Розділ 50

   Тарас повів їх до сходів. Він знав шлях через старі катакомби, хоча не міг пояснити, чому деякі повороти пам’ятав, а інші бачив уперше. Отець Матвій ішов позаду, Володимир підтримував Назара. Андрій не відпускав руку Лесі. Вони пройшли повз камери, у яких колись зберігали запаси. За ними починалися вузькі проходи, укріплені дерев’яними балками. Частина балок розсохлася, інші були вкриті вологим мохом. На одній зі стін Леся побачила подряпані імена - Олег, Тарас, Мирон, Марта. Поруч було ще одне ім’я, але його майже повністю стерли - Софія.
   Марта зупинилася.
- Я хочу запам’ятати, де це було.
   Тарас подивився на стіну.
- Навіщо?
- Щоб наступного разу ніхто не зміг сказати, що її не існувало.
   Вона дістала з кишені телефон і зробила фотографію. Екран засвітився, але сигналу не було. На мить у верхньому куті з’явилася одна смужка зв’язку, потім зникла.
   Телефон задзвонив. Марта здригнулася. На екрані не було номера. Лише одне слово: «ДІМ».
- Не відповідай, - сказав Андрій.
   Марта вимкнула телефон.
   Вони пішли далі. Незабаром прохід став вищим, а підлога почала підніматися. Попереду з’явилося слабке світло. Тарас зупинився біля кам’яного виступу, на якому виднівся круглий отвір.
- Це шлях до криниці, - сказав він.
   Леся відчула, як чорний знак на зап’ясті став холодним. Вона подивилася на отвір. Звідти долинув голос:
- Лесю.
   Андрій відразу стиснув її руку.
- Не слухай.
- Я знаю.
   Голос був її власним. Він повторив її ім’я, а потім тихо додав:
- Ти забула дещо.
   Леся зупинилася.
- Не треба, - прошепотів Андрій.
   Але голос продовжив:
- Ти залишила мене тут.
   Леся відчула, як у голові виникають уривки спогадів, яких вона ніколи не мала. Дитячі руки, мокрі сходи, дзвін у темряві. Вона побачила себе біля криниці, але була впевнена, що ніколи не приходила сюди до зникнення Андрія.
   Тарас різко підняв ліхтар.
- Воно намагається затримати нас! Не дивіться в отвір!
   Він дістав із кишені невеликий металевий предмет і поклав на камінь. Це був старий ключ, темний від часу.
- Що це? - запитав Володимир.
- Ключ від зовнішніх дверей. Його залишили ті, хто будував цей прохід.
- Чому він у тебе?
   Тарас подивився на ключ.
- Бо я був останнім, хто намагався замкнути криницю.
   Він вставив ключ у невеликий отвір збоку й повернув. Під ногами затремтіло каміння. Двері повільно почали закриватися. Кам’яна плита зрушила з місця, перекриваючи шлях униз. Із щілини вирвався холодний потік повітря, принісши запах сирої землі.
   З темряви почувся удар, потім другий.
   Тарас продовжував повертати ключ.
- Швидше! - крикнув Андрій.
   Плита зупинилася на половині. Леся відчула, як чорна лінія на руці ожила. Вона простягнула руку до каменю, і знак засвітився тьмяним світлом. Усередині голови пролунав голос: "відчини".
   Леся стиснула зуби.
- Ні!
"Ти ж хочеш знати, що сталося з Софією".
- Ні!
"Ти хочеш повернути всіх, кого ми втратили".
   Леся заплющила очі.
- Я не можу повернути всіх! - Вона забрала руку від каменю. Знак згас.
   Тарас повернув ключ до кінця. Плита з гуркотом стала на місце, а отвір остаточно зник під кам’яною поверхнею. Знизу долинув протяжний звук. Це був не крик і не голос людини. Він нагадував останній подих чогось, що довго трималося за край світу й нарешті втратило опору. А потім настала тиша...
   Тарас витягнув ключ і поклав його на камінь.
- Тепер воно не зможе вийти цим шляхом.
- А іншими? - запитав Назар.
- Інших більше немає.
- Звідки ти знаєш?
   Тарас подивився на закриту плиту.
- Бо я сам закрив їх усі.
   Леся хотіла запитати, коли саме він це зробив, але раптом зрозуміла, що Тарас не збирався розповідати більше.
   Вони піднялися сходами. Попереду вже виднівся вихід зі Старого Яру, коли Леся ступила на землю, над Тихолісом починався світанок. Туман ще лежав між деревами, але більше не рухався назустріч людям. Він повільно розсіювався, відкриваючи стежку, каміння й старі корені, що виступали з ґрунту.
   Володимир посадив Назара на повалений стовбур і оглянув його коліно. Хлопець кривився від болю, але вже жартував.
   Андрій стояв трохи осторонь. Він дивився на дерева, на землю, на власні руки. Здавалося, йому потрібно було переконатися, що світ нагорі справді існує.
   Леся підійшла до нього.
- Що ти відчуваєш?
- Не знаю.
- Болить щось?
- Усе тіло, але це нормально.
   Він спробував усміхнутися.
- Я просто забув, як виглядає ранок.
   Леся обійняла його. Цього разу вона не питала, чи він справжній. Не перевіряла, чи його руки теплі, чи він дихає. Вона дозволила собі повірити, що брат повернувся.
   Андрій притиснув її до себе.
- Я думав, що ти не знайдеш мене.
- Я теж так думала, але мене не покидала надія, що все буде добре.
- Ти могла не йти за мною.
- Не могла...
   Він відсторонився й уважно подивився на сестру.
- Ти не шкодуєш?
   Леся похитала головою.
- Ні, але я більше ніколи не піду за голосом із туману!
   Андрій тихо засміявся і поцілував сестру в макушку. 
   Отець Матвій вийшов зі Старого Яру останнім. Він довго стояв біля стежки, дивлячись на закритий вхід і перехрестився.
- Що тепер буде з цим місцем? - запитав Володимир.
- Нічого, - відповів старий. - І це найкраще, що може з ним статися.
- А якщо хтось знову знайде криницю?
- Нехай знайде каміння, нехай побачить старий затвор, але двері більше не відчиняться від самого лише людського бажання.
   Марта стояла біля дерева, тримаючи в руці ланцюжок без кулона. Вона дивилася на село, яке вже прокидалося.
- Я не знаю, ким буду тепер, - сказала вона.
   Леся підійшла до неї.
- Ти можеш вирішити сама.
   Марта повільно кивнула.
- Я піду у будинок Олега. Не знаю, чи залишилося там щось, але хочу побачити його ще раз.
- Ми підемо разом, - сказала Леся.
- Ні... Цього разу я повинна піти сама!
   Леся не стала сперечатися. Марта рушила стежкою до села. За кілька кроків вона зупинилася й озирнулася.
- Лесю?
- Так?
- Якщо колись ти почуєш мій голос із туману, не відповідай.
- Не відповім.
   Марта кивнула й пішла далі. Леся дивилася їй услід, поки постать не зникла за деревами. Потім вона повернулася до Андрія.
- Нам теж час.
   Вони пішли до села разом. Туман залишався позаду і вперше відтоді, як Леся приїхала до Тихолісу, він не кликав її на ім’я.