Глава ІІІ

Біля гуртожитку було гамірно. Хлопці-старшокурсники поверталися зі святкування дня народження когось із друзів. Весело спілкувалися, курили. І раптом, якийсь із них затягнувся і голосно промовив у бік Андрія:

- Дивіться, до наших дівок пришвартовується.

Вся компанія зареготала гучно і стала щільно навколо юнака. Андрій не був лякливим, не раз вигравав бійки в Затемному, але їх було близько двадцяти, а він тут один. Нікому не потрібен. Зраджений долею і відкинутий коханою дівчиною.

Автоматично сформував кулак, вхопивши у жменю пачку сірників, що лежала в кишені. Коло ставало все щільнішим. 

Якийсь прищавий хлопець, широкоплечий, з великими долонями, сплюнув крізь зуби і задиристо закричав до Андрія :

• Ну що, сцикун, нарвався! Його дихання все важчало, з рота смерділо дешевим алкоголем і слина хлюпала тонкими в’язкими цівками на всіх, хто стояв на відстані півметра. Запалений азартом до бійки, здичавілий молодик наблизився уже впритул до Андрія і кулаком вцідив йому в живіт. Андрій не встиг зреагувати, бо десятки ударів посипалися з усіх сторін, п’яна ватага повалила хлопця на землю і лупцювала щосили, не розбираючи де яка частина тіла, лише за хвилини три хтось тверезіший закричав: «Тікайте, мєнти їдуть» і всі розсипалися в різні сторони, залишивши хлопця лежати на землі, в п’ятдесяти метрах від  гуртожитку. Ніяка поліція не їхала, то лише було знаком, що досить знущатися…

Сирена швидкої розбудила Кароліну близько третьої. За вікном було темно. Лише бачила, як фельдшери поклали в машину носилки і помчали від гуртожитку. Вона не знала, куди поїхала машина, але вирішила, що, напевно, у лікарню швидкої допомоги на Миколайчука. Вона там була з мамою декілька разів, коли там лежав її дідусь після операції на нозі.

Не спалося тієї ночі. Все думала над пропозицією Андрія, трохи мучило сумління, що не надто тактовно повелася з другом дитинства. Дівчина пішла у загальний коридор, прихопивши зі столу аркуш паперу і простий олівець, поклала папір на підвіконня і почала малювати чоловіче обличчя. Вона ніколи наперед не знала, який малюнок у неї вийде. Але цього разу хотіла намалювати портрет - обличчя, яке запало їй глибоко в душу - обличчя пана Данила, щоб вразити його при наступній зустрічі, бо була впевнена, що вони повинні зустрітися, бо ж як інакше, він же обіцяв, що вони ще обов’язково поговорять про мистецтво.

Коли завершила роботу, на годиннику вже була шоста ранку. Пішла в душ, доки нікого не було в черзі, потім заварила міцної кави, бо ж пар ніхто не відміняв!

Дівчата з нею так і не розмовляли. Але сьогодні це не надто її бентежило – надто багато подій за останню добу розхитало її нерви аж до краю – невідомість, невизначеність, відчуття огиди до самої себе, момент слави і сотні долонь, які аплодували її роботі… Кароліна не знала, як далі себе поводити, куди бігти, як просити вибачення у всіх, кому свідомо чи несвідомо завдала болю.

На вихідні у них з дівчатами була запланована поїздка у Золочів (до суботи Кароліна сподівалася помиритися з подругами). Вона була вже декілька разів у цьому славному містечку. Але так як це було давно, і окрім ринку, площі, де стоїть пам’ятник Будителю Галичини Маркіяну Шашкевичу та ювелірного магазину мама її нікуди не водила, знань про місто мала не надто багато. Тому ще два тижні тому відксерила в бібліотеці коротку історію міста, підготувала багато інформації про Золочівський замок, Маркіяна Шашкевича, найстаріший будинок міста, монастир отців Василіан, церкви та підземні ходи, які за розповідями музейчиків та дослідників пролягають від замку аж до Миколаївської церкви, трохи дізналася про витоки Західного Бугу, фестивалі і липу Богдана Хмельницького. І, щоб трохи відволіктися перечитувала вкотре цю інформацію, попиваючи каву з вершками без цукру, аби дівчата були задоволені і не розчарувалася в її здібностях гіда.

Коли повернулася до кімнати, Світлана ще ніжилася у ліжку. А Яна переглядала зошити, які потрібно взяти на пари.

До ранку дівчата подобрішали і навіть перші заговорили до Кароліни. Яна запитала про настрій, а Свєтку мучило питання, хто ж то вчора чекав її на кухні і чи телефонуватиме вона до того пана, що хотів вчора придбати її картину.

Кароліна, хоч і була з села, але мама та батько навчили її тримати язик за зубами і не відкривати того, що лежить на серці, якщо цього робити зовсім не хочеться. Як казав завжди її батько: «Мовчи дитино, мовчання – це не брехня, просто небажання в даний момент ділитися найсокровеннішим». Тому Кароліна мовчала, а потім кокетливо відповіла дівчатам, що це довга історія, тому розповість її якось іншим разом…

На пари вони виходили разом. Кароліна розповіла, що вночі когось від гуртожитку забрала швидка, але у темряві вона не зрозуміла, що то насправді сталося.