Підвищення напруги

Кертіс ще кілька секунд стояв нерухомо, ніби його душу витягнули з тіла й кинули на підлогу кабінету.

Потім він повільно опустив голову.

Рушниця в його руках вже не здавалася зброєю — скоріше уламком металу, який він тримав лише тому, що не знав, куди подіти руки.

— Жити… — глухо повторив він, наче це слово було найжорстокішим вироком.

Він зробив крок назад.

Ще один.

А потім, не дивлячись на шерифа, різко розвернувся й вийшов з кабінету, грюкнувши дверима так, що навіть лампа на стелі ледь хитнулася.

Шериф залишився стояти.

Довго.

Він дивився на двері, ніби сподівався, що Кертіс повернеться і скаже: “Пробач. Я не мав права.”

Але двері більше не відчинялися.

З коридору долинав звук важких кроків, що віддалялися.

Шериф повільно сів назад у крісло, провів долонею по обличчю й тяжко видихнув.

Його руки тремтіли.

Не від страху.

Від виснаження.

Та спокій тривав недовго.

З коридору почувся інший звук — рівні, спокійні кроки, які зовсім не схожі були на кроки звичайних людей, що зранку бігають по відділку.

Ці кроки звучали впевнено.

Наче людина, яка йшла, точно знала, що їй тут належить усе.

Кертіс саме проходив повз стійку чергового, коли перед ним з’явився чоловік у чорному.

Він ніби виринув із тіні коридору.

Акуратний, гладенький костюм, начищене до блиску взуття, темні окуляри навіть у приміщенні, де було й так похмуро. Сиве волосся лежало рівно, без жодної зайвої пасми, а обличчя було таким спокійним, ніби він прийшов не на місце трагедії, а на ділову зустріч.

Кертіс зупинився.

Вони стояли один навпроти одного кілька секунд.

І в цій тиші Кертіс раптом відчув, як у нього всередині знову піднімається хвиля люті.

Чоловік у чорному трохи нахилив голову, ніби оцінював його.

— Містер Кертіс, — промовив він рівним голосом. — Мої співчуття.

Ці слова прозвучали так спокійно й офіційно, що вони здавалися не співчуттям, а паперовою формальністю.

Кертіс міцніше стиснув рушницю.

Його пальці побіліли.

— Співчуття?.. — прошипів він, роблячи крок ближче. — Ти… ти один із них?

Чоловік не зрушив з місця.

— Якщо ви маєте на увазі людей, які займаються нейтралізацією загрози, — то так.

Кертіс тихо засміявся. Але це був не сміх. Це був звук людини, яка стоїть на межі.

— Нейтралізацією?.. — він підняв очі, і в них палало щось страшне. — Мій син лежить в морзі, роздертий на шматки, а ти називаєш це… “загрозою”?

Чоловік у чорному навіть не моргнув.

— Я розумію ваші емоції.

— Ти нічого не розумієш! — гаркнув Кертіс і зробив ще крок. — Це через вас! Через вашу лабораторію! Через ваші експерименти!

У коридорі кілька поліцейських обернулися.

Черговий нервово підвівся зі стільця.

Чоловік у чорному залишався холодним.

— Слідкуйте за словами, містере Кертіс.

Це було сказано тихо.

Але в голосі прозвучало щось таке, що змусило навіть повітря в коридорі стати важчим.

Кертіс дивився на нього, важко дихаючи.

Потім різко відвернувся.

— Забирайся з мого міста… — прошепотів він, і голос його зірвався. — Забирайся… поки я не зробив те, про що потім не пошкодую.

Він пішов далі, штовхаючи двері виходу так, ніби хотів вирвати їх з петель.

Чоловік у чорному провів його поглядом.

А тоді спокійно рушив до кабінету шерифа.

Без поспіху.

Без страху.

Наче весь цей відділок, усі ці поліцейські й навіть сам шериф були лише дрібною перешкодою на його шляху.

Через кілька секунд двері кабінету шерифа відчинилися.

І чоловік у чорному зайшов усередину.

Коли Мірко нарешті під’їхав до школи, перше, що він помітив — тиша. Така, яка буває тільки тоді, коли уроки вже давно почалися.

— Чорт… я запізнився…

Він швидко кинув велосипед на своє законне місце й побіг до входу. Коридори були порожні, лише десь у класах монотонно звучали голоси вчителів.

Мірко підбіг до свого кабінету й різко відчинив двері.

Весь клас миттєво повернув голови.

Вчителька зупинилася на півслові, подивилася на нього зверху вниз і сухо промовила:

— О, а ось і четвертий винуватець сьогоднішнього балагану.

Мірко застиг у дверях.

— Вибачте… я…

— Ні, Мірко, — перебила вона. — Не “вибачте”. Ви сьогодні вже всім пояснили, що означає “не слухати дорослих”.

Вона зробила паузу, щоб слова вдарили сильніше.

— Сідайте. І навіть не думайте робити вигляд, що нічого не сталося.

Мірко мовчки пройшов до своєї парти й сів. Його серце билося так, ніби він досі біг.

Поруч він помітив Даріуса, Боба і Марію. Вони сиділи тихо, похмуро, і виглядали так, ніби не спали не одну ніч.

Вчителька, тим часом, продовжила, і з кожним її словом Мірко розумів усе чіткіше…

У школі вже знали.

Про те, що вони не спали вночі.

Про те, що вони були в будиночку на дереві.

Про крики.

Про постріли.

Про поліцію.

Про напад чудовиська.

І про те, що замість того, щоб мирно спати вдома, вони шукали пригод сидячи в будиночку на дереві.

Четверо сиділи мовчки.

І чекали лише одного — коли цей урок нарешті закінчиться.

Просидівши майже пів години, Мірко вже відчував, що ще трохи — і він просто вибухне. Голос учительки, її суворий тон, ці нескінченні зауваження… усе це давило на нерви, як камінь.