшла до столу зліва, майже в темряві намацала темний стілець на колесах і потягнула його до себе. Коліщата тихо заскрипіли по підлозі.

Вона ледь не перечепилася через купу книг, що валялися біля столу, вилаялася пошепки, але навіть не відвела очей від ліжка.

Прокотивши стілець ближче, Наташа сіла, схрестивши руки на грудях.

Її обличчя було напружене, насторожене, а погляд — гострий, як лезо.

— Ну. Я слухаю.

Мірко стояв біля ліжка, ніби не знав, куди подіти руки. То стискав пальці, то розтискав, то торкався краю ковдри, то знову відводив руку, ніби його обпікало саме повітря.

Він виглядав так, наче намагався зібрати в голові речення, але слова розбігалися, як налякані птахи.

— Нууу… — промимрив він. — В общому…

Наташа не кліпнула.

— Мірко. Говори нормально.

Він ковтнув, і на мить у кімнаті стало чути навіть те, як цвіркуни за вікном перестали співати.

Мірко перевів погляд на дівчину, що сиділа на ліжку, потім на Наташу, і нарешті тихо почав:

— В той день… коли ми сиділи в будинку на дереві… і на нас напав той монстр… — він зробив паузу, ніби чекав, що Наташа переб’є. Але вона мовчала. — То ми не просто сиділи. І він напав… не просто так.

Наташа повільно нахилилася вперед.

— Тобто?

Мірко нервово стиснув кулаки.

— Ми… ми в ту ніч… після того, як батьки Тома сказали, що він пропав… вирішили піти його шукати.

Він вимовив це швидко, майже на одному диханні.

— В лісі.

Наташа застигла.

Її обличчя не одразу змінилося — спочатку було мовчання, дивне й важке. Вона ніби не зрозуміла, що почула, або не хотіла зрозуміти.

Потім її брови повільно піднялися.

— …Ви пішли… в ліс?

Мірко кивнув.

Наташа різко відштовхнулася ногами від підлоги, і стілець трохи відкотився назад.

— Ви… — її голос затремтів. — Ви вночі поперлися в ліс… коли по селу вже два тижні людей знаходять роздертими?!

Мірко поспішно підняв руки, ніби захищаючись.

— Ми думали, що він просто заблукав! Ми ж не знали, що там реально…

— ТИ НЕ ЗНАВ?! — Наташа зірвалася майже на крик. — Мірко, ви що, всі четверо колективно втратили мозок?!

Вона підскочила зі стільця.

— Боже… — прошепотіла вона, притискаючи долоню до чола. — Ви ж діти. Діти, чорт забирай!

Вона кілька разів пройшлася по кімнаті, нервово ступаючи, як людина, яка не може сидіти, бо її розриває зсередини.

Потім різко зупинилася й ткнула пальцем у Мірка.

— І через це… через це на вас напало те створіння?

Мірко знову кивнув, уже тихіше.

— Так…

Наташа повернула голову й глянула на дівчину на ліжку.

Її голос став нижчим, але від того ще страшнішим.

— А вона… хто вона така?

Мірко відкрив рот.

Закрив.

Він виглядав так, ніби зараз скаже щось настільки дикое, що сам собі не повірить.