Або пан або пропав

І раптом — нізвідки.

На неможливій швидкості, з різким коротким, спотвореним криком, у дверний проріз буквально влетіло гуманоїдне створіння.

Його пожовклі зуби, гострі, мов бритви, були величезними — майже як вила — і всі до одного забризкані кров’ю.

Воно було високе й неприродно худе, з довгими кінцівками, що більше нагадували лапи хижака, ніж людські руки чи ноги. Тіло — витягнуте, м’язи натягнуті під темною шкірою, ніби туго обтягнуті дротом. Спина виглядала моторошно: вздовж хребта виступали ребра, ледь прикриті шкірою, ніби істота була напівздерта, напівоголена.

Її шкіра була майже чорною, місцями покритою мокрими, слизькими клаптями — наче вона щойно вилізла з болота або з-під землі.

Голова була непропорційною: плеската, груба, схожа на кам’яний уламок чи гнилий пень. Але найстрашнішими були очі — дві сліпучі білі плями, що світилися в темряві, мов холодні ліхтарі. У них не було нічого живого. Лише порожнеча… і голод.

Паща розтягнулася неприродно широко, оголюючи довгі гострі зуби, здатні розривати плоть, мов лезо. Здавалося, щелепа могла розширюватися без меж, і цей рот був створений лише для одного — жерти.

Пальці були довгі й викривлені, а кігті — мов залізні гачки. Вони виглядали так, ніби призначені не для того, щоб хапати здобич, а щоб розривати її на шматки.

Усі в будиночку закричали від жаху.

Боб не встиг навіть подумати. Інстинкт спрацював швидше за розум.

Він рвучко підняв рушницю і натиснув на спуск.

Постріл розірвав ніч.

Віддача була такою сильною, що Боба відкинуло назад, і він ударився спиною об стіну будиночка. Та створіння теж здригнулося.

Його тіло різко смикнулося, і з важким глухим гуркотом потвора полетіла вниз, зникнувши у темряві під деревом.

— Що нам тепер робити?! — зойкнула Марія, тремтячи всім тілом. Її голос зірвався на вереск. — Чекати, поки до нас хтось прийде?!

Боб різко повернувся до неї. Обличчя в нього було бліде, а руки все ще стискали рушницю так, ніби вона була єдиним, що тримало його при здоровому глузді.

— Ми майже всі патрони залишили в сумці внизу! — прошипів він. — У мене тут лише один… останній. І він уже заряджений.

Даріус, почувши це, ніби прокинувся. Його очі широко розкрилися, і він різко вдихнув.

Він згадав.

Про їхню схованку.

Про підземний будиночок, який вони місяцями копали потайки — брудний, тісний, але міцний. Про бункер, який вони облаштовували як справжню фортецю, сміючись і уявляючи, що колись він стане в пригоді.

Тепер це вже не здавалося грою.

— Наш бункер… — прошепотів Даріус.

Мірко миттєво зблід, але одразу зрозумів, про що той говорить. Він теж згадав підземну схованку — вхід, прикритий дошками та листям, і вузький лаз, який вів униз, під землю.

Ідея була божевільною…

Але іншого виходу не було.

— Так! — швидко сказав Мірко. Голос у нього тремтів, але він намагався звучати впевнено. — Бункер.

Він рішуче подивився на Боба й Марію.

— Ви спускаєтесь першими. Забираєте сумку з патронами і все, що зможете. Швидко. Ми з Даріусом — слідом за вами.

Марія відкрила рот, ніби хотіла щось заперечити, але не змогла вимовити ні слова. Її руки тремтіли так сильно, що вона ледве втримувалася на ногах.

Боб лише кивнув.

У цей момент знизу, з темряви під деревом, долинув новий звук.

Глухий.

Неприємний.

Наче щось важке ворухнулося в болоті…

Марія й Боб першими кинулися вниз по драбині. Вони майже злетіли з неї, ковзаючи по перекладинах, і вже на ходу вихопили сумку з патронами, що валялася біля коріння дерева.

Слідом, не відстаючи ні на крок, поспішали Мірко, Даріус і дівчина.

Вони вибігли з-під дерева й рвонули до заднього двору. Земля під ногами була слизька, трава — мокра, а серце гупало так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Та щойно вони минули правий бік будинку, Боб раптом почув за спиною звук.

Не кроки.

Ні.

Це був шалений, хижий біг, який рвав тишу ночі.

Воно летіло на них.

Боб інстинктивно розвернувся ще до того, як мозок встиг усвідомити небезпеку. Пальці самі натиснули на спусковий гачок.

Постріл прогримів так гучно, що на мить здалося — його почують у всьому Silverbrook.

Куля влучила створінню майже впритул — просто в хребет.

Потвора смикнулася, немов її вдарили молотом, і відлетіла назад, з глухим хрустом ударившись об землю.

Та віддача рушниці була такою сильною, що самого Боба теж відкинуло. Він перекинувся через бік і впав просто в клумбу з улюбленими квітами матері Мірка, зминаючи стебла й ламаючи їх під собою.

— Боб! — закричала Марія.

В паніці вона навіть не подумала про сумку. Кинула її на землю, схопила Боба під руку й різко потягнула вгору.

— Вставай! Вставай!

Боб захрипів, але підвівся. Очі в нього були розширені від шоку.

Вони побігли до інших, поки Мірко й Даріус уже гарячково розкидали сухе листя та гілки, під якими був схований вхід у підземний будиночок.

Мірко різко підняв дерев’яний люк, і хрипко прошепотів:

— Лізьте швидше!

Першим у темний отвір пірнув Даріус.

За ним — Марія.

Потім Боб.

Усі поспішали вниз, ковзаючи по сходинках, ледь не падаючи один на одного.

Мірко вже хотів стрибнути слідом, але раптом зрозумів, що дівчини досі немає.