Розділ 48

   Дзвін замовк. На кілька секунд підземна зала поринула в цілковиту тишу. Не було чути ні тріску каміння, ні шелесту туману, ні навіть дихання людей. Андрій стояв на нижній сходинці, тримаючись за руку Лесі. Його пальці були холодними, одяг вкривав вологий пил, а на обличчі залишилися сліди втоми.
   Леся не відпускала його.
- Ти справді тут? — прошепотіла вона.
   Андрій подивився на сестру.
- Так.
- Ти не зникнеш, якщо я моргну?
   Він ледь помітно всміхнувся.
- Не думаю, що зараз найкращий час для перевірки.
   Леся обійняла його. Андрій спочатку завмер, а потім міцно притиснув сестру до себе.
- Я думала, що більше ніколи тебе не побачу, — сказала вона.
- Я теж. - Він обережно відсторонився й подивився їй за плече. - Але ми ще не вибралися.
   Його голос змінився. У ньому з’явилася напруга, якої Леся раніше не чула. Вона обернулася.
   У центрі зали стояв отець Матвій. Він тримав обидві руки над двома уламками, які світилися зеленуватим кольором. що лежала на кам’яному виступі. Чорні написи зникали з них , а потім з’являлися знову, утворюючи інші слова. Марта стояла біля найближчої колони. Вона притискала до грудей кулон і дивилася на порожнє місце, де щойно зникла істота.
   Володимир допомагав Назарові підвестися. Після падіння хлопець пошкодив коліно, але міг стояти.
- Що тепер? — запитав Володимир. — Ми знайшли Андрія. Можемо повертатися?
   Андрій похитав головою.
- Ні, поки Дзвін мовчить, межа нестабільна. Якщо ми підемо, вона почне руйнуватися. Тоді те, що перебуває за дверима, зможе вийти нагору.
- А якщо залишимося? — запитала Леся.
- Воно спробує нас зупинити!
   Назар подивився на величезний Дзвін.
- А можна просто знову вдарити в нього?
   Отець Матвій різко підняв голову.
- У жодному разі! - Його голос відбився від стін. - Дзвін не можна чіпати, доки ми не повернемо його на місце й не відновимо замок. Якщо вдарити зараз, ми відкриємо двері повністю!
- Але ж він висить над отвором, — зауважила Леся. — В яке ще місце потрібно йому повернути?
   Отець Матвій указав на круглу основу під Дзвоном. Кам’яне кільце було розколоте навпіл. У центрі виднілися п’ять заглиблень, чотири з яких заповнювали металеві пластини. П’яте залишалося порожнім.
- Дзвін ніколи не мав висіти над отвором. Його підняли, коли намагалися відчинити камеру. Щоб знову замкнути межу, його потрібно опустити на кам’яне кільце. Але спочатку ми повинні повернути всі п’ять знаків.
   Леся подивилася на Марту.
- П’ять знаків - п’ять людей у списку.
- Не зовсім, — відповів отець Матвій. — Чотири знаки належать тим, хто брав участь у подіях тієї ночі. П’ятий належить Дзвонарю. Він визначає, хто може керувати Дзвоном.
- А де п’ятий знак?
   Старий повільно повернувся до Марти.
   Жінка стиснула кулон.
- У мене...
   Вона розкрила долоню. На ланцюжку висів маленький металевий уламок, який раніше здавався порожнім. Тепер на ньому проступали тонкі лінії, що утворювали зображення дзвона.
   Отець Матвій кивнув.
- Ти носила його всі ці роки, навіть не знаючи, що він означає.
- Чому ви не забрали його в мене?
- Бо знак не можна відібрати силою. Він повинен повернутися добровільно.
   Марта подивилася на кулон.
- Тобто ми не зможемо закрити межу?
- Все вірно!
   Вона замовкла, обдумуючи його слова.
   У цю ж мить Андрій схопив Лесю за руку.
- Нам треба поспішати. Воно не зникло!
- Ти ж казав, що істота перебуває за дверима.
- Я казав, що вона намагалася вийти. Це не означає, що вона не може рухатися всередині катакомбів.
   Наче у відповідь, з дальнього проходу долинув скрегіт.
   Володимир підняв ліхтарик.
- Що це було?
   Андрій подивився в темряву.
- Воно шукає інший вихід.
   Перший удар пролунав за стіною. Каміння затремтіло. Зі стелі посипався пил, а на підлозі біля колони з’явилася тонка тріщина. Другий удар був сильнішим. Десь у катакомбах упала важка конструкція. Пролунав гуркіт, а за ним людський крик.
   Назар різко обернувся.
- Воно там!
- Мовчи! — крикнув Андрій.
- Допоможіть! Будь ласка! - почули вони жіночий голос. Цього разу Леся відразу впізнала голос. Це була її власна інтонація. Хтось за стіною кликав на допомогу голосом Лесі.
- Не слухайте, — сказав Андрій. — Воно вже знає, що я повернувся. Тепер намагатиметься розділити нас.
- Як? — запитала Марта.
   Андрій подивився на неї.
- Воно покаже кожному те, чого він найбільше боїться втратити.
   З темряви долинув тепер уже чоловічий голос. Марта здригнулася.
- Олег…
- Це не він, — сказав Андрій.
- Я знаю, - голос жінки тремтів. Голос наближався. Спочатку він лунав далеко, потім із сусіднього проходу, а за мить уже долинав просто з-під ніг.
   Марта відступила від колони.
- Я чую його.
- Не йди туди, — попередила Леся.
- Він кличе мене.
- Це істота використовує твої спогади!
   Марта заплющила очі.
-  Я знаю, що ти маєш рацію, - вона зробила крок назад.
   Голос миттєво затих, а потім із темряви пролунав ще раз:
- Марто, я чекав на тебе.
   Жінка розплющила очі. Перед нею стояв молодий чоловік у старому одязі. Його волосся було мокрим, а обличчя блідим. 
- Олеже? — прошепотіла Марта.
   Чоловік простягнув руку.
- Ходімо зі мною. Я знаю дорогу нагору.
- Ні, — сказала вона, хоча сльози вже текли по її щоках.
- Ти залишила мене тут.
   Марта затиснула кулон у долоні.
- Я знаю.
- Ти обіцяла повернутися.
- Знаю.
- Тоді чому ти досі не прийшла?
   Марта відступила.
- Бо ти не Олег.
   Усмішка чоловіка зникла. Його обличчя почало змінюватися. Спочатку зникли очі, потім ніс і губи. За мить перед ними стояла постать із гладкою, безликою головою.
- Ти знову відмовляєшся від мене, — промовила вона голосом Марти.
   Володимир кинувся вперед, але істота підняла руку. Повітря перед ним здригнулося, і чоловіка відкинуло на кілька метрів. Він упав біля кам’яної основи Дзвона.
- Тату! — Назар кинувся до нього.
   Істота повернулася до Лесі.
- Тепер ти...
   Вона побігла. Леся схопила Андрія за руку й потягнула його до бокового проходу. Назар допомагав Володимиру підвестися. Отець Матвій хотів забрати уламки зі столу, але Марта залишилася стояти перед істотою.
- Марто, біжи! — закричала Леся.
   Жінка не відступила.
- Я більше не тікатиму від неї.
   Вона підняла кулон. На металевій поверхні спалахнув знак Дзвонаря. Світло було слабким, але істота відразу відсахнулася. Марта зробила ще один крок.
- Ти не маєш права носити обличчя тих, кого забрав!
   Істота видала різкий звук. Її тіло розпалося на кілька темних постатей, які одночасно кинулися до жінки. Марта встигла відступити до колони. Одна з постатей торкнулася її плеча, і вона впала на коліна. Кулон вислизнув із пальців і покотився по кам’яній підлозі.
   Леся кинулася назад.
- Не смій!
   Вона схопила кулон раніше, ніж істота встигла до нього дістатися. Щойно її пальці торкнулися металу, у голові пролунав дзвін і Леся побачила короткий спалах. Кам’яна зала. Молоді люди біля Дзвона. Отець Матвій стоїть перед металевими дверима. Олег тримає Марту за руку. Тарас  та Мирон стоять на сходах, а за їх спиною хтось повільно піднімається з темряви. Потім чується голос.
- Не відчиняй, Дзвонарю.
   Леся різко розплющила очі. Кулон світився в її руці. Істота відступила ще далі.
- Ти не повинна була його торкатися, — промовила вона голосом отця Матвія.
- Чому?
- Бо тепер ти пам’ятаєш те, чого не повинна знати.
   Леся підвелася.
- Я пам’ятаю, що ви відчинили двері, але не ви були першим, хто почув Дзвін, - дівчина подивилася на справжнього отця Матвія.
   Істота завмерла.
   Андрій подивився на сестру.
- Що ти побачила?
- Тарас стояв біля сходів. Він знав, що хтось іде знизу.
   Марта повільно підвела голову.
- Тарас не міг знати...
- Але якось він знав.
   З дальнього проходу долинув звук кроків. Усі обернулися. На сходах стояв чоловік, обличчя якого Леся бачила на старій фотографії. Тарас. Він виглядав молодим, хоча від тієї ночі минуло багато років. У руках він тримав металевий знак із п’ятьма променями.
- Ви нарешті прийшли, — сказав він.
   Отець Матвій відступив.
- Ні, цього не може бути.
   Тарас усміхнувся.
- Ви всі повторюєте одне й те саме, але ніхто не хоче згадати, хто першим відчинив двері.
   Він підняв знак. П’ять заглиблень на кам’яній основі Дзвона спалахнули одночасно. Дзвін повільно почав опускатися.
- Він повертає його на місце! — крикнув Назар.
- Ні! — вигукнув отець Матвій. — Він намагається відкрити камеру!
   Тарас повернув знак. Дзвін зупинився на півдорозі. Істота без обличчя розвернулася до нього.
- Ти обіцяв, що більше не повертатимешся.
- Тарас подивився на неї.
- Я і не повертався. Я ніколи після того не був нагорі.
   Марта прикрила рот рукою.
- Ти був у криниці…
- Ні, — відповів Тарас. — У криниці залишився той, кого ви назвали Мироном, а я був тим, хто стежив, щоб він не вийшов.
   Він перевів погляд на Лесю.
- І тепер ти маєш зробити те, чого не змогла Марта.
- Що саме?
   Тарас указав на Дзвін.
- Повернути його на місце.
   Зала здригнулася. З отвору під Дзвоном почав підійматися туман. Він обгорнув кам’яне кільце, піднявся до металевих ланцюгів і потягнувся до стелі.
   Тарас відступив до сходів.
- У вас мало часу, коли Дзвін торкнеться основи, камера закриється. Якщо він зупиниться раніше, двері відчиняться назавжди.
- А як ми маємо його опустити? — крикнув Володимир.
   Тарас показав на п’ять заглиблень.
- Кожен уламок повинен повернутися на своє місце, але останній має покласти Дзвонар.
- Тобто Леся? — перепитав Назар.
- Так, якщо Дзвін її прийме.
   Леся подивилася на кулон у своїй руці.
- А якщо ні?
   Тарас не відповів. У цей момент із туману вирвалися довгі темні руки. Вони обвили ланцюги й почали тягнути Дзвін угору. Отець Матвій кинувся до кам’яної основи й вставив один із металевих уламків у заглиблення.
   Дзвін опустився на кілька сантиметрів.
- Другий знак! — крикнув він.
   Марта піднялася, тримаючи свій кулон.
- Куди?
- До основи! Швидко!
   Вона вставила кулон у друге заглиблення. Метал увійшов точно за формою. Дзвін опустився ще нижче, але істота вже наближалася. Вона повзла по колонах, використовуючи довгі руки, а її тіло постійно змінювалося. На одному боці проступало обличчя Олега, на іншому обличчя отця Матвія. Посередині з’явилася Лесина усмішка.
- Ти не зможеш мене замкнути, — промовила вона. — Бо я вже знаю, як тебе звати.
   Леся схопила третій знак, який лежав біля основи.
- Тоді запамʼятай моє імʼя назавжди!
   Вона вставила метал у заглиблення. Дзвін опустився ще на один рівень.
   Туман рвонув до неї. Леся впала, а знак вислизнув із її руки. Андрій кинувся вперед, схопив сестру й потягнув убік. Темні руки вдарилися об камінь, розбивши край основи.
- Четвертий знак! — крикнув Тарас.
   Володимир підняв уламок із підлоги й передав Назарові. Хлопець, кульгаючи, добіг до основи та вставив знак у вільне заглиблення.
   Залишився один - п’ятий.
   Леся подивилася на кулон у своїй руці. Він світився дедалі яскравіше.
- Що буде, якщо я вставлю його? — запитала вона.
   Тарас відповів:
- Ти почуєш Дзвін і він вирішить, чи достойна ти стати Дзвонарем.
- А якщо ні?
- Тоді він забере те, що ти принесла з собою.
   Леся подивилася на Андрія.
- Що я принесла?
   Брат не відповів. Вона зрозуміла, що він уже знає.
   Істота піднялася над кам’яною основою. Її тіло затулило світло ліхтарів. Усі обличчя на ньому повернулися до Лесі.
- Не роби цього, — промовило створіння голосом Андрія. — Ти втратиш мене знову.
   Леся здригнулася.
- Ти не Андрій.
- Я знаю, що ти відчуваєш. Я знаю, як ти чекала на мене. Я знаю, скільки разів ти уявляла, що я повернуся.
   Воно простягнуло руку.
- Ходімо зі мною. Ми підемо додому. Ти більше ніколи не будеш сама.
   Леся подивилася на брата. Андрій стояв поруч. Справжній, виснажений, наляканий, але живий.
- Я вже знайшла дорогу додому, — сказала вона і вставила п’ятий знак.
   Дзвін упав на кам’яну основу. Удар розірвав тишу підземелля. Туман зник на одну мить. Істота закричала, а її тіло почало розпадатися на темні клапті. Металеві двері за нею зачинилися, кам’яні плити зійшлися, і п’ять знаків засвітилися на основі.
   Але Дзвін не замовк. Він видав ще один звук - тихий, глибокий і протяжний. Леся відчула, як щось усередині неї відповіло на цей звук. Вона опустила погляд на свої руки. На долоні проступила тонка чорна лінія. Вона повільно піднялася до зап’ястя й зникла під рукавом.
   Андрій побачив її. Його обличчя зблідло.
- Лесю…
   Вона підняла голову.
- Що?
   Він не відповів одразу. За спиною Лесі на кам’яній стіні з’явилися слова: ДЗВІН ПОВЕРНУВСЯ НА МІСЦЕ. Під ними проступив другий напис: ДЗВОНАР ЗНАЙШОВСЯ, а потім третій. АЛЕ ДВЕРІ ЩЕ НЕ ДОКІНЦЯ ЗАЧИНЕНІ.
  Отець Матвій повільно повернувся до Лесі.
- Що ти зробила?
- Я повернула знак.
   Старий похитав головою.
- Ні! Ти відповіла Дзвону.
   З глибини катакомбів долинув тихий сміх. Леся відчула, як на її обличчі з’являється усмішка, якої вона не хотіла і почула голос, що пролунав просто всередині її голови:
- Нарешті я знайшов собі новий дім.