Глава ІV  Реанімація

В реанімації було тихо. Лише дві медсестри перешіптувалися між собою, обговорюючи хворого, якого привезли цієї ночі.

Документу, який посвідчує особу, хлопець при собі не мав, тому його охрестили Дарієм, бо після травм, що отримав, те, що він вижив, можна вважати справжнім даром Небес.

• Кажуть, його помітив безхатько, який проходив поруч з собакою.
• А хто тоді швидку викликав?
• Фельдшерка розповідала, що телефон лежав в калюжі крові, біля нього, і той не розгубився, набрав «103». Правда, сказав, що хлопець уже не дихає. Але на зміні був Йосипович, а ти ж знаєш, який він впертий, з того світу витягне навіть мертвого.
• Та, Йосипович, ще той кадр. Але бачиш, хлопчисько до тями так і не прийшов і лікарі дають невтішні прогнози. Ще й рідних не можуть знайти. Телефон розрядився чи вимкнувся, коли його привезли сюди.
• А міліція була в лікарні?
• Так. Приїхали з нашими. Казали, що подадуть запити у районні відділи міліції, і будуть прочісувати студмістечко. Бо багато слідів було на тому місці, отже, напад був масовий.
• Шкода хлопця. Подивися. В нього такий гарний медальйончик на грудях. Матінка Божа. Але зігнутий чомусь.
• То, напевно, від ударів, що йому завдавали нелюди. Може вона його врятувала? Як думаєш?
• Можливо. Дай Бог, щоб отямився, бо такий іще молодий, ще жити і жити…

• Дівчата, як наш пацієнт? – до палати інтенсивної терапії увійшов Кирило Євгенович. Мене призначили лікуючим лікарем цього юнака, тому прошу вас, щогодини повідомляйте мені про його стан. Дихання, серцебиття, рівень тиску. Капайте згідно призначення. Просто у мене ще сьогодні декілька планових оперативних втручань і не зможу до обіду бути постійно поруч. Сказали, що багато крові втратив. Яка у нього група?
• Четверта резус плюс.
• За потреби зателефонуйте в центр крові. Скажіть, нехай доставлять нам трохи біоматеріалу. І контролюйте роботу апарату штучної вентиляції легень, поки хлопець у комі, ми повинні підтримувати усі життєво важливі показники. Тішить, що голова ціла. Організм молодий. Повинен витримати. Ніс загоїться, синці зійдуть, кості ніг зростуться. В цій ситуації головне – не поспішати і вірити, бо, як каже мій старший наставник Володимир Романович: - Медицина не всесильна, іноді варто просто сподіватися на диво!

• Подивися, Галю, чи він вже пішов чи ще стоїть під дверима, бо кави хочу, гину. А він свариться, коли п'ю чай чи каву в реанімації, а мені так ліньки йти до буфету. Бо ж взяла з дому і канапок, і пиріжків з вишнями. Хочеш?
• Давай! Я сьогодні навіть не снідала. Їхала трамваєм, двійкою на Дорошенка, а звідти, думаю, пройду до оперного, то якусь маршрутку зупиню. Так той трамвай, зараза, зламався на Коновальця. То прийшлося пішки на Городоцьку, а звідти вже сюди, то ледь встигла на роботу. Ще затори у Львові, сама знаєш, які.
• Мені здалося чи він пальцями порухав?
• Думаю, здалося. Він ще надто кволий.
• Піди зроби краще ін’єкцію тій хворій, що вчора привезли важкою з операційної. Вранці Мар’яна говорила, що їй стало трохи краще. А я тут побуду. Не «баїсь». Ситуація під контролем. Зараз влаштую нашому новенькому  музикотерапію, послухаємо разом з ним Шопена. Маю на диску. Свіженький придбала!

Палата інтенсивної терапії наповнилася музикою. Музика линула так легко, що перепліталася з повітрям, в яке всотався різкий запах медикаментів і стала одним цілим з апаратом ШВЛ, який вдихав кисень у груди Дарія. Музика наповнювала увесь простір – ноктюрни, вальси, етюди – дивовижні ноти лягали так легко  у простір болю, жаху і очікування життя або смерті, що хотілося звести руки, ніби крила і летіти увись разом з нею і кружляти, і бути великим білосніжним птахом… Але…