Початок кошмару

Персонажі:

Даріус Квінт.   

Том Браун

Боб Сміт.                                

Мірко Леван. 

        Марія Тейв

Ще один чудовий день. Мірко сидів разом зі своїми друзями — Даріусом Квінтом, Бобом Смітом та Томом Брауном — у своїй кімнаті, захоплено граючи в улюблену гру «Лицар темного замку». Гра була неймовірно цікавою: Даріус, користуючись підказками інших, майже зумів перемогти боса. Але, як це часто буває, програв, коли до перемоги залишався лише один удар. Хлопці з розчаруванням ледь не вибухнули лайкою.

— Ще трохи — і ми б пройшли цей рівень, — зітхнув Мірко.

— Ви ж самі бачили, цей бісовий син був на один удар! — роздратовано мовив Даріус.

Він важко зітхнув і передав Джойстик Бобу:

— Боб, твоя черга.

Хлопці помінялися місцями, Даріус віддав приставку, а Боб, стискаючи контролер, промовив:

— Зараз я помщуся за вас.

Всі знову вчотирьох зосереджено дивилися на екран і почали нову гру, як раптом, немов гром серед ясного неба, у кімнату ввійшла мама Мірка.

— Хлопці, вже пізно, час по домівках, — сказала вона суворо.

Прогриміли розчаровані голоси:

— Мам, можна ще трохи? Ми майже дограли… — прохав Мірко.

— Завтра дограєте. Уже скоро зовсім стемніє, — відповіла мама й пішла займатися своїми справами.

Хлопці з сумом почали збиратися. Вже через кілька хвилин вони опинилися на дворі, готуючи велосипеди.

— Шкода, що не встигли дограти, — зітхнув Мірко.

— Ага… — підтвердив Даріус.

— Нічого, завтра ще дограємо, — підбадьорив Том.

— Тільки треба пережити математику, — додав Мірко, скрививши обличчя.

— Це точно, — погодився Даріус.

Всі трохи посміялися і роз’їхалися по домівках на своїх велосипедах, розчиняючись у вечірньому світлі.

Все-таки не встигли…

Том, ледве розрізняючи дорогу, їхав додому на велосипеді. По обидва боки миготіли темні силуети будинків, дворів і дерев. Атмосфера була дивною: одночасно лякала невідомістю, що могла ховатися у темряві, і зачаровувала красою зоряного неба, яке розкинулося над головою.

Том намагався не думати про страшне. Він лише міцніше стискав кермо й уважно дивився вперед, аби не наїхати на камінь, яму чи, боронь Боже, на когось, хто міг вийти на дорогу.

Здавалося, до дому вже зовсім недалеко. Уздовж дороги почали з’являтися нічні ліхтарі, їхнє тьмяне світло дарувало відчуття безпеки. Том навіть дозволив собі посміхнутися, уявляючи, як скоро сяде перед телевізором разом зі своїм домашнім улюбленцем і подивиться улюблену передачу, яка ось-ось мала розпочатися.

Та цим планам не судилося здійснитися.

Нізвідки, просто з темряви, на дорогу вийшло невідоме згорблене гуманоїдне створіння. Том встиг лише помітити його величезні кігті — довгі, гострі, мов кухонні ножі.

Лише дивом він устиг звернути вбік і об’їхати істоту.

Але вона не збиралася його відпускати.

Випустивши моторошний, майже нелюдський крик, створіння опустилося на чотири кінцівки й кинулося за ним з неймовірною швидкістю.

Педалі велосипеда крутилися так швидко, що Том майже не відчував ніг. Серце билося в грудях так шалено, що здавалося — ще мить, і воно вирветься назовні. Йому навіть здалося, що в нього просто зараз з’являється сивина.

Він уже не розумів, куди їде. Ліхтарі зникли, навколо знову панувала пітьма. А чудовисько, не сповільнюючись ні на секунду, все бігло слідом — наче хотіло його не просто наздогнати… а забрати його душу.

І так могло б тривати ще довго, якби не яма.

Колесо різко провалилося, Том вилетів з велосипеда й важко впав на землю. Чудовисько влетіло в велосипед, видавши звук, схожий на скрегіт і скління.

Том не гаяв ані миті.

Він підхопився на ноги й кинувся геть із дороги — просто в темний ліс, що починався неподалік. Гілки хльостали його по обличчю, кущі дряпали руки, але він не зупинявся. Він біг туди, де між деревами панувала суцільна темрява, бо іншого виходу просто не було.

Йому хотілося зникнути, провалитися під землю, стати невидимим. Ще кілька годин тому день здавався таким чудовим… а тепер він мчав у глиб лісу, де панувала гнітюча тиша й невідомий жах.

У горлі пересохло. Дихання збивалося. Серце калатало так, ніби ось-ось розірве грудну клітку.

Не маючи більше сил, Том з останньої надії сховався за першим-ліпшим деревом. Він притисся до стовбура, намагаючись дихати якомога тихіше.

Секунди тягнулися вічністю.

Та час минав… і звуків монстра більше не було чути.

Трохи оговтавшись, Том подумки прошепотів:

— Напевно… відірвався. Треба тікати звідси.

Він обережно відірвався від дерева і, зібравши рештки сміливості, вирішив озирнутися.

І саме в ту мить щось різко вчепилося йому в ноги.

Том звалився на живіт. Страх миттєво стиснув груди, і він закричав з усієї сили — так голосно, що ліс відповів йому глухим відлунням.

Він судомно вчепився руками в землю, немов у останній шанс врятуватися. Але це не допомогло.

Почвара все одно потягла його — повільно, невідворотно — у саме серце пітьми.

7:00

Пролунав різкий, дратівливий дзвінок будильника.