Розділ 45

   Леся вирвалася з його рук, але не встигла зробити крок. Знизу знову пролунав знайомий голос.
- Лесю, будь ласка, не залишай мене тут!
   Вона заплющила очі. Це був Андрій - не приблизна копія, не голос, який намагався відтворити знайомі інтонації. Він вимовив її ім’я так, як робив це лише він, коли хотів, щоб сестра його вислухала.
- Я чую тебе, — прошепотіла Леся.
   Софія різко обернулася.
- Не відповідай йому!
- Але ж…
- Я не знаю, чи це він і ти не знаєш. Саме на цьому воно й грає!
   Знизу долинув короткий стукіт. Три удари, пауза, ще два. Леся відчула, як у грудях стислося серце. Це був їхній із Андрієм давній умовний сигнал. У дитинстві вони користувалися ним, коли один із них хотів потай покликати іншого. Вона не відповіла. За мить блокнот у її руках розкрився. Сторінки перегорталися самі, доки не зупинилися на чистому аркуші. ЦЬОГО РАЗУ ЦЕ Я.
   Леся піднесла блокнот ближче до обличчя.
- Андрію, якщо це справді ти, скажи, що ти сховав у моїй старій коробці, коли ми були дітьми?
   Володимир здивовано глянув на неї.
- Ти зараз серйозно?
- Тихо!
   Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім на папері з’явилося: ПАПЕРОВИЙ КОРАБЛИК. ТИ ЗБЕРІГАЛА ЙОГО, БО ДУМАЛА, ЩО ВІН ПРИНЕСЕ ТОБІ ЩАСТЯ.
   Леся відчула, як підступають сльози. Вона ніколи не розповідала про той кораблик іншим. Андрій склав його зі сторінки старого календаря й заховав у коробці, коли вони посварилися. Вона знайшла його через кілька років, але так і не викинула.
- Це він, — прошепотіла вона.
- Можливо, — відповіла Софія. — Але навіть якщо це Андрій, ти не знаєш, що ще перебуває поруч із ним.
   Із глибини пролунав голос брата:
- Софіє, не дозволяй їй спускатися!
- Жінка завмерла.
- Чому? — запитала Леся, не відриваючи погляду від криниці.
- Бо я вже бачила, що там унизу, — відповіла Софія.
- Ви казали, що не пам’ятаєте чи спускалися до криниці чи ні!
- Я не пам’ятала, до цієї хвилини.
   Софія повільно зняла кулон. З’єднані фрагменти знака лежали в неї на долоні. Метал був темним, а слово «ТИХОЛІС» майже зникло. Натомість під ним проступили тонкі лінії, які утворювали новий напис.
   Жінка прочитала його пошепки.
 «Поверни те, що назвала своїм».
- Що це означає? — запитав Назар.
   Софія не відповіла. Вона дивилася на напис, а губи беззвучно ворушилися. Здавалося, вона намагалася вимовити слово, яке багато років було замкнене в її пам’яті.
   Раптом каміння під її ногами здригнулося.
   З криниці потягнуло холодом. На стіні біля отвору з’явилися вологі плями, які швидко розповзалися по каменю. Вони утворювали обриси людських долонь. Спочатку одну, потім другу, третю, а тоді на камені проступили літери.
СОФІЯ - НЕ ЇЇ ІМ’Я.
   Жінка затулила рот рукою.
- Ні…
   Напис змінився.
ЗГАДАЙ.
   Леся підійшла до неї.
- Софіє, подивіться на мене... Не на криницю, а на мене.
   Жінка підняла голову.
- Я пам’ятаю будинок Олега, — сказала вона. — Пам’ятаю, як прокинулася там,але перед тим… перед тим я стояла на кам’яних сходах. У мене була свічка, поруч ішов чоловік у довгому темному одязі.
- Отець Матвій? — запитав Володимир.
   Софія кивнула.
- Він тримав книгу. Казав, що ми не повинні вимовляти імена тих, кого почуємо знизу. Ми мали лише знайти людину, яку залишили там, і повернутися.
- Хто ще був із вами? — запитала Леся.
- Олег, Тарас і Мирон, але отець Матвій прийшов за нами пізніше. Він знав, що ми зробили.
- Ви спустилися всі разом?
- Ні! Спочатку спустився Олег, потім Мирон. Я залишилася нагорі з отцем Матвієм, а коли вони не повернулися, я почула голос Олега. Він кликав мене. Я не витримала й пішла за ним.
   Софія здригнулася.
- Але то був не Олег.
- Що сталося потім?
- Я побачила себе.
   Леся нахмурилася.
- Себе?
- Іншу жінку... Вона стояла на нижній сходинці й тримала мою руку. Я не могла побачити її обличчя, але чула власний голос. Вона просила мене не повертатися нагору. Казала, що там на мене чекає смерть.
   Софія подивилася на свої долоні.
- Я відсмикнула руку, а потім почула дзвін, коли розплющила очі, я лежала в будинку Олега. Він сидів поруч і повторював одне й те саме запитання: «Як тебе звати?»
- І ви не могли відповісти?
- Я знала, що маю ім’я. Я пам’ятала, як воно звучить, але щойно намагалася вимовити його, чула дзвін, а потім усе зникало.
   З криниці долинув низький гул.
   Сходи почали проступати зі стіни. Одна за одною, аж до самої темряви. На кожній лежав маленький годинник.
   Усі показували 18:00.
   Володимир посвітлив униз.
- Якщо ми спустимося, зможемо повернутися?
   Софія подивилася на нього.
- Не знаю.
- Чудово, — пробурмотів він. — Саме такої відповіді я й очікував.
- Тату, — Назар указав на каміння. — Там щось написано.
   На верхній сходинці проступили слова:
П’ЯТЕ МІСЦЕ НЕ МОЖЕ ЗАЛИШАТИСЯ ПОРОЖНІМ.
   Під ними повільно з’явилося ще одне речення:
ОДИН ІЗ ВАС МАЄ ЗГАДАТИ, КИМ БУВ ДО ПОВЕРНЕННЯ.
   Володимир відступив.
- Ми нікуди не йдемо.
- Тоді воно прийде до нас, — сказала Софія.
   Ніхто не заперечив. Усі бачили чоловіка в темному пальті. Усі чули голоси з туману і тепер вони знали, що дорога назад може виявитися лише черговою пасткою.
   Леся затиснула блокнот під пахвою.
- Ми спустимося, але разом. Якщо щось станеться, ніхто не відходить від інших.
- Лесю, ти не розумієш, куди збираєшся йти, — сказав Володимир.
- Мій брат там, а Софія знає більше, ніж може згадати. Якщо ми не дізнаємося правду зараз, наступного разу воно прийде до нас саме.
   Володимир довго дивився на неї, а потім перевірив ліхтарик.
- Добре! Але ніхто не відповідає на голоси. Ніхто не торкається того, чого не розуміє і якщо я скажу повертатися, ми повертаємося.
   Назар кивнув.
   Софія мовчки ступила на першу сходинку. Камінь під її ногою засвітився тьмяним світлом і тоді вона вимовила:
- Я згадала своє ім’я.
   Леся обернулася до неї.
- Яке?
   Софія заплющила очі. Її пальці стисли кулон так сильно, що метал уп’явся в долоню.
- Мене звали Марта.
   Світ навколо завмер.
   На одну мить зникли вітер, шум дерев і навіть дихання людей. Туман застиг у повітрі. Годинники на сходах перестали цокати. Потім усі вони одночасно пішли назад. Стрілки оберталися проти звичного напрямку. Скло тріскалося, а зсередини циферблатів витікала чорна рідина.
   Софія, яку тепер слід було називати Мартою, розплющила очі.
- Я пам’ятаю, — сказала вона. — Я пам’ятаю, що зробила.
   З темряви долинув голос отця Матвія:
- Тоді скажи їм, Марто. Скажи, кого ти залишила замість себе.
   Марта різко повернула голову.
- Ви не отець Матвій!
- А ти не та жінка, якою себе вважаєш.
   Голос лунав з усіх боків. На стінах криниці одна за одною з’являлися постаті. Олег. Тарас. Мирон. Отець Матвій. Усі вони стояли на різних сходинках, але їхні обличчя були повернуті до Марти.
   Вони заговорили одночасно.
- Поверни нам ім’я... Віддай те, що забрала... Згадай, хто вийшов замість тебе.
   Марта затулила вуха.
- Я не хотіла! Я не знала, що так станеться!
   Одна з постатей почала підійматися сходами.
   Це був отець Матвій. На ньому була та сама чорна сутана, яку Леся бачила на старій фотографії. У руці він тримав книгу з пошкодженою обкладинкою.
- Ти обіцяла не вимовляти свого імені, — сказав він.
- Я була дитиною!
- Ти була тією, хто відчинив двері.
   Володимир підняв ліхтарик і посвітив йому в обличчя. Світло пройшло крізь постать. Володимир відступив, але не встиг нічого сказати. Отець Матвій підняв руку, і ліхтарик згас, за ним згас Назарів, потім Лесин телефон.
   Темрява накрила сходи.
- Тримайтеся за руки! — крикнув Володимир.
   Леся схопилася за його рукав, а Назар ухопився за батька. Марта залишилася попереду. Вони чули її кроки, але не могли розгледіти навіть обриси її постаті. Раптом хтось схопив Лесю за зап’ястя.
- Лесю, це я...
- Вона завмерла.
- Андрію?
- Не йди за ними. Вони не хочуть, щоб ти побачила мене. - Голос лунав зовсім близько.
   Леся не відповіла. Вона пригадала попередження Софії, слова в блокноті й усі випадки, коли туман використовував голоси близьких.
   Рука на її зап’ясті стиснулася сильніше.
- Лесю, мені боляче, будь ласка...
   Вона заплющила очі.
- Ти не Андрій!
   Рука зникла, натомість десь унизу пролунав різкий крик.
- Не відпускайте мене! — кричала Марта.
   Володимир запалив запасний ліхтарик, який дістав із кишені. Слабкий промінь вихопив зі темряви сходи. Марта стояла на кілька метрів нижче, вчепившись у кам’яний виступ. За її спиною здіймалася висока постать без обличчя. Вона тримала Марту за плечі.
- Допоможіть їй! — закричав Назар.
   Володимир кинувся вниз. Леся за ним. Коли вони наблизилися, постать повернула голову. Там, де мало бути обличчя, проступили очі Лесі, потім очі Андрія, потім обличчя самої Марти. Вона відпустила жінку й потягнулася до Лесі.
- Ти теж хочеш повернути брата, — промовила вона голосом Марти. — Ти теж віддаси все, аби він знову був поруч.
   Леся зупинилася.
- Не слухай! — крикнула Марта, але постать уже простягнула до неї руку.
- Ти можеш забрати Андрія. Він зовсім близько, тільки скажи його справжнє ім’я.
   Леся відступила.
- Я знаю його ім’я!
- Ти знаєш лише те, як його називали. - Постать нахилилася до неї. - А я знаю, ким він був до того, як став твоїм братом.
   З темряви пролунав гуркіт. Кам’яні сходи здригнулися, і знизу повалив туман. Він піднімався швидко, заповнюючи простір між сходинками.
- Нагору! — крикнув Володимир. Він схопив Назара й потягнув за собою. Леся вхопила Марту за руку, але та не рухалася.
- Я не можу піти, — прошепотіла вона.
- Чому?
- Бо якщо я піду, воно піде за мною. - Марта подивилася на постать. - Воно повернулося в моєму тілі, але це не я.
- Тоді хто ви? — запитала Леся.
   Жінка подивилася на неї з відчаєм.
- Я та, хто залишився. Та, хто мала померти тієї ночі. А Софія… - Вона запнулася, ніби саме слово обпекло її. - Софія була тією, кого я мала врятувати.
   Леся відчула, як холод проходить крізь неї.
- Ви хочете сказати, що справжня Софія…
   Марта кивнула.
- Вона досі внизу.
   Постать без обличчя видала звук, схожий на скрегіт металу. Туман піднявся до їхніх колін, а на камені почали проступати нові написи.
МАРТА ПОВЕРНУЛАСЯ.
СОФІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ.
ДЗВІН ЧЕКАЄ.
   Раптом із глибини криниці пролунав удар - один, другий, третій. Цього разу звук був настільки сильним, що кам’яні стіни затремтіли. Годинники падали зі сходів, розбиваючись об каміння. Туман закрутився навколо постаті, і на її тілі почали з’являтися десятки чужих облич - отець Матвій, Олег, Тарас, Мирон, Андрій, Софія, Володимир, Назар, а потім постать змінило на Лесине обличчя.
- Тепер ви всі тут, — промовило створіння. — Тепер ніхто не зможе залишити мене самого!
   Воно рвонулося вперед. Володимир штовхнув Назара на сходинку вище й кинувся до Лесі. Марта вдарила створіння уламком каменю, але той пройшов крізь його тіло. Постать розсипалася на клуби туману, а за мить зібралася знову вже позаду них.
- Біжіть! — крикнула Марта.
   Вони кинулися вгору. Сходи змінювалися під ногами. Одні зникали, інші виростали зі стіни просто перед ними. Назар послизнувся, але Володимир устиг схопити його за куртку. Леся тримала блокнот, не випускаючи його навіть тоді, коли камінь під ногами тріснув. Марта бігла останньою. За нею здіймався туман, і з нього тягнулися довгі руки.
- Софіє! — закричала Леся.
   Жінка підняла голову.
- Не називай мене так!
- Але ж це ваше ім’я!
- Ні! Це ім’я, яке я отримала після повернення!
   Вона зупинилася на сходинці. На її обличчі з’явився вираз раптового усвідомлення.
- Я згадала...
   Туман завмер.
- Я згадала, ким була до того, як стала Софією.
   Леся зупинилася.
   Криниця здригнулася так сильно, що каміння посипалося зі стін. У темряві щось закричало. Туман відсахнувся від жінки, а створіння без обличчя вдарилося об стіну й залишило на камені глибокий слід.
   Марта впала на коліна.
-Тепер я пам’ятаю, — прошепотіла вона. — Тепер я знаю, кого залишила.
   На нижній сходинці з’явилася нова постать - молода жінка в темній сукні. Вона підняла обличчя до світла і Леся побачила, що це була не Софія. Це була сама Марта. Та, якою вона була до тієї ночі.
   Жінка на сходах простягнула руку.
- Поверни мені моє ім’я.
   Софія подивилася на неї.
- Я не можу.
- Ти забрала його.
- Я не знала, що роблю!
- Ти знала, що хочеш повернутися. Ти знала, що не хочеш залишатися зі мною.
   Софія заплакала.
- Пробач мені.
   Молода жінка похитала головою.
- Я не можу тебе пробачити. Я можу лише забрати те, що належить мені.
   Вона торкнулася руки Марти. У ту саму мить усі годинники зупинилися.
   Туман зник. Із глибини криниці долинув голос, якого Леся ніколи раніше не чула.
- Нарешті...
   Володимир підняв ліхтарик.
   На нижній сходинці стояв отець Матвій. Він тримав стару книгу, а на його шиї висів металевий знак із порожнім місцем посередині.
- Тепер, коли вона згадала своє ім’я, — сказав він, — можна відкрити останні двері.
   Леся глянула на блокнот. На сторінці з’явилися слова.
НЕ ДОЗВОЛЯЙТЕ ЙОМУ ВІДКРИТИ ДЗВІНИЦЮ!
   Отець Матвій повільно підняв голову і посміхнувся.