Розділ 49

   «Нарешті я знайшов собі новий дім».
   Леся чула ці слова чітко. Голос не лунав із темряви, не долинав із проходу й не відбивався від кам’яних стін. Він звучав усередині її голови. Вона спробувала стерти усмішку з обличчя, але губи не слухалися. На коротку мить їй здалося, що вона більше не пам’ятає, як потрібно рухатися. Вона бачила Андрія, отця Матвія, Марту, Володимира й Назара, однак усі вони перебували далеко, хоча стояли зовсім поруч.
   Дзвін продовжував тремтіти на кам’яній основі.
- Лесю, подивися на мене, - сказав Андрій.
   Вона повернула голову.
- Я вдома, - відповіла Леся.
   Андрій завмер.
   Вона сама почула, що сказала це не своїм голосом. Слова прозвучали спокійно, майже лагідно. Так говорила людина, яка нарешті повернулася туди, де її давно чекали.
- Ні! - суворо промовив Андрій. - Ти ще не вдома!
   Леся опустила очі. Чорна лінія, яка з’явилася на її долоні, тепер піднімалася до зап’ястя. Під шкірою проступали тонкі темні відгалуження. Вони не завдавали болю, але з кожною секундою дівчина дедалі виразніше відчувала присутність чогось чужого.
   Вона торкнулася лінії пальцями.
- Воно всередині мене?
   Отець Матвій підійшов ближче. 
- Не зовсім, - відповів він. - Двері зачинилися, але межа не завершила свого замикання, коли ти вставила останній знак, Дзвін почув тебе. Ти стала для нього новим Дзвонарем.
- А істота?
   Старий подивився на чорну лінію на Лесиній руці.
- У момент останнього удару вона втратила можливість вийти через камеру, але перед тим устигла залишити в тобі свій слід.
- Ви хочете сказати, що воно тепер може керувати мною?
- Я не знаю.
- Ви не знаєте? - Леся підвищила голос. - Ви все життя знали про Дзвін, про двері, про тих людей, які зникли, а тепер просто не знаєте?
   Отець Матвій не став виправдовуватися.
- Я знаю, що трапилося тієї ночі, але не знаю, чим стала ти після останнього удару. І не буду брехати, що можу тебе врятувати, якщо не розумію, що саме відбувається.
   Леся відступила від нього.
   У глибині катакомбів щось тихо клацнуло.
   Потім пролунав ще один звук. Тік.
   Усі подивилися на кишеньковий годинник, який лежав на кам’яному виступі. Його кришка була відкрита. Стрілки, що довгі роки стояли на шостій годині, почали рухатися.
   Андрій повільно підійшов до виступу.
- Це неможливо!
- Що саме? - запитав Володимир.
- Годинник показував мить, коли вперше відчинили двері. Він не вимірював час. Він утримував той момент, не дозволяючи йому повторитися.
- А тепер? - Назар спирався на батькове плече, намагаючись не навантажувати пошкоджену ногу.
   Андрій глянув на сестру.
- Тепер час знову рухається.
- Хіба це погано? - запитала Леся.
- Не тоді, коли він іде вперед, а коли починає повторюватися.
   Годинник зупинився.
   Стрілки показували знову шосту годину.
   З темного проходу долинув голос:
- Марто...
   Жінка здригнулася. 
- Не слухай, - сказав Андрій.
   Але голос повторив її ім’я.
- Марто, цього разу ти можеш повернутися...
   Марта заплющила очі. Вона повільно підійшла до годинника.
- Тієї ночі я чула цей голос. Я думала, що він належить Олегові. Я пішла за ним до сходів, а потім нічого не пам’ятала, коли прокинулася в його будинку, мені сказали, що я повернулася сама.
- Ти не повернулася сама, - промовив Тарас.
   Усі обернулися до нього. Чоловік досі стояв біля сходів. Його молоде обличчя не змінювалося, але в очах була втома, якої не могло пояснити саме лише перебування під землею.
- Ти знав? - запитала Марта.
- Я знав, що за тобою хтось ішов. Я не знав, що саме перейшло межу разом із тобою.
- Чому ти нічого не сказав?
- Бо тоді я ще вірив, що його можна втримати.
- Кого?
    Тарас подивився на Дзвін.
- Того, кого ви назвали Тихолісом.
   Знову пролунав голос із проходу.
- Ти залишив мене тут, Тарасе.
   Чоловік не відповів.
- Ти обіцяв, що повернешся.
   Тарас заплющив очі, коли він заговорив, його голос став тихішим.
- Я повертався. Багато разів, але щоразу знаходив інші сходи, інші двері й інші обличчя. Катакомби змінювалися, а потім я зрозумів, що воно не хоче, аби я знайшов камеру. Воно хотіло, щоб я шукав.
- Чому? - запитав Володимир.
- Бо поки я шукав, воно могло користуватися моїм голосом, моїми спогадами, моєю провиною. Воно вчилося бути людиною.
   Леся відчула, як чорна лінія на її руці пульсувала.
- А тепер воно вчиться бути мною.
   Тарас подивився на неї.
- Так.
   Андрій схопив годинник і різко зачинив кришку. Тікання припинилося.
- Ми не залишимо її тут, - сказав він.
- Я цього й не пропонував, - відповів Тарас.
- Тоді скажи, як усе закінчити!
   Тарас підійшов до кам’яної основи. Він не торкнувся Дзвона, лише поклав долоню на холодний камінь.
- У старому записі було сказано, що Дзвонар повинен почути Дзвін і відповісти йому, але ми неправильно зрозуміли останню частину.
- Що там було насправді? - запитала Марта.
- Дзвонар не повинен відповідати голосом. Він повинен назвати те, що належить йому, і відмовитися від того, що йому не належить.
   Леся подивилася на власну руку.
- Моє ім’я?
- Твоє ім’я, твої спогади, твоє життя... Усе, що воно намагається забрати.
- А якщо я вже не зможу відрізнити власні спогади від його?
- Тоді тобі доведеться згадати, ким ти була до того, як воно почало говорити.
   Леся мовчала. Вона згадала вокзал, холодний вагон, старий фотоальбом на колінах. Згадала будинок у Тихолісі, скрипучі сходи, горище, на якому знайшла записи Андрія. Згадала, як багато разів переконувала себе, що брат живий, хоча не мала жодного доказу, а потім згадала день, коли вперше побачила його під землею. Вона так довго хотіла повернути Андрія, що тепер боялася навіть подумати про можливість знову його втратити. Саме цей страх і використовувала істота.
- Воно не може забрати те, чого я сама не віддам, - сказала Леся.
   Тарас кивнув.
- Тепер ти розумієш.
- Ні! Я тільки починаю розуміти.
   Вона підійшла до Дзвона. Чорна лінія вже дійшла до середини передпліччя. Під нею проступали нові знаки, які нагадували ті, що з’являлися на уламках. Леся відчувала, як чужа присутність уважно стежить за кожним її рухом. Вона підняла руку й торкнулася кам’яної основи. Дзвін відповів низьким гудінням. Усі ліхтарі згасли.
   Леся стояла в іншій залі. Вона відразу впізнала її, хоча ніколи не бачила раніше. Перед нею височіли металеві двері, а за ними тягнувся довгий темний коридор. На стінах висіли десятки годинників. Великі й маленькі, дерев’яні й металеві, настінні та кишенькові. Усі показували шосту годину.
   Наприкінці коридору стояв чоловік у темному жилеті та білій сорочці. На поясі висіли інструменти. Він тримав у руці маленький ключ і дивився на двері.
   Леся не знала його імені, але зрозуміла, що бачить не спогад когось із тих, кого зустріла в катакомбах. Це було значно давніше.
   Чоловік повернувся до неї.
- Ти прийшла пізно.
- Хто ви?
- Той, хто залишив двері відчиненими.
- Ви Тихоліс?
   Чоловік усміхнувся.
- Ні. Я лише дав йому можливість увійти.
- Що знаходиться за дверима?
- Те, що люди залишають, коли йдуть - забуті імена, втрачені голоси, спогади, яких ніхто не хоче пам’ятати. Воно збирало їх дуже довго, а потім навчилося повертати їх людям.
- Навіщо?
- Щоб люди самі відчинили двері.
   Леся зробила крок уперед.
- Як його зупинити назавжди?
   Чоловік підняв ключ.
- Ти не зупиниш його, якщо намагатимешся знищити. Воно не має одного тіла, яке можна зруйнувати. Воно існує там, де хтось погоджується прийняти чуже обличчя за справжнє.
- Тоді що мені робити?
- Не віддавай йому свого імені.
- Я вже назвала його.
- Назвати не означає віддати, але тепер воно знає, як до тебе дістатися.
   За дверима щось ударило. Чоловік міцніше стиснув ключ.
- Коли Дзвін замовкне вдруге, ти повинна піти. Не озирайся, не відповідай, якщо хтось покличе і не намагайся врятувати те, що ніколи не було людиною.
- А як же ті, кого воно забрало?
   Чоловік опустив очі.
- Не всі, кого ти бачиш за дверима, ще можуть повернутися.
   Леся відчула, як у грудях стискається страх.
- А Андрій?
- Твій брат повернувся. Але він не повинен залишатися тут до третього удару.
- Чому?
   Чоловік подивився на годинники. Стрілки почали рухатися назад.
- Бо межа вже запам’ятала його.
   За дверима пролунав голос Андрія.
- Лесю, допоможи мені!
   Вона різко повернула голову.
- Не відповідай, - сказав чоловік.
- Але це він!
- Ти впевнена?
   Голос повторився. Цього разу він звучав зовсім близько.
- Лесю, будь ласка!
   Вона заплющила очі. Згадала справжнього Андрія, його холодні пальці, втомлений погляд, слова, якими він намагався заспокоїти її після повернення. Він не кликав би її звідти. Він уже знав, що істота використовує голоси.
   Леся відступила від дверей.
- Я не відповім!
   Чоловік кивнув.
- Тоді скажи, хто ти.
- Я - Леся Левицька.
- Чия ти сестра?
- Андрія Левицького.
- Чого ти хочеш?
   Леся вдихнула повітря.
- Повернутися додому.
   Усі годинники одночасно зупинилися. Чоловік відчинив маленьку бічну дверку, якої раніше не було видно. За нею пролягали кам’яні сходи.
- Іди!
   Леся рушила до виходу, але зупинилася.
- Я так і не дізналася вашого імені.
- Ти його вже чула.
   Вона озирнулася. Чоловік зник. На підлозі залишився лише маленький ключ. Леся не стала його піднімати. Вона спустилася сходами.
   Коли світло повернулося, Леся лежала біля кам’яної основи. Андрій стояв навколішки поруч і тримав її за плечі.
- Лесю! Чуєш мене?
   Вона розплющила очі.
- Чую.
   Андрій видихнув і допоміг їй сісти.
- Ти впала і не рухалася, а потім Дзвін почав гудіти. Я думав… - Він не закінчив.
  Леся подивилася на руку.
  Чорна лінія більше не підіймалася до ліктя. Вона зупинилася біля зап’ястя, утворивши маленький знак, схожий на незамкнене коло.
- Що ти бачила? - запитав отець Матвій.
   Леся розповіла про коридор, годинники й чоловіка, який стояв біля дверей, коли вона згадала його слова про третій удар, Андрій різко повернувся до Дзвона.
- Скільки вже було ударів?
- Один, - відповів Тарас. - Коли Дзвін опустився на основу.
- Ні, - заперечила Леся. - Був ще один. Я чула його там, за дверима.
- Ти була всередині межі, - сказав отець Матвій. - Там звук може сприйматися інакше.
- Тоді нам не можна чекати.
   Андрій підвівся.
- Ми йдемо нагору!
- А якщо межа знову відкриється? - запитав Назар.
- Тоді ми вже нічого не виправимо, залишаючись тут. Нам потрібно замкнути зовнішній вихід і більше не повертатися до цієї камери.
   Марта повільно піднялася з колін.
- А Софія?
   Усі замовкли.
   Вона дивилася на кам’яну основу Дзвона. Її справжнє ім’я, її спогади й голос тієї, кого вона колись вважала собою, досі були пов’язані з підземеллям. Вона не могла знати, чи Софія справді залишалася живою, чи стала частиною межі, як говорив старий запис.
- Я не можу піти, не попрощавшись із нею, - сказала Марта.
- Ми не знаємо, чи зможемо її знайти, - відповів Тарас.
- Я не прошу тебе шукати.
   Марта підійшла до основи й поклала долоню на камінь.
- Софіє, якщо ти мене чуєш, я більше не називатиму себе твоїм ім’ям. Я не знаю, ким була до тієї ночі. Не знаю, що саме повернулося разом зі мною, але я пам’ятаю Олега. Пам’ятаю, як він тримав мене за руку. Пам’ятаю, що я боялася, але все одно пішла за ним. - Вона ковтнула повітря. - Я не можу змінити того, що сталося, проте більше не дозволю йому говорити замість мене.
   Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім у глибині кам’яної основи почувся тихий звук, наче хтось постукав з іншого боку.
   Марта не прибрала руки.
- Прощавай, Софіє.
   З-під каменю долинув ледь чутний жіночий голос:
- Іди.
   Марта заплющила очі.
   Голос повторився:
- Іди, Марто.
   Вона відступила. Цього разу вона не намагалася розгледіти щось у темряві, не шукала обличчя й не чекала на нові слова. Вона нарешті прийняла, що не все можна повернути.