СКЕЛЕТИ В ШАФІ МІРКА

22:00

Мірко обережно обійшов будинок, ступаючи так тихо, ніби саме повітря могло видати його. Він визирнув на кухню, потім у вітальню — світла вже не було. Лише темрява й тиша.

Усе селище, здавалося, нарешті заснуло після нічного кошмару.

Мірко затримав подих і прислухався.

Ні голосів. Ні кроків. Ні скрипу підлоги.

Тільки далекий спів цвіркунів і шелест листя, яке ворушив нічний вітер.

Сплять…

Він швидко, але обережно повернувся до своєї кімнати. Двері зачинив так м’яко, що навіть не клацнув замок.

Підійшов до вікна.

Там, як і задумувалося, була приставлена стара дерев’яна драбина. Мірко відсунув фіранку й прочинив вікно настільки, щоб можна було пролізти.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя.

Він озирнувся на кімнату востаннє, ніби перевіряючи, чи точно ніхто не бачить, а потім переліз через підвіконня й ступив на першу сходинку.

Драбина тихо скрипнула.

Мірко завмер.

Серце підскочило, як у зайця.

Він затамував подих і прислухався — чи не прокинувся хтось у домі.

Але тиша залишалася тією ж.

Тоді він продовжив спускатися, тримаючись за драбину так міцно, що пальці побіліли.

Коли ноги торкнулися землі, Мірко озирнувся довкола.

Подвір’я було темним, але місяць усе ж давав трохи світла, і в його сріблястому сяйві дерева здавалися вищими, ніж удень.

Він пробрався поміж кущів, обережно переступаючи гілки й сухе листя.

Нарешті дійшов до місця, де був захований люк.

Той самий.

Він присів, відгорнув тонкий шар листя й палок, які спеціально насипав удень, щоб замаскувати вхід.

Дерев’яна решітка показалася під пальцями.

Відчуття було таке, ніби він відкриває не люк у схованку… а двері в інший світ.

Він обережно підняв решітку, відсунув засувку й тихо прочинив люк.

Звідти одразу потягнуло холодом і сирістю.

Мірко спустився вниз, тримаючись за драбину, і ступив на землю бункера.

Там було темно.

Лише слабке світло ліхтарика, який він приніс із собою, розрізало пітьму.

І тоді він почув рух.

Шурхіт ковдри.

Тихий подих.

Емма.

Вона піднялася з-під покривал і, злегка примружившись, подивилася на нього. Її обличчя виглядало втомленим, але вже не таким мертвим і порожнім, як учора.

— Привіт… — прошепотів Мірко, ніби боявся, що навіть стіни можуть їх підслухати.

Емма мовчки дивилася на нього кілька секунд, а потім ледве чутно відповіла:

— Привіт…

Мірко озирнувся на люк, і потім знову на Емму.

Він присів на рівень Емми і тихо — спокійно сказав.

— Ходімо наверх

—Чому? — Запитала Емма

— Сюди скоро можуть прийти злі люди, і тебе потрібно заховати в іншому місці.

Не зважаючи на те, що Емма була збентеженна такою неочікуваною новиною, вона швидко зібрала свої думки до купи і погодилася з Мірко.

— Добре…

…Мірко пропустив Емму першою, а потім сам виліз слідом.

Він швидко прикрив люк, опустив решітку й акуратно закидав його листям та сухими гілками, як робив це вже сотні разів. Тепер це знову виглядало просто як купка сміття, яку ніхто й не подумає чіпати.

Емма стояла поруч мовчки, трохи зігнувшись, ніби чекала удару з темряви.

Її очі бігали по двору, по деревам, по кущам, по тіням.

Вона не довіряла ночі.

Мірко глянув на неї й тихо сказав:

— Іди за мною. Тільки тихо.

Емма кивнула.

Вони рушили, обходячи найсухіші місця, щоб не хрустіло листя. Мірко йшов попереду, прокладаючи шлях, а Емма ступала за ним майже беззвучно, наче навчилася ходити так, щоб її не почули.

Двір Леванів був великий, але вночі здавався ще більшим, бо кожен куток тонув у тіні. Будинок височів збоку темною масою, і навіть вікна здавалися чорними, мов провалля.

…Мірко вів її ближче до будинку, тримаючись тіней, ніби сам став частиною цієї ночі. Він не йшов прямо — обходив освітлені ділянки, обережно минувши ганок, де ще вдень лежали батькові інструменти.

Емма мовчки йшла за ним, ступаючи так тихо, що Мірко часом навіть не чув її кроків. Це лякало більше, ніж заспокоювало.

Нарешті вони дісталися до стіни будинку, де під вікном Міркової кімнати стояла стара дерев’яна драбина.

Мірко зупинився, прислухався.

У домі було тихо.

Ні телевізора, ні голосів, ні скрипу підлоги. Лише далеке цокання годинника, яке долинало крізь стіни, ніби серце самого будинку.

Він нахилився до Емми й прошепотів:

— Зараз заліземо до мене в кімнату. Тільки обережно. Не торкайся стіни, вона може заскрипіти.

Емма кивнула.

Мірко першим ступив на драбину. Вона злегка захиталася, і деревина видала тихий скрип.

Він піднявся до вікна, обережно відсунув фіранку й прочинив його ширше. Потім нахилився вниз і простягнув руку.

— Давай, — прошепотів він. — Я тебе підтримаю.

Емма нерішуче поставила ногу на першу сходинку.

Драбина знову тихо застогнала.

Мірко стиснув щелепи.

Емма піднімалася повільно, але впевнено. Вона трималася за перекладини так, ніби боялася впасти.

Коли її руки нарешті торкнулися підвіконня, Мірко схопив її за зап’ястя й підтягнув у кімнату.