Розділ 44

   Чоловік у темному пальті продовжував стояти посеред дороги. Автомобіль віддалявся, але він не рухався. Кишеньковий годинник висів у його руці на тонкому ланцюжку. Його обличчя залишалося Лесиним. Ті самі очі, той самий ніс, навіть маленька зморшка біля губи, яка з’являлася, коли вона сердилася, тільки усмішка була чужою.
   Леся відвернулася від дзеркала.
- Володимире, швидше!
- Я й так їду на межі можливого! — відповів чоловік, не відриваючи погляду від дороги.
   Двигун працював нерівно. Фари освітлювали вузьку смугу асфальту, а дерева обабіч дороги нахилялися до автомобіля. Їхні гілки торкалися даху, залишаючи на металі довгі подряпини.
   Назар озирнувся.
- Він зник! Той чоловік... Його більше немає!
   Софія сиділа нерухомо. Вона дивилася на з’єднаний фрагмент знака, який Леся поклала на коліна. На його поверхні все ще виднілося слово «ТИХОЛІС».
- Відкрийте вікно, — раптом сказала вона.
- Навіщо? — не зрозумів Володимир. 
- Мені потрібно почути.
- Що саме?
- Чи дзвонить він.
   Володимир похитав головою.
- Ніхто нічого не відкриватиме! Ми повертаємося додому, замикаємо двері й думаємо, що робити далі!
- Він не дозволить нам повернутися додому, — прошепотіла Софія.
   Наче у відповідь, двигун знову заглух. Автомобіль смикнувся й зупинився посеред дороги. Володимир кілька разів повернув ключ запалювання. Стартер клацав, але мотор не запускався.
- Трясця! Тільки цього бракувало!
   Він увімкнув аварійні вогні.
   Леся дістала телефон. На екрані не було жодної мережі. Вона ввімкнула ліхтарик і спрямувала світло на дорогу попереду.
   За кілька метрів стояв дерев’яний вказівник. Вона не пам’ятала його раніше. На дошці були вирізані дві стрілки. Одна вказувала на Тихоліс. Друга вела до Старого Яру. Під ними хтось залишив напис: ДО КРИНИЦІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ВСІ.
- Невже ми проїжджали цей знак раніше? — сказав Назар.
- Ні, — відповів Володимир. — Його раніше не було.
- Тату, там наше прізвище?
   Усі повернулися до нього.
   Назар показував на нижній край дошки. Там, під старими літерами, було вирізано прізвище Володимира та Назара. Свіжі подряпини ще не встигли потемніти.
   Володимир вийшов із машини, обійшов капот і вдарив долонею по дерев’яному стовпу.
- Досить! Чуєш мене? Досить! - прокричав він, дивлячись у сторону лісу.
   Між деревами щось клацнуло. Звук нагадував роботу старого годинникового механізму.
   Софія відчинила дверцята.
- Не виходьте! — крикнула Леся, але жінка вже стояла на дорозі.
   Вона дивилася в бік Старого Яру, і її обличчя поступово втрачало вираз. На кілька секунд Софія здавалася зовсім іншою людиною. Молодшою та вищою, з темним волоссям, зібраним на потилиці. Вона підняла руку й торкнулася власного обличчя.
- Я згадала, — прошепотіла вона.
   Леся вибралася з автомобіля.
- Що ви згадали?
- Він не стояв за нами.
- Хто?
- Той чоловік, який знає моє справжнє ім’я... Він ніколи не стояв за нами... Він був попереду! - Софія повільно повернула голову. - Увесь цей час він чекав, коли ми самі приведемо його до криниці.
   На дорозі знову почувся звук годинника. Цього разу він лунав не з лісу. Він лунав з відусіль. Леся розкрила сумку. Блокнот лежав усередині, хоча вона пам’ятала, що перед від’їздом поклала його на коліна, а потім, як вийшла з машини, поклала його на сидіння. Обкладинка повільно розкривалася сама собою. На сторінці з’явилися літери.
ЛЕСЮ, НЕ ШУКАЙ МЕНЕ ВНИЗУ.
Вона затамувала подих.
Нижче проступив наступний рядок.
Я ГОВОРИВ ІЗ ТОБОЮ З ТОГО БОКУ МЕЖІ.
- Андрію? — прошепотіла Леся.
Софія різко схопила її за руку.
- Не називай його ім’я вголос!
- Чому? Це ж мій брат!
- Бо тепер ти знаєш, звідки він тобі відповідав.
   Леся висмикнула руку.
- То поясніть нарешті!
   Софія дивилася на блокнот.
- Дзвін утримував межу, коли Олег забрав його, межа ослабла. Криниця стала місцем, де два світи торкалися один одного. Андрій опинився по той бік, але не повністю зник. Він міг передавати слова через речі, які вже були пов’язані з ним.
- Через блокнот?
- Так, але не тільки через нього. Його голос міг пройти крізь межу лише тоді, коли хтось із нашого боку знаходив правильний шлях до нього. Ти мала його блокнот, знала його почерк, пам’ятала його слова. Тому він міг залишати тобі повідомлення.
- Ви хочете сказати, що він не писав їх власноруч?
- Не так, як ми пишемо. Він залишав слід на межі, а блокнот його приймав. Кожна сторінка була для нього маленьким отвором, крізь який він міг дістатися до тебе.
   Леся подивилася на запис.
- А чому він не сказав усе відразу?
- Бо не міг і, можливо, не хотів, щоб те, що перебувало з ним унизу, дізналося все, що знає він.
На папері з’явилися нові слова.
Я НЕ МІГ НАПИСАТИ ЙОГО ІМ’Я. ВОНО ЧИТАЛО РАЗОМ ЗІ МНОЮ.
   Леся відчула холод у пальцях.
- Його ім’я. Кого саме?
   Сторінка залишалася порожньою. Дівчина чекала, але нічого не відбувалося.
- Андрію, скажи, хто там унизу!
   Папір затремтів. На ньому з’явився короткий рядок.
НЕ ТОЙ, ХТО ВПАВ. ТОЙ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ ЗАМІСТЬ НЬОГО.
   Софія прикрила рот долонею.
- Ні…
   Леся повільно повернулася до неї.
- Ви знаєте, про кого він говорить.
   Софія заплющила очі.
- Я боюся, що знаю.
   Володимир зміг запустити двигун лише після того, як Назар зняв зі стовпа дерев’яну табличку. Щойно вона опинилася в салоні, стрілка бензобака різко впала до нуля, а потім повернулася на попереднє місце. Володимир більше не намагався пояснювати те, що відбувалося. Він просто поїхав до Старого Яру. Ніхто не заперечував.
   Леся тримала блокнот на колінах. Після останнього повідомлення він більше не відкривався. Вона провела пальцями по краю обкладинки й помітила на внутрішньому боці маленький надріз. Раніше його там не було. Вона розгорнула обкладинку. Між двома шарами картону ховалася складена вчетверо записка. Папір був старий, пожовклий, але почерк вона впізнала одразу. Це писав Андрій. «Якщо ти дійшла до цього місця, значить, Софія вже почала згадувати. Не змушуй її називати своє перше ім’я і не дозволяй з’єднувати фрагменти знака, доки не дізнаєшся, хто повернувся з нею.  Ти думаєш, що шукаєш мене, але криниця тримає не лише тих, хто опинився на дні. Вона тримає й тих, хто вийшов звідти».
   Леся перечитала останній рядок.
- Софіє, — тихо сказала вона. — Хто повернувся разом з вами?
   Жінка не відповіла.
- Ви казали, що забули власне ім’я, але якщо хтось повернувся разом з вами, то, можливо, ви не забули його. Можливо, воно вам більше не належить.
   Софія зблідла.
- Не продовжуй.
- Ви були в криниці?
- Я не пам’ятаю.
- Хто вийшов з криниці?
- Я не пам’ятаю!
- Тоді як ви знаєте, що вас звідти хтось повернув?
   Софія різко підняла голову.
- Бо я прокинулася після тієї ночі в будинку Олега. У мене були мокрі ноги, бруд під нігтями й подряпини на долонях, а на шиї висів кулон, якого я ніколи раніше не бачила.
- З фрагментом знака?
- Так, але кулон був порожнім. Ім’я з нього зникло.
   Леся подивилася на два з’єднані уламки.
- Але ж тепер воно з’явилося.
- Не моє ім’я, — прошепотіла Софія. — Інше!
- Тихоліс.
   Софія кивнула.
- І я боюся, що це не назва місця. Це ім’я того, хто повернувся в моєму тілі.
   Автомобіль зупинився. Вони вже були біля старого кам’яного входу до Старого Яру. Криниця чекала на них. Навколо неї не було вітру, хоча верхівки дерев хиталися. Туман лежав низько, закриваючи землю, але не піднімався вище колін. Каміння навколо отвору потемніло. Між плитами з’явилися нові тріщини, і в кожній виднілася тонка смуга туману.
   Вона підійшла ближче.
- Андрію?
   Голос не відповів.
   Леся розкрила блокнот. На першій сторінці з’явилися слова.
ТЕПЕР ТИ МОЖЕШ СПУСТИТИСЯ.
   Нижче проступив малюнок. Криниця, її кам’яний край і сходи, яких ніколи не було. Сходи йшли вниз уздовж стіни. На кожній сходинці стояв маленький годинник. Деякі були розбиті, інші показували однаковий час.
18:00.
   Леся підняла голову.
- Нам потрібно спуститися.
- Ні, — одразу сказала Софія.
- Андрій там.
- Саме тому не можна йти.
- Ви ж самі казали, що він живий!
- Я казала, що він не зник. Це не одне й те саме.
   Володимир став біля краю криниці й посвітлив ліхтариком униз.
- Тут немає сходів.
- Вони з’являться, коли ми назвемо правильне ім’я, — сказала Софія.
   Леся подивилася на неї.
- Яке?
   Софія заплющила очі. Її губи заворушилися. Вона намагалася вимовити слово, але замість нього з горла виривалися незрозумілі звуки.
- Я знаю це ім’я, — нарешті прошепотіла вона. — Я пам’ятаю, як його вимовляли. Пам’ятаю голос людини, яка називала мене так, але щойно намагаюся згадати, замість імені бачу обличчя.
- Чиє обличчя? — запитала Леся.
   Софія розплющила очі.
- Твоє.
   Леся відступила на крок.
- Моє? А я тут до чого?!
- Ти стоїш переді мною, але я бачу тебе іншою. Ти старша, у тебе темне волосся, і ти тримаєш у руках годинник. Ти дивишся на мене й кажеш, що я знову все зіпсувала. - Вона похитала головою, ніби намагалася відігнати побачене. - Я не знаю, хто ти в цьому спогаді. Не знаю, чому ти називаєш мене чужим ім’ям, але я впевнена, що бачила це раніше.
   Леся хотіла поставити ще одне запитання, проте в ту саму мить із криниці долинув стукіт.
   Три удари.
   Вона завмерла.
   Цей ритм вона знала. Андрій стукав так у стіну її кімнати, коли вони були дітьми й хотіли поговорити, не привертаючи уваги дорослих.
   Леся нахилилася до отвору.
- Андрію?
- Не відповідай! — різко сказала Софія.
   Але знизу вже пролунав знайомий голос:
- Лесю, відійди від краю. Я зараз піднімуся...
   Володимир схопив її за плече й відтягнув назад.
- Ніхто не наближається до криниці!