Глава ІІ

Вересень-жовтень

         У групі їх було двадцять двоє – дванадцять дівчат і десятеро хлопців. Перші дні були наповнені знайомствами, освоєнням у гуртожитку і організаційними питаннями, такими як вибір підручників, оформлення формулярів, голосування за старосту групи та ін. Як не дивно, але старостою обрали Кароліну. За неї проголосувало аж п'ятнадцять одногрупників. Вона здивувалася результату, але дуже зраділа, бо це її перша, хоч неоплачувана, але керівна посада.

         Окрім навчання, дівчина записалася на гуртки, які працювали при Академії: театральний і мовний (його проводила волонтер із США – Луїза).

         Ще до початку навчального року, у липні, Кароліна остаточно визначилася, що буде мешкати у гуртожитку. Разом ще із двома дівчатами – Світланою та Яною (також першокурсницями) вони отримали на час навчання доволі простору кімнату, поклеїли у ній шпалери, придбали нові фіранки – краса!

         Дні навчання летіли дуже швидко – навантаження було неймовірним – але бажання вчитися, знайомитися з художніми напрями, опановувати нові стилі, вдосконалювати майстерність у малюванні і вивчати мови – перемагало і втому, і лінощі.

         Дівчата дуже здружилися. Навіть, не щотижня їздили до батьків, а натомість вирішили подорожувати Львівщиною, щоб побачити не з картинок, яка вона гарна: за вересень встигли побувати у Червонограді, побачили шахти і терикони, а також величну ріку Західний Буг і у Сколе – на водоспаді Кам’янка, а також надихатися, намилуватися синіми-синіми горами.

         Жовтень розпочався несподівано – перший день видався дощовим і жовтим-жовтим, наче гарбузи на бабусиному городі. На навчання ніяк не хотілося йти, навіть з ліжка не було бажання підніматися. Але бажання – одне, а студентська реальність – зовсім інше, тим більше сьогодні їх перша студентська виставка рисунків і конференція за участю відомого італійського професора, ім’я якого вилетіло у Кароліни із голови.

         Кароліна піднялася із ліжка і вирішила зробити сюрприз дівчатам - приготувати сніданок. Почистила декілька яблук і груш, три морквини, натерла їх на грубій терці заправила фрукти йогуртом і апельсиновим соком. Накраяла висівковий хліб і сир, заварила у джезві каву. Повернулася у кімнату з блискучою тацею і наїдками та вигукнула: «Дівчата, сніданок подано!». Світлана розплющила очі і сіла у ліжку, прикриваючи ковдрою своє засмагле тіло. (Світлана любила спати без одягу. І зовсім цього не соромилася).

• Знаєш, Каролінко, це так приємно, коли хтось робить такі сюрпризи із ранку. – накинула на плечі легкий халатик і підсунулася ближче до столу.

Від аромату кави зарухався носик Яни. Вона спершу крізь сон, а потім, зіскочивши, мов ошпарена із дивану, стрибала ледь не до стелі, голосно сміялася і вигукувала: «П’ятниця! П’ятниця! П’ятниця!» А потім, сіла на стільчик, підібгавши під себе ноги і почала наминати яблучно-грушево-морквяний салат, прицмокуючи і прихвалюючи Кароліну.

За ранковою кавою дівчата обговорювали сьогоднішній день: Кароліна не витримала і похвалилася подругам, що сьогодні виставить на виставку нову картину, якої ще ніхто із них не бачив, під гучною назвою «Долина Валькамоніка» - це така долина, де в Італії зібрано найбільшу кількість петрогліфів у цілій Європі! До нас же італієць приїжджає! – з гордістю пояснила дівчатам Кароліна. До презентації картини дівчина підготувалася із особливою відповідальністю: придбала два метри атласної тканини, велику, дуже витончену, оздоблену дрібненькими квітами, стрічку для прикраси, а свій мольберт, на якому планувала виставити картину для експозиції, затонувала золотистою фарбою.

Яна глянула на годинник і з вигуком: «Мерщій збирайтеся, треба вибігати», почала метушитися кімнатою, швидко-швидко натягати на себе колготи, спідницю, напрасовано білу кофтинку.

Кароліна ще тиждень тому прийняла рішення, що з нагоди першої у житті конференції одягне своє улюблене, вишите бісером плаття. Воно пошите у строгому стилі, трохи нижче колін, і є ідеальним доповненням до її щироукраїнського образу. Зібрала волосся у косу, легко відтінила повіки, нанесла на війки туш, підмалювала вуста легким прозорим блиском, одягнула туфлі на підборах і відчинила двері кімнати назустріч новому дню.

Доки подруги ще збиралися, дівчина збігла із третього поверху, привіталася с консьєржем, дуже веселим і занадто добрим до студентів, дядьком Василем, відчинила двері гуртожитку і опинилася на вулиці. Дощ припинився, листяна жовтизна разила в очі, напевно, хотіла передати сонячний привіт від затягнутого хмарами, трохи сумного неба.

Біля сходів стояла жінка, яка пильно дивилася на двері, фотографуючи очима тих, хто у них з’являвся. Вибігши із гуртожитку, Кароліна не одразу звернула на неї увагу, лише потім, коли почула, що хтось пошепки повторює: «Дівчино, дівчино, дівчино…» - озирнулася у бік старого клена і побачила її – невисокого зросту, з глибокими зморшками біля темно-карих очей, з чорно-фарбованим волоссям, біля коренів якого проступала сивина.

• Дівчино, підійди до мене ближче, не можу голосно говорити.

Кароліна звикла довіряти людям, тому нічого поганого у цьому не бачила. «А раптом, жінці необхідна допомога, порада, чи навіть одне маленьке добре слово». – крутилося в голові у дівчини. Вона зробила кілька кроків і опинилася поруч із незнайомкою.

• Я знаю, що чекає тебе у майбутньому. Ти…
• Припиніть. Я вірю у Бога і не хочу чути жодних пророцтв! – Кароліна рвучко розвернулася і хотіла йти, але кістлява рука незнайомки твердо тримала її зап’ястя.  
• Зупинися. Послухай. Тебе чекає багато випробувань. І найбільше із них – це випробування любов’ю. Можна сказати, що палко кохатимеш, але доля буде грати із тобою у піжмурки. Не роби спішних кроків. Зважуй усе. Будеш піклуватися про свого чоловіка… Народиш двох дітей.