ОХ ДАРМА МИ ТУДИ ПОЛІЗЛИ

22:30

Темний ліс був таким густим і непроглядним, що здавалося — далі власного носа нічого не побачиш. Але одна його частина більше не тонула в суцільній пітьмі: її раз по раз розрізали мерехтливі червоно-сині відблиски поліцейських маячків.

Між деревами метушилися лікарі та офіцери. Хтось кричав, хтось віддавав накази, хтось біг з носилками, спотикаючись об коріння та вологе листя. Повітря було наповнене запахом сирої землі, бензину і… крові.

Шериф стояв нерухомо, ніби його прибили до місця.

Він не міг відірвати погляду від того, що лежало перед ним.

Тіло Тома.

Роздерте. Напівз’їдене. Ребра стирчали з понівечених грудей, омиваючись густою алою рідиною. Обличчя, ніби на знущання долі, залишилося майже неушкодженим — наче Том просто спав. Але рук і ніг не було.

Навколо земля була вкрита кривавими плямами, слідами волочіння та темними калюжами. Мертві поліцейські, що лежали неподалік, на цьому тлі виглядали… майже цілими. Якщо взагалі можна так сказати.

Шериф ковтнув, але горло було сухе, наче в ньому був пісок. Його руки тремтіли.

До нього підійшов незнайомий чоловік.

На вигляд йому було близько шістдесяти. Він був одягнений у дорогий чорний костюм, начищений до блиску, а на очах мав затемнені окуляри, хоча ніч навколо була й так непроглядною. Сиве волосся середньої довжини було акуратно зачесане, а постава — рівна й холодна.

Він зупинився поруч, подивився на останки хлопця і спокійно промовив:

— Не пощастило хлопцеві… Знатно ж ця тварюка над ним познущалася.

Шериф повільно повернув голову до незнайомця. В його очах було стільки люті, що, здавалося, він от-от кинеться на нього.

— Коли ви просили дозвіл ввести своїх людей… — прошипів він, ледве стримуючись, — ви гарантували, що більше жодна людина не постраждає від цієї потвори. А тепер… уже третій день! Третій день люди зникають! І ви досі не нейтралізували цього виблюдка!

Чоловік подивився на нього так, ніби не розумів, звідки стільки гніву. Його голос залишався спокійним, майже байдужим.

— Не поспішайте, шерифе. Ця істота виявилася значно розумнішою і проворнішою, ніж ми очікували. Та й не ми одні винні. Ви також не досягли в цій справі особливих успіхів.

Він зробив коротку паузу.

— Дайте моїм професіоналам ще трохи часу. Скоро всі ці жахи закінчаться.

Незнайомець ще раз поглянув на тіло Тома і, промовляючи, легко поплескав шерифа по плечу — так, ніби втішав дитину.

— Передайте його батькові мої співчуття.

Після цих слів він розчинився у натовпі хаосу так швидко, ніби його й не було.

Шериф залишився стояти.

Він дивився на останки хлопця і думав лише про одне: як сказати цю новину найкращому другові…

Як сказати, що його син більше не повернеться.

Тим часом далеко від цього місця, в дворі Леванів, четверо підлітків сиділи в будиночку на дереві, який належав Міркові.

Вони дякували Богові, що взяли аптечку.

Бо зараз, у тьмяному світлі ліхтаря, Мірко і Марія довго й виснажливо намагалися витерти кров з обличчя своєї нової знайомої. Але кров уже в’їлася в шкіру і волосся, і кожен рух давався важко, ніби вони відтирали не бруд, а саму ніч.

Боб тим часом час від часу обережно визирав назовні, через вікна та дверний пройом , перевіряючи, чи не з’явилися поблизу ліхтарі або голоси.

Даріус же нервово ходив колами по дерев’яній підлозі будиночка. Його кроки глухо стукали об дошки, а губи беззвучно ворушилися, ніби він молився.

— Боже… Боже… Боже… — повторював він. — Що ми наробили… Треба було віддати її поліції…

Мірко перестав терти ганчіркою і повільно підняв голову.

— Даріусе, ти ж розумієш, що якби ми віддали її поліції, то всім стало б відомо, що саме через нас чудовисько напало на поліцейських.

Даріус різко зупинився.

— А що нам тепер робити з нею?! — майже з відчаєм вигукнув він. — Як тільки настануть холода, ми її не зможемо більше тут тримати. Де потім її заховаємо?

Мірко опустив погляд і замислився. Кілька секунд він мовчав, а потім тихо сказав:

— Не знаю… ще не знаю. Але ми щось придумаємо.

Боб відірвався від віконця і підійшов ближче, ніби йому теж набридло стояти в тиші.

— Я чув, як шериф розповідав мамі… про якогось багатія, — промовив він. — Про людину, у якої є своя приватна армія. Вони допомагають поліції з цим… з цим “чимось”.

Мірко насторожився.

— І що?

Боб ковтнув.

— Пам’ятаєте?

Недавно ж усе селище гуділо про ту аварію в лабораторії…

Даріус повільно повернувся до нього.

— Ту, що неподалік від дому Тома?

— Саме її, — кивнув Боб. — Кажуть, той багатій і є власником лабораторії. І можливо… вона була саме звідти.

З тієї лабораторії.

Під час аварії вона якимось дивом вижила, вирвалася з-під уламків, не згоріла, не загинула… але ударною хвилею її могло страшенно контузити.

У будиночку запанувала тиша.

Мірко повільно повернув голову до дівчини. Вона сиділа, важко дихаючи, а її очі були широко розплющені, ніби вона боялася заснути.

Мірко тихо промовив, не відводячи погляду:

— Значить думаєш вона звідти… 

Боб невпевнено знизав плечима.

— Може й так. Але якщо ми не перевіримо… то не дізнаємося.

Даріус одразу заперечив:

— Але якщо ми принесемо її в дільницю, нас одразу запідозрять у сьогоднішньому інциденті!