місія нездійсненна

Даріус нервово ковтнув і озирнувся по сторонах, ніби боявся, що за рогом стоїть хтось у формі й уже все почув.

— Добре… — прошепотів він. — І що ми робимо?

Мірко не одразу відповів. Він дивився в підлогу, але думки в нього працювали швидко, майже лихоманково.

— Ми повинні переконатися, що Емму ніхто не знайде, — нарешті сказав він. — І що ніхто не дізнається про бункер.

Марія скептично підняла брови.

— Мірко… ти ж розумієш, що це не схованки від батьків. Це вже… серйозно.

Боб кивнув.

— Якщо вони справді з уряду або з лабораторії, то вони можуть перевернути все селище.

Даріус тихо додав:

— Або просто прийти до нас додому.

Від цих слів у всіх з’явився холод у грудях.

Мірко стиснув кулаки.

— Значить, треба діяти швидко.

Марія нахилилася ближче.

— Ти маєш якийсь план?

Мірко вже відкрив рот, щоб відповісти…

Як раптом по коридору пролунав чіткий голос директора:

— Увага всім учням! Прошу зберігати спокій і не виходити зі своїх класів без дозволу!

Коридор, який ще секунду тому гудів дитячими голосами, різко стих.

Учні завмерли.

Мірко, Даріус, Боб і Марія переглянулися.

— Що це ще… — прошепотів Боб.

І в цю ж мить вони почули кроки.

Важкі. Впевнені.

Не дитячі.

Із-за повороту коридору вийшли двоє чоловіків у формі.

Але це була не місцева поліція.

Їхня форма виглядала новою, ідеально чистою, а на поясах висіли кобури. Вони йшли так, ніби не школа перед ними, а військова база.

Позаду крокував директор — блідий, напружений, з вимушеною усмішкою на обличчі.

— Це вони… — ледь чутно прошепотіла Марія.

Один із поліцейських зупинився прямо в коридорі й уважно оглянув натовп дітей, ніби шукав когось конкретного.

Його погляд ковзнув по учнях…

І на мить затримався на Міркові.

Мірко відчув, як у нього пересохло в горлі.

Поліцейський нічого не сказав. Лише ледве помітно звузив очі.

Потім обернувся до директора.

— Нам потрібен список учнів, які були вчора вночі допитані.

Директор кивнув так швидко, ніби боявся запізнитися навіть на секунду.

— Звісно… звісно, я зараз принесу.

Поліцейський ще раз оглянув коридор і додав сухо:

— І прошу не поширювати чутки. Це питання безпеки.

Після цих слів він рушив далі коридором.

Але навіть коли він відійшов, у повітрі залишилося відчуття, ніби щось важке нависло над школою.

Даріус ледве ворушив губами:

— Це не копи…

Боб мовчки кивнув, стискаючи ремінець портфеля так, що аж побіліли пальці.

Марія ковтнула й прошепотіла:

— Це… люди, які прийшли не допомагати.

У цей момент Мірко відчув, як усередині щось остаточно перемкнулося. Страх нікуди не зник, але тепер його перекривала злість і холодна рішучість.

Він нахилився ближче до друзів і тихо сказав:

— Перше, що ми зробимо… це здобудемо всю інформацію, яку тільки зможемо.

Даріус глянув на нього з недовірою.

— Яку ще інформацію? Звідки?

Мірко швидко оглянув коридор — чи не слухає хтось сторонній — і продовжив майже пошепки:

— Ми маємо зрозуміти, хто вони. Звідки приїхали. Чому вони тут. І що саме шукають.

Боб нервово всміхнувся, але в його усмішці не було нічого веселого.

— Тобто… ми будемо шпигувати?

Мірко кивнув.

— Якщо треба — так.

Марія перехрестила руки й сказала тихо, але твердо:

— А якщо вони справді з лабораторії… тоді вони точно знають про монстра. І точно знають про Емму.

Даріус підняв брови.

— І як ти пропонуєш це з’ясувати?

Мірко відповів без паузи, ніби давно прокручував це в голові:

— Директор.

Боб кліпнув.

— Директор?

— Він боїться їх, — пояснив Мірко. — Ви бачили його обличчя? Він виглядав так, ніби йому приставили пістолет до голови.

Марія повільно кивнула.

— Якщо хтось і знає, що відбувається… то він.

Даріус стиснув зуби.

— Але ми не можемо просто підійти і спитати.

Мірко примружився.

— Не можемо. Але можемо підслухати.

Боб різко видихнув.

— Це вже занадто…

— Боб, — перебила Марія, дивлячись йому прямо в очі, — учора вночі нас мало не зжерли. Це вже давно “занадто”.

Боб замовк.

Даріус похмуро промовив:

— Добре. І що конкретно?

Мірко підняв палець, ніби відмічаючи перший пункт плану.

— Перерва. Ми розділяємось.

Він глянув на Даріуса:

— Ти йдеш до кабінету директора. Станеш десь неподалік. Якщо буде шанс — слухаєш.

Потім глянув на Марію:

— Ти стежиш за тими двома в формі. Дивись, куди вони йдуть. Може, вони підуть до медпункту чи до вчительської.

Марія кивнула, хоч і виглядала напруженою.

— Добре.

Мірко перевів погляд на Боба:

— А ти… ти знайди когось, хто любить базікати. Тих, хто завжди все знає.

Боб криво усміхнувся.

— Тобто пліткарів?

— Саме так, — відповів Мірко. — Сьогодні чутки — це наш єдиний зв'язок.

Марія ледь посміхнулася, але ця усмішка швидко зникла.

Даріус видихнув і прошепотів:

— А ти сам?

Мірко опустив голос ще нижче.

— А я… перевірю, чи директор справді дасть їм список. І якщо так — що саме в тому списку.