Розділ 46

   Отець Матвій стояв на нижній сходинці й тримав стару книгу обома руками. Його чорна сутана була вкрита пилом, а обличчя здавалося виснаженим. Він не рухався, але Леся бачила, як змінюється його погляд. Спочатку він дивився на Марту, потім на блокнот, а тоді зупинився на ній.
- Ти не повинна була сюди приходити, — сказав він.
- Ви померли в тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році, — відповіла Леся. — Ми знайшли запис про вашу смерть.
- Записи не завжди повідомляють правду.
- Тоді хто ви? Привид? Істота, яка прийняла ваше обличчя? Чи ще одна пастка?
   Отець Матвій опустив книгу.
- Я був людиною, яка надто пізно зрозуміла, що не все можна поховати під землею.
   Володимир підняв ліхтарик вище.
- Якщо ви справді отець Матвій, поясніть, що тут відбувається і зробіть це швидко!
   Старий повільно повернув голову до нього.
- Ви стоїте у місці, яке існувало задовго до вашого села. Те, що ви називаєте криницею, ніколи не було звичайною криницею. Її побудували над старим входом. Люди брали воду, не підозрюючи, що під ними лежить ціле підземне місто.
- Місто? — перепитав Назар.
- Не зовсім місто. Комплекс катакомбів, переходів і камер. Деякі з них викопали люди, інші вже існували, коли перші мешканці прийшли сюди. Ніхто не знав, хто створив найглибші частини.
   Леся глянула вниз. Сходи губилися в темряві, а на стінах виднілися старі вирізані знаки.
- Коли їх побудували?
- Частина переходів існувала ще до визвольної війни. Під час війни за незалежність ці катакомби використовували як укриття, таємні склади й шляхи для людей, які мусили переховуватися від ворога. Тут ховали документи, зброю, харчі. По цих проходах можна було дістатися до лісу, не виходячи на відкриту дорогу.
- А дзвіниця? — запитала Леся.
   Отець Матвій не відповів одразу. Він подивився на нижні сходи, наче перевіряв, чи не слухає хтось їхню розмову.
- Дзвіницю спорудили пізніше. Не над землею, а під нею. Її створили люди, які виявили, що найглибша камера реагує на звуки. Певні удари змінювали поведінку туману, а інші викликали голоси з порожніх переходів. Спочатку дослідники вважали, що це акустичні особливості катакомб. Потім вони почали чути голоси померлих.
- І вирішили побудувати там дзвіницю? — не повірив Володимир.
- Вони не знали, що саме знайшли, але зрозуміли, що звук Дзвона може утримувати межу. Його відливали не для того, щоб скликати людей. Він мав не дозволяти тому, що перебувало внизу, виходити нагору.
-То Дзвін був замком? — запитала Леся.
- Замком, який потрібно було постійно підтримувати і для цього потрібен був Дзвонар.
   Марта здригнулася.
- Людина, яка дзвонить у нього?
- Ні... Людина, яка знає, коли дзвонити, а коли мовчати. Дзвонар стежив за межею, оберігав послідовність ударів і мав право спускатися до дзвіниці. Він не володів Дзвоном. Він відповідав за те, щоб ніхто не використав його не за призначенням.
- А якщо Дзвонар порушував правила? — запитав Назар.
   Отець Матвій подивився на Марту.
- Тоді Дзвін міг відчинити те, що мав утримувати.
   Жінка похитнулася.
- Це я зробила?
- Ти була там тієї ночі, — відповів старий. — Але поки не згадаєш усе, я не можу сказати, що саме сталося.
- Ви ж знаєте! — вигукнула Марта. — Ви були там!
- Я знав лише те, що бачив, а побачене тієї ночі не залишилося незмінним навіть у моїй пам’яті. - Його голос раптом став тихішим. - Я прийшов до криниці, бо відчув, що Дзвін замовк, коли спустився, Олег і Тарас уже були всередині. Ти стояла біля входу, а за тобою хтось ішов.
- Хто?
   Отець Матвій заплющив очі.
- Не знаю... Я бачив лише його тінь. Вона рухалася раніше за нього.
   Леся пригадала чоловіка в темному пальті та його годинник.
- Він тримає кишеньковий годинник... Це він?
- Можливо, але не називай його Дзвонарем, доки не зрозумієш різницю між тим, хто відповідає за Дзвін, і тим, хто хоче його використати.
- А хто тоді він?
   Отець Матвій повільно підняв книгу.
- Той, хто намагається повернути собі місце, якого ніколи не мав.
   Знизу пролунав скрегіт. Усі обернулися. На стіні, за спиною старого, відчинилася вузька кам’яна щілина. З неї потягнуло сирістю. Потім почувся тихий стукіт, а за ним голос.
- Матвію…
   Отець Матвій зблід.
- Не відповідайте, — сказав він.
   Голос повторив:
- Матвію, ти знову залишив мене самого.
   Старий притиснув книгу до грудей.
- Ми маємо йти! Зараз!
   Вони спускалися повільно.
   Отець Матвій ішов першим, освітлюючи дорогу невеликим ліхтарем. За ним рухалася Марта, потім Леся, Назар і Володимир. Вузькі сходи поступово переходили в широкий коридор, викладений нерівними кам’яними плитами. На стінах виднілися сліди старих інструментів. У деяких місцях камінь був обпалений, в інших його вкривали темні плями. Подекуди в стіну вмуровували дерев’яні балки, але від них залишилися тільки трухляві уламки. Леся помітила на стіні вирізані літери.
НЕ ВІДЧИНЯТИ ПІСЛЯ ШОСТОГО УДАРУ.
- Що це означає? — запитала вона.
   Отець Матвій зупинився.
- У дзвіниці було шість ударів, які могли почути люди. Перші п’ять підтверджували, що межа ще тримається. Шостий не мав пролунати ніколи.
- Чому?
- Тому що шостий удар був відповіддю.
- Відповіддю кому?
- Тому, хто кликав із протилежного боку.
    Володимир провів рукою по каменю.
- Хтось усе-таки вдарив шість разів?
- Так.
- І хто це був?
   Отець Матвій подивився на Марту. Вона відступила до стіни.
- Не дивіться на мене. Я нічого не пам’ятаю!
- Ти починаєш згадувати, — сказав старий. — Саме тому він намагається змусити тебе назвати своє ім’я.
- Я вже згадала!
- Ти згадала ім’я, яке носила, але ще не згадала, ким була для Дзвона.
   Коридор розширився. Попереду відкривалася велика зала, підлога якої була вкрита уламками каменю та деревини. У стінах виднілися аркові проходи. Деякі були завалені, інші закривали важкі залізні ґрати. На підлозі лежали старі ящики, іржаві інструменти, уламки глиняного посуду. Біля однієї стіни стояв дерев’яний стіл, на якому збереглися кілька пожовклих документів.
   Назар підійшов до найближчого ящика.
- Тут щось є.
- Не торкайся, — попередив Володимир, але Назар уже побачив напис на кришці.
СХОВИЩЕ № 3. ДОКУМЕНТИ ТА КНИГИ.
   Отець Матвій підійшов до столу. Він обережно підняв один із документів і розгорнув його.
- Це список людей, які користувалися катакомбами під час війни. Тут записували, хто спускався, яким маршрутом ішов і коли мав повернутися.
   Леся заглянула через його плече. У списку були десятки прізвищ, деякі закреслили, біля інших стояли короткі позначки.
- Чому тут є імена, написані червоним? — запитала вона.
- Ті, хто не повернувся, — відповів отець Матвій.
   Леся перегорнула сторінку. Наприкінці списку було написано п’ять імен: ОЛЕГ. ТАРАС. МАРТА. МИРОН. МАТВІЙ. Поруч стояла дата - 1978 рік.
- Це вже не час визвольної війни, — зауважив Володимир.
- Ні, — відповів отець Матвій. — Ці записи зробили пізніше. Катакомби не припинили існувати після війни. Люди знали про них, але більшість входів замурували. А ті, хто залишився в Тихолісі, передавали історії про Дзвін лише тим, кому довіряли.
- Ви записали нас у список? — Марта дивилася на старого.
- Я записав тих, хто спустився тієї ночі.
- Але я не пам’ятаю, щоб ви були з нами від самого початку.
- Ти й багато чого іншого не пам’ятаєш.
   Вона відступила.
- Досить говорити загадками!
   Отець Матвій поклав документ на стіл.
- Добре! Тоді ось правда, яку я можу сказати напевно. Тієї ночі я спустився до дзвіниці, щоб зупинити шостий удар. Я не встиг, коли Дзвін пролунав, двері відчинилися. Олег зник, Тарас зник, Мирон опинився по той бік, а ти повернулася нагору.
- Якою я була?
- Ти не пам’ятала свого імені.
- А потім?
- Потім ти почала називати себе Софією.
- Ні, — прошепотіла вона. — Я не могла сама вигадати це ім’я.
- Ти його не вигадала. Ти почула його у будинку Олега.
   Леся відчула, як у неї холонуть руки.
- Від кого?
   Отець Матвій підняв очі.
- Від самого Олега.
   Марта похитала головою.
   Олег не міг назвати мене Софією. Він знав моє справжнє ім’я.
- Він знав, ким ти була до тієї ночі, але коли ти повернулася, він не впізнав тебе.
   Жінка заплющила очі.
   З глибини зали долинув тихий, протяжний, металевий звук.
   Леся відразу впізнала його.
   Дзвін.
   Отець Матвій різко повернувся до дальньої стіни.
- Він не повинен звучати!
   Звук повторився. Цього разу ближче.
   На кам’яній підлозі з’явилися тонкі тріщини. Вони розходилися від дальнього проходу, відкриваючи темні проміжки між плитами.
   Назар відступив до батька.
- Що це?
- Дзвіниця, — відповів отець Матвій.
- Але ви казали, що вона глибше!
- Вона і була глибше.
   Знову пролунав удар. У стіні навпроти них розійшовся шов. Кам’яна плита повільно відсунулася вбік, відкриваючи темний прохід. За ним виднілися сходи, які вели ще нижче. На стіні біля входу хтось вирізав слова: "ДЗВІН НЕ ДАЄ ЙОМУ ВИЙТИ". Під ними був інший напис: "АЛЕ ДЗВІН МОЖЕ ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ".
   Леся подивилася на отця Матвія.
- Що знаходиться за цими дверима?
- Те, що люди намагалися замкнути ще до того, як збудували дзвіницю.
- Що саме?
   Старий відповів не одразу.
- Камера, в якій немає ні входу, ні виходу. У ній перебуває істота, яку колись назвали Тихолісом. Це не її справжнє ім’я. Це ім’я, яке дали їй люди, коли зрозуміли, що вона може забирати голоси, обличчя й спогади.
   Марта підняла голову.
- Вона не забирає їх. Вона залишає порожнє місце, а потім займає його.
   Отець Матвій подивився на неї.
- Ти починаєш розуміти.
- Ні, — сказала вона. — Я починаю згадувати.
   Вони пройшли крізь кам’яний отвір. За ним лежав вузький коридор, який поступово розширювався. Стіни були вкриті старими символами. Деякі нагадували знаки на фрагментах, які Леся носила із собою. Інші складалися в ряди коротких рисок, наче хтось рахував дні.
   У кінці коридору стояли масивні двері. Вони були зроблені з темного металу й укріплені кам’яними плитами. На поверхні виднілися п’ять заглиблень для знаків. Чотири були порожніми. У п’ятому залишався уламок, який нагадував половину старого кулона Марти.
- Це і є вхід до дзвіниці? — запитав Назар.
- Так, — відповів отець Матвій. — Але він не повинен відчинитися.
   Леся підійшла ближче. На металі були вирізані п’ять постатей. Четверо стояли перед дверима, а п’ята була зображена по інший бік.
   Над першими чотирма виднілися імена: ОЛЕГ. ТАРАС. МИРОН. МАРТА. П’яте місце було порожнім.
- Чому тут немає вашого імені? — запитала Леся.
- Бо я не був одним із тих, кого замкнули, — відповів отець Матвій. — Я був тим, хто мав стежити за дверима.
- Ви були Дзвонарем?
   Старий повільно кивнув.
- Я був останнім, хто прийняв цю відповідальність до тієї ночі.
- А хто став ним після вас?
   Отець Матвій подивився на Марту.
- Та, хто повернулася.
   Марта відступила від дверей.
- Ні! Я не Дзвонар.
- Ти не хотіла ним бути, — відповів старий. — Але Дзвонаря не обирають за бажанням. Його визначає зв’язок із Дзвоном. Ти почула його, коли була дитиною. Ти могла розрізняти справжні голоси й ті, що приходили з-за межі. Саме тому істота захотіла тебе використати.
- І я відчинила двері?
- Ти хотіла врятувати Олега. Ти повірила голосу, який кликав тебе знизу, коли ти вимовила його ім’я, Дзвін відповів, але ти не знала, що голос належав не Олегу.
- А хто був унизу?
   Отець Матвій торкнувся п’ятого заглиблення.
- Той, хто мав залишатися там.
   З-за дверей долинув стукіт, а потім голос.
- Матвію, відчини!
   Старий відступив.
- Це не він, — прошепотів Назар.
- Ні, — відповів отець Матвій. — Це те, що залишилося від нього.
   Леся розгорнула блокнот. На сторінці з’явився напис: АНДРІЙ БЛИЗЬКО. НЕ ВІДЧИНЯЙТЕ ДВЕРЕЙ.
   Вона піднесла блокнот до грудей.
- Якщо Андрій там, ми мусимо його забрати!
- Ми заберемо його, — сказав отець Матвій. — Але не через ці двері. - Він указав на вузький отвір ліворуч від металевої брами. - Існує інший шлях. Він веде до нижньої камери. Саме там утримується межа, якщо ми знайдемо Андрія, зможемо повернути його, не відчиняючи дверей дзвіниці.
- А істота? — запитала Леся.
   Отець Матвій подивився на темний метал.
- Вона вже знає, що ми прийшли.
   За дверима щось повільно провело нігтями по поверхні, потім пролунало Лесине ім’я.
- Лесю, я чекаю.
   Вона відступила, а блокнот у її руках почав тремтіти. На останній сторінці з’явився новий рядок: НЕ ВІДЧИНЯЙ ДВЕРІ, НАВІТЬ ЯКЩО ПОЧУЄШ СВІЙ ГОЛОС.
   Марта взяла Лесю за руку.
- Тепер ти розумієш, чому я боялася згадати своє ім’я?
- Тому що істота могла використати його, щоб відчинити двері?
- Ні, — відповіла Марта. — Тому що, коли я згадаю все до кінця, вона згадає мене.
   З-за дверей пролунав сміх. П’яте заглиблення на металі почало світитися, в на стіні за спинами героїв проступили слова, яких там не було ще мить тому: ДЗВОНАР ПОВЕРНУВСЯ.
   Марта повільно повернула голову.
- Ні, — прошепотіла вона. — Це не я!
   Світло в заглибленні згасло і з темряви пролунав голос отця Матвія:
- Тоді хто стоїть за вами?
   Усі обернулися.
   Коридором до них ішов чоловік у темному пальті. У руці він тримав кишеньковий годинник, в його обличчя цього разу було обличчям отця Матвія.