Розділ 47

   Чоловік у темному пальті зупинився посеред коридору. На ньому була чорна сутана отця Матвія. Обличчя старого здавалося цілком справжнім: зморшки біля очей, тонкі губи, сиве волосся, зачесане назад, навіть маленький шрам над правою бровою був на тому самому місці. Проте справжній отець Матвій стояв поруч із Лесею. Двоє однакових чоловіків дивилися один на одного.
- Не підходьте до нього, — тихо сказав священник.
   Його двійник усміхнувся.
- Ти й досі наказуєш людям, Матвію? Навіть після того, як сам привів їх до дверей?
- Ти не маєш права носити моє обличчя.
- А ти не маєш права називати себе живим.
   Слова пролунали спокійно, без погроз. Саме це налякало Лесю найбільше. Створіння не намагалося переконати їх криком чи силою. Воно говорило так, наче давно знало, чим закінчиться ця зустріч.
   Володимир підняв ліхтарик і спрямував промінь на незнайомця. Світло торкнулося його обличчя. На мить риси попливли. Під шкірою проступила темна поверхня, схожа на камінь, а замість очей з’явилися два нерухомі кола. Потім усе повернулося до попереднього вигляду.
   Незнайомець подивився на ліхтарик.
- Ви принесли сюди стільки світла, а все одно нічого не бачите.
   Він підняв кишеньковий годинник. Кришка клацнула. Усі годинники, які вони бачили на сходах, у коридорах і на стінах, відповіли одночасним цоканням.
   Леся відчула вібрацію в кишені. Андріїв блокнот розкрився сам собою.
НЕ ДИВІТЬСЯ НА ГОДИННИК.
   Вона відразу відвернулася.
- Що він робить? — прошепотів Назар.
   Отець Матвій відповів не одразу.
- Показує час, якого не існує.
- Це просто годинник, — сказав Володимир, хоча сам не зводив очей із незнайомця.
- Ні! Це залишок першого механізму, який використовували біля Дзвона. Він не вимірює час. Він утримує мить, у якій двері були відчинені.
   Чоловік у сутані схилив голову.
- Ти пам’ятаєш більше, ніж я сподівався.
- Я пам’ятаю достатньо, щоб не дозволити тобі знову відчинити двері.
- Ти вже дозволив, тієї ночі!
   Отець Матвій стиснув книгу.
- Я намагався їх зачинити.
- Ти запізнився. - Незнайомець повернувся до Марти. - А вона повернулася.
   Жінка стояла біля металевих дверей, тримаючи кулон у долоні. Вона дивилася на створіння з виразом, якого Леся раніше не бачила на її обличчі. Марта не боялася його так, як боялася голосів із криниці. Вона впізнавала його.
- Хто ти? — запитала вона.
- Ти знаєш.
- Я пам’ятаю, що сталося тієї ночі, але не пам’ятаю тебе.
- Ти пам’ятаєш лише те, що залишилося після мене.
   Він зробив крок уперед. Марта відступила.
- Не наближайся!
-Ти назвала себе чужим ім’ям, взяла чужі спогади, жила в будинку людини, яка не могла зрозуміти, кого прихистила. А тепер запитуєш, хто я?
- Я не забирала нічиїх спогадів!
- Тоді чому ти пам’ятаєш дитинство Софії?
   Марта завмерла. Леся повільно повернулася до неї.
- Що він має на увазі?
- Я не знаю, — прошепотіла Марта.
- Ти пам’ятаєш, як Олег називав тебе Софією? — запитала Леся. — Пам’ятаєш, як жила в його будинку?
- Так.
- А пам’ятаєш, ким була до того?
   Марта не відповіла. Незнайомець засміявся.
- Вона пам’ятає все, що належало іншій, але не може згадати жодної миті власного життя.
   Володимир ступив між ним і Мартою.
- Досить! Якщо ти хочеш чогось від нас, кажи прямо!
- Я хочу, щоб Дзвонар повернувся на своє місце.
- Ви щойно сказали, що Дзвонар повернувся, — зауважив Назар. - Як це?
- Я сказав, що він повернувся, але не сказав, що він стоїть перед вами.
   Незнайомець підняв руку й указав на Лесю.
- Дзвонар уже тут!
   Усі погляди звернулися до неї.
   Леся відступила.
- Це неправда!
- Ти чуєш голоси по той бік межі... Ти можеш читати його записи... Ти знайшла шлях до криниці і ти єдина, кого він не зміг змусити відчинити двері!
- Я не Дзвонар!
- Тоді чому Дзвін відповідає тобі?
   У ту саму мить десь унизу пролунав металевий звук. Леся відчула його всім тілом. Вона не чула дзвону в звичному розумінні. Це був короткий гул, який виник усередині голови, а потім розійшовся по кістках.
   Металеві двері здригнулися.
   П’яте заглиблення поверхні засвітилося.
   Отець Матвій різко підняв руку.
- Не слухай його, Лесю!
   Але вона вже дивилася на двері. На металі з’явилося нове ім’я: ЛЕСЯ ЛЕВИЦЬКА.
- Чому моє ім’я? — прошепотіла вона.
   Незнайомець розвів руками.
- Бо межа впізнала тебе.
   Блокнот у Лесиних руках затремтів. На сторінці з’явився запис, зроблений Андрієвим почерком.
ВІН БРЕШЕ. ДЗВОНАРЕМ БУВ ТОЙ, ХТО ВІДЧИНИВ ДВЕРІ.
   Леся прочитала слова двічі, потім повільно підняла голову.
- Ви хочете сказати, що Дзвонар не той, хто охороняє Дзвін?
   Отець Матвій подивився на неї.
- Колись Дзвонарем називали того, хто стежив за ним, але після тієї ночі це слово отримало інше значення.
- Яке?
- Той, хто відчинив двері, став частиною замка, а замок тепер шукає того, хто зможе його замінити.
   Чоловік у темному пальті повільно опустив годинник.
- І ти, Матвію, знаєш, хто це буде.
   Старий мовчав.
- Скажи їм, — наполягав незнайомець. — Скажи, що трапиться, коли Дзвонар знову стане на своє місце.
   Отець Матвій заплющив очі.
- Тоді межа відновиться, але людина, яка займе це місце, більше не зможе повернутися до звичайного життя.
- Чому? — запитала Леся.
- Бо Дзвонар має залишатися поруч із Дзвоном. Він повинен чути його постійно і якщо межа знову ослабне, саме він відчує це першим.
- Тобто він стане в’язнем?
- Не зовсім... Він зможе залишатися на одному боці межі, але ніколи не зможе забути про інший.
   Марта похитала головою.
- Тому я й чула його, коли була нагорі.
- Ти чула Дзвін, — відповів отець Матвій. — Але не розуміла, що він кличе не тебе. Він кликав того, хто мав посісти твоє місце.
   Леся відчула, як блокнот став важчим у руках.
- Тоді хто відчинив двері тієї ночі?
   Отець Матвій довго мовчав.
- Я...
   Володимир різко повернувся до нього.
- Що?
- Я відчинив двері, щоб дістатися до Дзвона. Хотів зупинити шостий удар, але коли я ввійшов, Дзвін уже мовчав, а з камери вийшла істота, яка прийняла моє обличчя. - Він подивився на чоловіка в темному пальті. - Відтоді я не знаю, чи справді повернувся з катакомбів.
   Незнайомець усміхнувся.
- Нарешті ти сказав правду. - Він відчинив кишеньковий годинник. Стрілки зупинилися. Усі двері коридору одночасно грюкнули. Зі стелі посипався пил. Каміння затремтіло, а з-за металевої брами долинув гуркіт, від якого Назар упав на коліна.
- Назад! — крикнув Володимир.
   Але коридор позаду них уже зникав у тумані.
- Іншим шляхом! — крикнув отець Матвій.
   Він кинувся до бокового проходу, який вони помітили раніше. Леся побігла за ним, тримаючи блокнот перед собою. Володимир підхопив Назара, а Марта залишилася на мить біля металевих дверей.
- Марто! — крикнула Леся.
   Жінка не рухалася. Вона дивилася на чоловіка в темному пальті.
- Я згадала, — сказала вона.
   Незнайомець перестав усміхатися.
- Що саме?
- Ти не був людиною, яку ми намагалися врятувати.
   Він зробив крок до неї.
- Обережно...
- Ти був тим, кого отець Матвій замкнув за дверима. Ти не впав у криницю. Ти не зник у катакомбах. Ти ніколи не був одним із нас. - Марта підняла кулон. - Ти був у Дзвоні ще до того, як ми прийшли сюди.
   На обличчі незнайомця з’явилася тріщина. Вона починалася біля скроні й повільно спускалася до підборіддя. Під нею не було крові, а лише туман.
- Ти не повинна цього пам’ятати! — крикнув він.
- Але я пам’ятаю!
   Вона зробила крок уперед.
- Ти не маєш власного імені, тому ти забираєш імена інших, щоб залишатися у світі людей.
   Тріщина розширилася. З-за металевих дверей пролунав удар.
   Марта відступила, але не відвела погляду.
- Ти той, кого Дзвонар мав утримувати!
   Незнайомець закричав. Крик був настільки сильним, що Лесю кинуло на стіну. Блокнот випав із рук і ковзнув по кам’яній підлозі. Володимир затулив Назарові вуха, а отець Матвій упав на коліна.
   Металеві двері почали відчинятися. Спочатку між ними з’явилася тонка щілина. Потім із неї потягнуло холодом, і туман рвонув у коридор. За дверима не було камери. Там була дзвіниця. Вона височіла під землею, підтримувана масивними кам’яними колонами. У центрі зали висів величезний темний Дзвін, прикріплений до конструкції з ланцюгів і металевих балок. Під ним чорнів круглий отвір, навколо якого були вирізані старі знаки. Дзвін повільно гойдався. Він не торкався жодної балки, але ланцюги натягувалися, наче хтось тягнув його з іншого боку.
   Отець Матвій підвівся.
- Ні! Ми не можемо дозволити йому відчинити камеру.
- Що буде, якщо двері відчиняться повністю? — запитала Леся.
- Тоді Дзвін перестане утримувати межу.
- А істота вийде?
   Старий подивився на неї.
- Вона вже частково вийшла, але якщо Дзвін замовкне остаточно після шостого удару, їй більше не знадобляться чужі обличчя, голоси чи спогади. Вона зможе залишатися нагорі у власному вигляді.
   Назар підняв голову.
- А який у неї вигляд?
   Отець Матвій не відповів, бо чоловік у темному пальті вже не стояв перед ними. На його місці здіймалася висока постать, складена з туману, темних клаптів тканини й людських облич. Вони змінювалися одне за одним, намагаючись утриматися на поверхні і серед них Леся побачила своє.
   Постать повернулася до неї.
- Ти вже майже готова, — промовила вона її голосом.
   Леся відступила.
- До чого?
- До того, щоб відчинити двері замість мене.
   Марта схопила Лесю за руку.
- Не слухай!
   Істота підняла руку. Ланцюги над Дзвоном натягнулися. Металеві двері розчахнулися ширше, а на кам’яній підлозі проступили п’ять круглих знаків. Чотири з них засвітилися, п’ятий залишився темним.
   Отець Матвій побачив їх і зблід.
- Ми повинні знайти Андрія, — сказав він. — Він єдиний, хто може допомогти нам утримати межу, поки ми не повернемо Дзвін на його місце.
- Де він? — запитала Леся.
   Старий указав на отвір під Дзвоном.
- У камері по той бік.
   Леся подивилася вниз. Із темряви долинув голос брата.
- Лесю! Не йди до дверей! Шукай сходи під Дзвоном!
   Вона зробила крок уперед. Істота кинулася до неї. Марта встигла відштовхнути Лесю вбік. Постать ударилася об кам’яну колону, і з її тіла вирвалися десятки голосів. Володимир схопив Назарову руку й потягнув його до бокового проходу.
- Швидше! — закричав він.
   Отець Матвій розгорнув книгу й почав читати слова, написані на старій сторінці. Дзвін затремтів. Ланцюги почали повільно опускатися.
   Істота повернулася до нього.
- Ти вже не Дзвонар, Матвію!
- Я знаю!
- Тоді чому ти досі тут?
   Отець Матвій підняв голову.
- Бо я залишив двері відчиненими. І я маю їх зачинити.
   Він ударив долонею по сторінці. Усі п’ять знаків на підлозі засвітилися. Дзвін видав глухий звук. Істота відсахнулася, а туман на мить розірвався, відкриваючи сходи, що вели під дзвіницю.
   На найнижчій сходинці стояв Андрій. Він був блідий, виснажений, але живий.
   Леся кинулася до нього.
- Андрію!
   Він підняв руку.
- Стій! Не наближайся до мене!
   Вона завмерла. Андрій дивився не на неї, а на істоту за її спиною.
- Лесю, послухай уважно - ми можемо витягнути мене звідси, але якщо ти це зробиш, воно спробує повернутися разом зі мною.
   Він перевів погляд на Марту.
- І тепер я знаю, чому воно обрало саме мою сестру...
   Марта повільно підняла голову.
- Чому?
   Андрій відповів:
- Бо ти була не тою, хто повернулася з криниці.
   Він зробив крок угору.
- Ти та, кого воно принесло...
   Істота заверещала. Дзвін почав гойдатися сильніше. Ланцюги один за одним лопалися, а кам’яна підлога розходилася тріщинами. З отвору під дзвіницею здійнявся густий туман, який швидко заповнював залу.
   Отець Матвій кинув книгу Лесі.
- Забирай Андрія! Я затримаю його! Книга тепер твоя!
- Але ви…
- Зараз же!
   Леся кинулася до сходів. Андрій простягнув їй руку, і цього разу вона встигла схопити його. Їхні пальці торкнулися. У ту ж саму мить Дзвін замовк. Усі ланцюги впали на підлогу, в істота повільно повернула голову до Лесі.
   На її обличчі з’явилася усмішка. Така сама, яку Леся бачила в дзеркалі автомобіля.
- Дякую, — промовила вона і зникла в тумані.