Глава І

2010 рік

Серпень

І навіщо батьки дали мені таке ім’я?- думала звичайна українська дівчина з села Затемне  Перемишлянського району, сидячи на бордюрі перед будинком. КАРОЛІНА. Точніше, Кароліна Семенівна Безкоровайна. Оригінально. Мати – Серафима, Батько – Семен. Бодай би вже Марією назвали. Так ні. Екзотики захотілося.

• Кароліно, йди-но подій корову, бо скоро вже спати треба лягати – гукнула мати з прочинених дверей будинку.

Дівчина чемно взяла відро. І почимчикувала до стайні. Любила їхню корову Буру. Коли ставало сумно, приходила до неї і спілкувалася, гладила. Ось і зараз причимчикувала, розповіла, як минув день, обтерла вим’я чистою шматкою і взялася до роботи. Молоко дзижчало і пінилося, біле-біле. Кароліна думала – ось так дзижчить і піниться наше життя, а потім раптом цівочка стає все меншою і взагалі зникає…

Біля ніг ластився кіт Мурко, чекав, доки і на його долю перепаде трохи білого пінного рідкого щастя.

Звичайна хатня робота непримітної сільської дівчини, якій через декілька днів, на самісінького Спаса, виповниться сімнадцять років. Це тішило, ба, навіть надихало на те, що зміни у житті повинні статися. Нехай не одразу, як мріялося, але все ж!

За декілька тижнів вона вирветься із звичного для неї життя, бо вже знає результати вступу – вона стала студенткою омріяного вишу і буде здобувати професію дизайнера.

Молока надоїла майже цілісіньке відро. Вийшла на вулицю. Підвела очі до неба. Воно було таким тиховечірнім, наповненим неймовірними кольорами – від блакиті до рожевості і дивним-предивним спокоєм.

Від роздумів відволік сусідський хлопець Андрій, який спостерігав за Кароліною, спершись на паркан: «Каролько, вийди сьогодні на прогулянку!»

Кароліна зашарілася, опустила очі і, щось пробубонівши собі під носа, шмигнула до літньої кухні. За кілька хвилин повернулася до Андрія зовсім іншою: розпустила довгі чорні кучері, підвела губи червоною помадою, домашній легкий халат замінила на короткі білі шорти і блакитну футболку, що вигідно підкреслювали її дівочі принади.

Вони симпатизували одне одному, хоча ніколи не говорили про це на зустрічах. Могли обговорювати футбольні матчі (Андрій захоплювався футболом і був воротарем у сільський збірній), стиль Кубізму і життєву долю Пабло Пікассо, творчість якого глибоко засіла в душу Кароліни, а ще розповідати одне одному таке, про що ніколи не дізнається ніхто інший. Наприклад, про смішні підліткові витівки чи про першу шкільну любов…

Сьогодні Кароліна і Андрій вирішили піти до лісу.

У лісі було тихо і затишно. Ще збереглося між кущів і дерев денне тепло. Пахло травами, ожиною, мохом і квітами. Андрій назбирав сухого гілляччя, розвів вогнище, простелив футболку і сів поруч із Кароліною, поклавши руку на її плечі.

Якийсь час вони сиділи мовчки, кожен не знав, із чого почати розмову, лише за кілька хвилин, Кароліна перша заговорила до хлопця:

• Я зовсім скоро поїду із села. Ми будемо рідко зустрічатися, але знай, що Ти – мій найкращий друг!
• Я думаю про інше – просто не усвідомлюю, як жити далі без тебе. Звісно, розумію, що ти повинна вчитися, але як ти мене залишаєш тут зовсім одного, Кароліно? Як ти так можеш, поясни!!!

Кароліна обурено підскочила, і за секунду дивилася на Андрія зверху-вниз. У голові ковзали одна за одною думки: у мене і так все попереду, я стану найкращим дизайном інтер’єру в Україні, ні, навіть, у цілій Європі, буду працювати для того, щоб створювати затишок в оселях відомих людей, буватиму на крутих вечірках і знатиму, як мінімум, п’ять іноземних мов. А хто він такий? Звичайний сільський столяр, який вміє майструвати двері, вікна і домовини. Їй стало гидко від такої думки, що вона колись мріяла із ним одружитися, тому випалила, на одному видиху:

• Андрій, ти як собі хочеш, але я йду додому. Давай не будемо більше зустрічатися. Тобі вже двадцять три. В тебе золоті руки. Пошукай собі іншу. – Потому кинула у вогнище суху соломинку, яку зім’яла у руках від хвилювання, і спішно покрокувала у бік подвір’я.

До завершення літа вони так більше і не зустрілися.