Розділ 43

   За порогом стояв довгий коридор. На стінах висіли десятки годинників. Великі й маленькі, дерев’яні й металеві, настінні та кишенькові. Усі показували різний час, а в кінці коридору стояв чоловік. Він був одягнений у темний жилет, білу сорочку й старі штани. На поясі висіли інструменти годинникаря. Його обличчя було худим, волосся майже білим.
   Він дивився на Софію.
- Ти запізнилася, — сказав він.
   Софія не могла вимовити жодного слова. Чоловік перевів погляд на Лесю.
- А ти привела мені того, на кого я чекав.
- Ми не знаємо, хто ви, — сказала Леся.
- Вона знає, - чоловік кивнув на Софію. - Просто ще не згадала.
   Він підняв руку. На його долоні лежав другий фрагмент знака. Той самий круг із трьома лініями, але на відміну від першого, цей уламок був цілим по краях і мав глибоко викарбуване ім’я.
   Леся не могла прочитати його з порога.
- Віддайте його! 
   Чоловік усміхнувся.
- Я віддам, але спочатку ти повинна відповісти на одне запитання.
- Яке?
- Кого ти почула біля криниці?
- Андрія.
   Чоловік повільно похитав головою.
- Ні! Кого ти почула першим?
   Леся згадала голос брата, який пролунав із глибини криниці, але перед тим вона чула інший звук. Ледь помітний шепіт, який прийняла за вітер. Вона нічого не відповіла.
   Чоловік зробив крок до дверей. Усі годинники в коридорі зупинилися.
- Ти маєш рацію, що не відповідаєш, — сказав він. — Тому що перший голос був не Андрієвим.
   Софія раптом закричала:
- Не слухай його!
   Чоловік обернувся до неї.
- Ти теж не повинна була слухати, Софіє, але ти відповіла. Ти назвала ім’я, якого не мала знати.
- Я не пам’ятаю!
- Ти пам’ятаєш... Ти просто боїшся згадати, що зробила після цього.
   Софія схопилася за голову. З будинку почав долинати шепіт. Спочатку з годинників, потім зі стін, зі сходів, із темних дверей обабіч коридору.
- Софіє… Повернися… Ти обіцяла… Назви своє ім’я…
   Жінка впала на коліна.
   Леся кинулася до неї, але чоловік різко підняв руку. Усі двері в коридорі відчинилися. За кожними дверима стояла людина... Олег. Тарас. Мирон, ще кілька облич, яких Леся ніколи не бачила і Андрій.
Він стояв у найдальшому дверному отворі. На його обличчі була кров, одяг був розірваний, а руки вкриті брудом. Він дивився на Лесю й беззвучно благав її про допомогу.
- Андрію! — крикнула вона.
   Чоловік різко повернув голову до неї.
- Не смій називати його ім’я тут!
   Усі постаті одночасно підняли голови. Андрій у дальньому дверному отворі усміхнувся. Леся відчула, як земля зникає з-під ніг. Це був не той Андрій, з яким вона говорила біля криниці. Вона не знала, звідки це зрозуміла, але була впевнена. Справжній брат попереджав її не вірити тому, що вона побачить біля криниці, а тепер вона бачила його в будинку. Отже, це було саме те, від чого він хотів її вберегти.
   Постаті почали виходити з кімнат. Олег ступив у коридор. Тарас повернув голову до Софії. Мирон стояв нерухомо, а його обличчя повільно змінювалося. Спочатку воно стало дитячим, потім старим, потім зовсім гладким, без очей, носа й рота.
   Назар закричав. Володимир схопив його за куртку й потягнув до виходу.
- Лесю! Софіє! Негайно сюди!
   Леся підняла Софію, але жінка не могла стояти. Вона дивилася на чоловіка-годинникаря.
- Хто ви? — прошепотіла вона.
   Він відповів не відразу, а потім сказав:
- Той, хто залишився чекати, коли ви повернетеся! - і відступив углиб коридору.
   У ту саму мить годинник над дверима пробив шість разів. Будинок здригнувся. Підлога розійшлася довгою тріщиною, з якої вирвався туман. Він швидко заповнював коридор, піднімався до стелі, затягував дверні отвори.
- Біжіть! — закричав Володимир.
   Леся потягнула Софію до виходу. Вони майже дісталися порога, коли з темряви вискочила рука й схопила Лесю за зап’ястя. Вона впала. Блокнот Андрія вилетів із сумки й розкрився на підлозі. Пальці стискали її руку дедалі сильніше. Леся вдарила в темряву ліхтариком, але рука не відпускала. Тоді вона побачила напис на сторінці.
СКАЖИ ЙОМУ, ЩО ТИ ЗНАЄШ ЙОГО ІМ’Я.
   Леся не знала, чи це попередження, чи підказка, але вона згадала фрагмент у руці годинникаря. Ім’я, викарбуване на ньому, було не просто частиною знака. Це могло бути ім’я того, хто повернувся із Софією. Леся вдивилася в темряву.
- Тарас!
   Рука миттєво відпустила її. Усі годинники в будинку зупинилися. Туман завмер, а потім із глибини коридору пролунав страшний не людський крик. Він змусив шибки луснути, а стіни здригнутися. З темряви почали вилітати уламки скла, і Володимир кинувся до Лесі, прикривши її собою.
- Що ти зробила?! — закричав він.
   Леся не відповіла. Вона дивилася на відчинені двері. У коридорі більше нікого не було, лише на підлозі лежав другий фрагмент знака. Леся схопила його. Метал був крижаний і на ньому чітко виднілося ім’я.
ТАРАС.
   Вона піднялася й побігла до виходу.
   Вони вибралися з будинку за кілька секунд до того, як двері закрилися. Володимир відтягнув Назара від ґанку, Софія впала на коліна, а Леся притиснула фрагмент до грудей.
   У будинку щось важко гупнуло, а потім пролунав дзвін - один удар, другий, третій. Після третього удару годинник над дверима тріснув навпіл. Стрілки впали на кам’яні сходи. Із розбитого циферблата потекла темна рідина.
   Володимир допоміг Софії підвестися.
- До машини! Негайно!
   Вони побігли через подвір’я. За спинами тріщали гілки, хоча ніхто не йшов за ними. Двері будинку повільно відчинилися, і зсередини пролунав голос годинникаря:
- Софіє, ти знову забираєш те, що належить мені!
   Софія зупинилася. Леся схопила її за руку.
- Не слухайте!
- Я залишила його там, — прошепотіла Софія. — Я справді залишила його там…
- Кого?
   Софія подивилася на Лесю.
- Тараса.
   У ту саму мить із будинку вийшла постать. Вона була високою, худою, з довгими руками. На голові не було волосся, а обличчя залишалося в темряві. Постать повільно спустилася сходами.
- Ти назвала його ім’я, — сказала вона голосом Софії. — Тепер він знає, що ти пам’ятаєш.
   Леся відступила. Постать зупинилася біля останньої сходинки.
- Але ти помилилася, маленька шукачко.
- У чому?
   Постать нахилила голову.
- Тарас не був тим, кого звільнила Софія.
   Вона підняла руку й показала на другий фрагмент у Лесиній долоні.
- Ти відчинила шлях для того, хто прийшов раніше за всіх.
   Після цих слів постать зникла. 
   Леся дивилася на порожнє місце, поки Назар не схопив її за плече.
- Нам треба їхати!
   Вони вскочили в автомобіль. Володимир завів двигун, і машина рвонула з місця. Тільки коли будинок зник за деревами, Леся розтиснула пальці. На фрагменті знака з’явилися нові слова. Вони проступали просто на поверхні металу, наче хтось писав їх невидимим гострим предметом.
ТАРАС БУВ ОСТАННІМ, ХТО ПОБАЧИВ МИРОНА.
   Леся перечитала напис.
- Софіє, що сталося з Мироном?
   Жінка дивилася у вікно.
- Він помер.
- Де?
- У будинку годинникаря.
- Ви щойно сказали, що Тарас залишився біля криниці.
- Я помилялася.
   Леся знову відчула роздратування.
- А хто тоді був у криниці?
   Софія затулила обличчя руками.
- Не знаю.
- Ви не можете весь час нічого не знати!
- Я не брешу тобі!
- Тоді чому кожен ваш спогад суперечить попередньому?
   Софія підняла голову.
- Тому що мої спогади не належать тільки мені.
   У машині запала тиша. Володимир повільно зменшив швидкість.
- Поясніть!
   Софія дивилася на свої руки.
- Тієї ночі, коли ми повернулися зі Старого Яру, я пам’ятала все. Кожне слово, кожен крок, кожне обличчя. Я знала, хто з нас залишився біля криниці, хто вийшов із неї, хто зник у будинку годинникаря. - Вона замовкла. - А наступного ранку я забула ім’я одного з нас.
   Назар тихо запитав:
- Кого?
   Софія повільно повернулася до нього.
- Себе...
   Леся не одразу зрозуміла почуте.
- Як це?
- Я прокинулася в будинку Олега і не могла згадати свого імені. Я знала, хто я, пам’ятала своє дитинство, батьків, школу, друзів, але власне ім’я зникло. Я не могла вимовити його, не могла написати, не могла впізнати, коли чула від інших.
- І що ви зробили?
- Олег дав мені інше ім’я. Софія. Він сказав, що це моє справжнє ім’я, і всі почали називати мене так.
   Леся стиснула камінь.
- Але це було не ваше ім’я.
- Ні.
- Тоді хто ви? Ви, начебто, Дзвонар, але не в тому розумінні, як говорить легенда... Ви, начебто хочете допомогти, але на майже всі питання ви не маєте відповіді... Це починає бісити, вибачте!
   Софія подивилася на неї.
- Я хочу допомогти, Лесю, але не знаю як!
   Блокнот Андрія на колінах Лесі розгорнувся сам собою. На чистій сторінці проступив довгий запис.
ЛЕСЮ, ТИ ЗНАЙШЛА ДРУГИЙ ФРАГМЕНТ. ТЕПЕР НЕ З’ЄДНУЙ ЙОГО З ПЕРШИМ.
   Леся завмерла. Під попередженням з’явилися ще слова.
ТАРАС НЕ БУВ ІМ’ЯМ. ЦЕ БУЛА РОЛЬ.
   Вона швидко показала сторінку іншим.
- Що означає «роль»?
   Назар нахилився до блокнота.
- Може, він був справжнім Дзвонарем?
   Софія різко підняла голову.
- Це навряд!
- Ви впевнені?
- Тарас не був Дзвонарем. Він був тим, хто мав його знайти.
- Знову загадка! Просто "прекрасно"! - Леся відвернулася від усіх.
   Софія заплющила очі. Її губи ледь помітно ворушилися. Вона намагалася вимовити слово, але не могла. Раптом у салоні пролунав тихий дзвін.
   Володимир натиснув на гальма. Леся подивилася на уламок у своїй руці. Він вібрував. Перший фрагмент, який лежав у сумці, відповів таким самим вібруванням.
   Два уламки знака почали притягуватися один до одного. Леся відчула, як пальці самі розтискаються. Металеві частини повільно піднялися над її долонею, ніби їх утримувала невидима сила.
- Не дозволяй їм торкнутися! — закричала Софія.
   Леся спробувала сховати фрагменти, але вони вже з’єдналися. Пролунав оглушливий удар. Усі вікна автомобіля вкрилися тонкими тріщинами. На металевому знаку проступило нове ім’я.
ТІХОЛІС.
   Володимир дивився на нього, не дихаючи.
- Це назва села, — прошепотів Назар.
   Софія повільно похитала головою.
- Ні!
- Тоді що це?
   Жінка підняла на нього очі.
- Це ім’я того, хто повернувся з нами.
  Ззаду них пролунав дзвін. А потім усі дерева обабіч дороги одночасно повернули гілки в бік автомобіля.
   Леся подивилася в дзеркало. На дорозі стояв чоловік у темному пальті. Той самий, якого вони бачили раніше. Він тримав кишеньковий годинник і дивився просто на них, але тепер Леся помітила те, чого не бачила раніше. Його обличчя було її власним і він усміхнувся.
   Губи чоловіка ворухнулися, і крізь скло Леся прочитала слова:
«ТЕПЕР ТИ ПАМ’ЯТАТИМЕШ ЗА МЕНЕ».
   Блокнот Андрія різко закрився, в на останній сторінці, яку Леся не встигла побачити, залишився єдиний рядок:
«Якщо ти вже прочитала його ім’я, значить, я запізнився».