ВЕЛИКИЙ БРАТ ВСЕ БАЧИТЬ

Після уроків школа швидко спорожніла. Учні роз’їжджалися по домівках, а в коридорах ще якийсь час стояв шум, сміх і тупіт ніг. Та для Мірка, Даріуса, Боба і Марії цей день тягнувся, мов нескінченна кара.

Коли нарешті пролунав останній дзвінок, вони не стали затримуватись ані на секунду.

Мірко першим вискочив надвір і попрямував до велосипедної стоянки. Він відчував на собі погляди — ті самі, що не відпускали їх цілий день. Люди дивилися на них так, ніби вони були проклятими.

Він сів на велосипед і поїхав, навіть не озираючись.

Через кілька хвилин до нього приєднався Даріус, потім Боб, а за ним — Марія, котра вела свій скейт під рукою й крутила педалі з такою ж впертістю, як і хлопці.

Вони мовчки їхали вулицею, доки не залишили школу позаду. Ще трохи — і вони звернули на ґрунтову дорогу, що вела до невеликої галявини за парканом, де майже ніхто не ходив.

Там було тихо. Лише вітер шарудів сухим листям.

Вони зупинилися.

Даріус зістрибнув з велосипеда й одразу нервово провів рукою по волоссю.

— Ну? — тихо спитав Мірко. — Що ви дізналися?

Даріус криво усміхнувся.

— Нічого.

Він сперся на кермо й видихнув.

— Я стояв біля кабінету директора. Довго. Там ходили вчителі, якісь незнайомі чоловіки… але я так і не почув нічого конкретного. Директор тільки раз вибіг з паперами і закрився назад.

Марія зітхнула й опустила очі.

— Я теж нічого не знайшла. Ті двоє в формі… вони весь час були біля адміністрації. А потім зникли. Ніби розчинилися. Я навіть не зрозуміла, де вони вийшли зі школи.

Боб, який до цього мовчав, стиснув губи.

— Я питав у кількох людей… Усі тільки базікають. Одні кажуть, що ми придумали монстра. Інші — що ми ледь не спалили школу. А хтось взагалі сказав, що ми сатаністи.

Даріус пирхнув.

— Клас.

Марія роздратовано махнула рукою.

— У цьому селищі люди більше люблять вигадувати, ніж думати.

Запала тиша.

Усі троє глянули на Мірка, очікуючи, що він скаже.

Усі троє глянули на Мірка, очікуючи, що він скаже.

Мірко мовчав кілька секунд. Його погляд був порожній, наче він досі намагався переварити те, що почув.

Він справді сподівався, що хоч у когось щось вийде. Хоч одна маленька деталь. Хоч один доказ того, що це все можна пояснити.

Але — нічого.

Він опустив очі й тихо видихнув.

— Бл##ь… — прошепотів він майже сам до себе. — Значить, ми взагалі сліпі.

Даріус нервово ковтнув.

Марія стиснула губи.

Боб лише похмуро дивився в землю.

Мірко підняв голову. В його голосі було більше втоми, ніж злості.

— Але навіть так… ми вже й без цього розуміємо одне.

Він ковтнув.

— Вони прийдуть до нас.

Марія стиснула ремінець портфеля.

— Ти думаєш… вони будуть перевіряти нас?

— Не “будуть”, — холодно сказав Мірко. — Вони вже це роблять.

Боб напружився.

— Тобто… обшук?

Мірко кивнув.

— Вони прийдуть до кожного з нас. Або сьогодні ввечері, або завтра. І вони будуть питати, що ми бачили. Де були. Чому ми там були. І головне…

Він зробив паузу, і голос у нього став ще тихішим.

— Чи не бачили ми когось іще.

Марія зблідла.

— Емму…

Даріус різко підняв голову.

— С##а.

Боб провів рукою по обличчю.

— Якщо вони знайдуть її в бункері… то нам кінець.

Мірко стиснув кермо велосипеда так сильно, що аж побіліли пальці.

— Саме тому ми повинні переховати її. І зробити це сьогодні.

Марія нервово усміхнулася.

— Куди? Ми ж не можемо просто… відвезти її в інше місто.

Даріус похмуро сказав:

— А якщо заховати її в лісі?

Мірко одразу похитав головою.

— Ні. Вона не витримає. І монстр може бути там.

Боб ковтнув.

— Тоді… куди?

Запала ще одна важка тиша.

І в цій тиші було чутно лише, як десь далеко гавкає собака, і як вітер гойдає верхівки дерев.

Мірко нарешті вимовив:

— Нам треба знайти місце, куди не сунеться поліція. І куди не сунеться навіть нормальна людина.

Марія тихо промовила:

— Місце, про яке ніхто не знає…

Даріус глянув на них і раптом тихо сказав:

— У мене є ідея.

Боб і Марія одночасно повернулися до нього.

— Яка? — спитав Мірко.

Даріус вдивився кудись у далечінь і прошепотів:

— Старий підвал під церквою.

Даріус сказав це так тихо, що спершу навіть здалося — він просто подумав уголос.

Мірко повільно підняв голову.

— Ти жартуєш?

— Ні, — похитав головою Даріус. — Я серйозно. Там є вхід збоку, за кущами. Його майже не видно. І двері давно закриті… але замок там такий, що його можна відкрити.

Марія зблідла ще сильніше.

— Даріус, ти хоч раз був там?

— Один раз, — зізнався він. — Років два тому. Ми з братом лазили туди… але нас тоді налякали якісь звуки, і ми втекли.

Боб пирхнув, але без сміху.

— Ну клас. То ти пропонуєш заховати дівчину з імплантом у місці, де «щось шурхотіло»?