Треба якось жити далі

Усі четверо збилися докупи в темряві підземного укриття, дихаючи так важко, ніби пробігли марафон.

Вони мовчали.

Лише слухали.

Прислухалися до кожного шороху.

До кожного звуку землі над головою.

Минуло вже дві хвилини, відколи вся компанія сиділа в підземному сховку, затамувавши подих. Вони чекали, що хтось почує постріли, крики, цей божевільний гуркіт — і прийде на допомогу.

Але час тягнувся нестерпно довго.

Здавалося, що минула не хвилина і не дві… а ціла вічність.

І вже тоді, коли надія почала згасати, щось нарешті змінилося.

Створіння… знову ворухнулося.

Було добре чути, як із жахливим скрипом кісток, із хрипами, схожими на спробу вдихнути повітря з повними легенями багнюки, воно повільно піднімалося після удару. Його рухи були незграбні, але в них відчувалася лють — чиста, голодна ненависть.

Воно стало на четвереньки.

Потім поповзло вперед.

Повільно.

Невідворотно.

Підлітки завмерли, не сміючи навіть поворухнутися.

Через щілини у люку вони бачили, як темний силует наближається. Як створіння підтягує лапи, як його кігті шкрябають землю, лишаючи глибокі борозни.

А потім воно підняло голову.

І заглянуло в отвори люка.

Його очі були порожніми, але водночас моторошно яскравими — вони світилися білим світлом, немов відблиском тих життів, які ця тварюка вже встигла забрати.

Усі внизу застигли.

Ніхто не сказав ні слова.

Ніхто навіть не дихав.

Створіння поклало лапи на люк.

І почало тягнути.

Спершу повільно.

Потім сильніше.

Дошки затріщали.

Замок заскреготів.

Воно рвало люк знову і знову, наче розлючений звір, який знає: здобич прямо під ним.

Ще раз.

І ще.

І ще.

Дерево стогнало, ніби ось-ось не витримає.

Компанія могла лише дивитися, відчуваючи, як тягар безсилля стискає груди. Вони розуміли: якщо люк зірве…

то все.

І раптом—

Постріл.

Гучний, різкий, такий, що аж у вухах задзвеніло.

Створіння завищало від болю і різко смикнулося. Воно обернулося, притискаючи лапу до пораненого місця вгорі живота.

А на подвір’ї, у темряві, стояв батько Мірка.

Він тримав гвинтівку напереваги. Його обличчя було напруженим і суворим, а погляд — холодним, як сталь.

— Ану відчепися від мого сина, потворо! — гримнув він.

І ще один постріл.

Куля влучила просто в нижню щелепу істоти.

Та цього разу… не було звичного звуку удару по кістці. Не було навіть того короткого хрускоту, який мав би бути.

Ніби куля вдарила в щось твердіше за камінь.

Поки батько Мірка швидко перезаряджав гвинтівку, створіння вже напружилося. Воно присіло, готове стрибнути — швидко, жорстоко, прямо на нього.

Ще мить — і воно б кинулося.

Але раптом з темряви пролунала сирена.

Спершу одна.

Потім друга.

Звук наближався.

Поліція була вже неподалік.

Створіння завмерло.

Наче прислухалося.

Наче зважувало, чи варта ця здобич ризику.

А потім… воно відступило.

Різко, мов тінь.

І, з неймовірною швидкістю та хижою спритністю, зникло у пітьмі — серед дерев, будинків і темних силуетів нічного Silverbrook.

Неймовірне полегшення накрило всю компанію. Вони вижили. Їх не зжерли. І тепер їх, напевно, врятують.

Марія, не стримавши емоцій, радісно вигукнула:

— Ми живі!

У її голосі змішалися шок, радість і недовіра, ніби вона сама ще не до кінця усвідомлювала, що це правда.

Усі почали радіти. Навіть Мірко відчув, як напруга повільно відпускає груди.

Але раптом його погляд зупинився на дівчині.

І радість різко відступила.

Точно…

Він різко підвівся і швидко підбіг до купи покривал, які вони заздалегідь приготували на випадок надзвичайної ситуації — навіть думали про те, що доведеться ховатися тут у разі чогось гіршого.

Команда здивовано переглянулася, не розуміючи, що він робить.

Мірко схопив усі покривала, підняв їх і глянув на дівчину.

— Тебе треба сховати, — твердо сказав він. — Вони заберуть тебе назад. До цих… не добрих людей.

На мить у будиночку запала тиша.

Радість повільно почала розчинятися, поступаючись місцем реальності.

І тільки тоді всі згадали про неї.

Вони швидко допомогли Мірку створити імпровізоване укриття з покривал, сховавши дівчину всередині.

Перед тим як відійти, Мірко нахилився і тихо сказав:

— Не виходь звідси. Тебе можуть помітити. Я зранку перевірю, як ти.

Дівчина ледве чутно відповіла:

— Добре…

Вони обережно прикрили її, і в ту ж мить зверху знову з’явився батько Мірка.

Він уже стояв біля люка.

Поглянув вниз — і побачив сина та його друзів.

— Йдіть сюди, — сказав він з пройшовшим хвилюванням. — Ви в безпеці. Воно втекло.