Епілог

   Пройшов час після повернення з Тихолісу. Леся більше не прокидалася серед ночі від звуку Дзвона. Андрій поступово звикав до звичайного життя, хоча про пережите розповідав неохоче. Вони обоє намагалися не повертатися до того, що сталося під землею. Здавалося, їм це вдалося та останніми тижнями Лесю дедалі частіше охоплювало незрозуміле занепокоєння. Спочатку вона помічала дрібниці. Кілька разів їй здавалося, що хтось щойно пройшов коридором, хоча квартира була порожньою. Одного ранку вона знайшла на кухонному столі чашку, яку точно залишила в шафі. Іншого разу прокинулася з відчуттям, що забула щось важливе щось, що мала пам’ятати. Вона намагалася пояснити це втомою. Після всього пережитого їй було важко одразу повернутися до звичного життя. Андрій теж часом поводився дивно, але Леся не хотіла змушувати його знову згадувати катакомби. Вона мовчала.
   Одного вечора, розбираючи старі фотографії, Леся знайшла альбом, який привезла із Тихолісу. Між сторінками лежала фотографія будинку Олега. На звороті залишався напис, який вона вже бачила раніше:
«Дякую, що дозволила мені піти».
   Леся довго дивилася на ці слова. Вона не знала, хто надіслав фотографію. Можливо, Марта. Можливо, хтось, хто знав про їхню подорож, але найбільше її непокоїло інше. Почерк здавався знайомим. Вона взяла аркуш паперу й спробувала відтворити напис. Повторила кілька літер, потім зупинилася. Це був її почерк.
   Леся відклала фотографію. Вона не пам’ятала, щоб писала ці слова. Не пам’ятала, щоб надсилала комусь знімок і все ж кожна літера була її власною.
   Тієї ночі вона майже не спала.
   Уранці Леся вирішила перевірити старі записи. Вона дістала чорний зошит Андрія, який він зберігав у шухляді, й обережно перегорнула сторінки. Більшість із них містили описи катакомбів, уривки легенди та нотатки про Дзвін. Наприкінці залишався той самий аркуш: «Якщо я повернуся, не дозволяй мені заходити до кімнати з годинниками».
   Леся вже знала цей запис напам’ять. Проте тепер під ним з’явився ще один рядок. Вона завмерла. Чорні літери були нерівними, наче їх виводили поспіхом.
«Вона теж повернулася».
   Леся відразу покликала Андрія. Він прийшов із сусідньої кімнати, сонний і роздратований, але, побачивши відкритий зошит, одразу прокинувся.
- Ти писав це?
   Андрій нахилився над сторінкою.
- Ні!
- Може, ти написав і забув?
- Лесю, я пам’ятаю, що було в цьому зошиті! Цього рядка тут не було!
   Вони мовчки дивилися на запис.
- Хто вона? - запитала Леся.
   Андрій не відповів. Він перегорнув сторінку, перевірив обкладинку, потім закрив зошит.
- Ми більше не повернемося до Тихолісу, - сказав він.
- Я не пропонувала повертатися.
- Ти вже про це думаєш...
   Леся хотіла заперечити, але не змогла. Вона справді думала про Тихоліс, про Марту, про Софію, яка залишилася за межею, про Тараса, якого вони більше не бачили і про те, що саме сталося в ту мить, коли Дзвін востаннє озвався. Але найбільше її лякала думка, що вона могла привезти із собою щось, чого ніхто не помітив.
- Ми точно замкнули ті двері і криницю, - сказала вона.
- Так.
- Тарас запевняв, що інших виходів немає.
- Так.
- Тоді чому я не можу заспокоїтися?
   Андрій довго дивився на сестру.
- Бо ми не знаємо, що саме повернулося разом із нами. Ти ж також відчуваєш те ж саме, що і я!
   Він забрав зошит і поклав його назад до шухляди. Того дня вони більше не говорили про це.
   Увечері Леся залишилася сама. Андрій пішов до магазину, а вона сіла біля вікна й дивилася на місто. На вулиці було людно. Автомобілі проїжджали перехрестям, перехожі поспішали додому, у сусідніх будинках поступово спалахували вікна.
   Звичайний вечір.
   Леся майже переконала себе, що все це лише наслідки втоми, коли помітила відображення у склі. За її спиною стояв чоловік - темний жилет, біла сорочка, старі штани. На поясі висіли інструменти.
   Леся різко обернулася. Кімната була порожньою. Вона знову подивилася на вікно. У склі відображалася лише вона сама.
   Леся повільно підняла руку й торкнулася зап’ястя. Чорного знака не було та саме в цю мить у квартирі пролунав тихий звук.
Тік.
   Вона завмерла.
Тік.
   Звук долинав зі спальні. Вона підійшла до дверей і зупинилася на порозі. На письмовому столі лежав старий кишеньковий годинник, той самий, який вони залишили в катакомбах перед тим, як вийти до криниці. Його кришка була відкрита. Стрілки рухалися.
   Леся не наблизилася до столу. Вона не торкнулася годинника й не спробувала зупинити його. Просто стояла й дивилася, поки стрілки не завмерли на шостій годині. Під годинником лежав аркуш паперу. Леся не бачила, звідки він узявся. На ньому було написано лише одне речення: «ДЗВІН МОВЧИТЬ, БО ЙОМУ БІЛЬШЕ НЕМА КОГО БУДИТИ».
   Вона прочитала його двічі, потім за вікном почувся нул мотору. Андрій повернувся. Леся швидко вийшла зі спальні й зачинила двері. Вона не сказала братові про годинник. Не сказала й про чоловіка у відображенні.
   Тієї ночі вона поклала аркуш у шухляду, поряд із чорним зошитом, а перед сном уперше за пару місяців відчула, що Тихоліс не залишився далеко позаду. Можливо, межа була замкнена, можливо, істота більше не могла повернутися, але Леся раптом зрозуміла те, чого не хотіла визнавати від самого початку: вони ніколи не дізналися, хто саме стояв за дверима ще до того, як люди дали йому ім’я. І тепер вона не була певна, що хоче це з’ясувати. Десь у темряві годинник тихо клацнув. Його стрілки рушили вперед.