Розділ 42

- Відчиніть двері, — промовив чоловік. Голос був тихим, майже ввічливим.- Я покажу вам дорогу.
   Володимир продовжував заводити автомобіль.
- Ніхто нічого не відчиняє! — наказав він.
   Чоловік нахилив голову.
-  Ви запізнюєтеся.
   Софія раптом схопила Лесю за руку.
- Не відповідай йому!
   Чоловік усміхнувся.
-  Софіє, невже ти не впізнаєш мене?
   Жінка затремтіла.
- Ні…
-  Ти залишила в мене річ. Я зберіг її для тебе...
   Він відкрив долоню. На ній лежав маленький уламок із трьома лініями й колом. Такий самий знак, який вони знайшли біля криниці.
   Леся відчула, як блокнот Андрія на її колінах почав тремтіти. Сторінки перегорталися самі собою. Вітеру у салоні не було, але папір шелестів дедалі швидше. На чистій сторінці з’явилися слова.
ЦЕ НЕ ГОСПОДАР. НЕ БЕРИ З ЙОГО РУК.
   Леся підняла голову. Чоловік уже стояв біля дверей водія. Він постукав у скло три рази.
- Відчиніть, я знаю, що ви шукаєте.
   Володимир стиснув кермо.
- Забирайся!
   Чоловік перестав усміхатися. Він нахилився до вікна, а потім повільно повернув голову до Лесі. Його заплющені очі раптом розплющилися. Під повіками не було очей, лише темні порожнини, у глибині яких рухався туман.
   Назар закричав.
   Чоловік ударив долонею по склу. На поверхні миттєво розійшлася тріщина.
- ЇДЬТЕ! — крикнула Софія.
   Володимир повернув ключ. Двигун нарешті запустився. Автомобіль рвонув уперед. Чоловік зник під машиною, але вони не почули удару. Володимир не зупинявся, доки дорога не зробила різкий поворот, тоді він загальмував.
   Усі важко дихали.
   Назар повернувся до заднього скла.
- Його немає! Що це було?
- Не озирайся більше, — суворо сказала Софія.
- Але він залишився позаду.
- Ми цього не знаємо напевно, - вимовив Володимир.
   Леся подивилася на блокнот. На сторінці з’явився ще один рядок.
ВІН НЕ ХОТІВ ЗУПИНИТИ ВАС. ВІН ХОТІВ, ЩОБ ВИ ПОВІРИЛИ, НІБИ ДОРОГА ВЕДЕ ТУДИ.
   Леся подивилася вперед. Дорога розділялася на дві. Ліворуч ішла вузька колія між деревами. Праворуч був старий місток через сухий рів. Вони не бачили цього розгалуження на карті.
- Куди їхати? — запитав Володимир.
   Леся розгорнула фотографію. На її звороті, під старим підписом, вона помітила ледь видимі слова, яких раніше не читала.
"Перед тим, як вирушити, дивіться не на дорогу, а дивіться на годинник".
   Вона повернула фотографію до Софії.
- Ви пам’ятаєте, який годинник був над дверима?
   Софія подивилася на дівчину.
- Якщо я не помиляюся, то круглий з чорним циферблатом...
- Який час він показував?
   Жінка заплющила очі.
- Якщо я не помиляюся, то без десяти шість.
   Леся подивилася на свій телефон.
17:50.
   Тієї самої миті на блокноті проступили два слова.
ЛІВОРУЧ. ЗАРАЗ.
   Володимир повернув кермо. Автомобіль з’їхав на вузьку дорогу. Гілки били по боках, колеса ковзали на мокрому листі. Декілька разів їм довелося об’їжджати повалені дерева, в потім ліс раптово закінчився. Перед ними стояв будинок. Він був більшим, ніж на малюнку в блокноті. Два поверхи, висока покрівля, кам’яні сходи й вузька прибудова з лівого боку. Віконниці висіли криво, частина шибок була розбита. Над дверима справді був круглий годинник із чорним циферблатом.
   Стрілки показували без десяти шість.
   Леся вийшла з автомобіля.
   Повітря біля будинку було нерухомим. Жоден листок не ворушився, хоча в лісі за ними шумів вітер. На ґанку лежав тонкий шар пилу, але на сходах виднілися свіжі сліди взуття - чотири пари і ще одна, яка вела від дверей до лісу.
- Тут хтось був, — сказав Назар.
   Володимир присів біля слідів.
- Свіжі, можливо, кілька годин тому...
- А куди ведуть п’ята пара слідів? — запитала Леся.
   Володимир простежив поглядом сліди.
- До старої стежки.
   Софія стояла нерухомо. Вона дивилася на двері.
- Ми фотографувалися тут, — прошепотіла вона. — Саме тут...
   Леся дістала стару фотографію. На ній четверо молодих людей стояли біля будинку. Софія була ліворуч, поруч із нею стояв Олег. Двоє інших хлопців тримали в руках невеликий предмет, загорнутий у тканину.
   Леся порівняла зображення з будинком. Усе збігалося, окрім - на фотографії над дверима не було годинника, там висів дзвін. Маленький, темний, із трьома вертикальними рисками на боці. Леся підняла голову - на його місці тепер був годинник.
- Софіє, — тихо сказала вона. - Подивіться на фотографію.
   Жінка подивилася. Її пальці затремтіли, але вона намагалася приховати це.
- Ми не повинні були тоді приносити його сюди, — повторила вона.
- Ви принесли дзвін до будинку годинникаря? — перепитала Леся. — Але навіщо? Звідки він у вас взагалі взявся?
   Софія опустила погляд на фотографію. На звороті залишилися вицвілі цифри, а біля краю паперу темніла пляма, схожа на слід від вологи.
- Усе почалося з Олега... Він першим почув голос із криниці. Тоді ми ще не знали, де саме вона знаходиться. Не знали навіть, чи існує насправді те місце, яке він бачив уві сні. - Вона провела пальцем по зображенню брата. - Олег казав, що голос кликав його, але спочатку це відбувалося не щодня. На початку це траплялося лише вночі. Він прокидався й чув, як хтось вимовляє його ім’я. Голос долинав наче з-під підлоги, хоча в будинку не було ні підвалу, ні порожнини, звідки він міг би лунати.
- Ви думали, що це хтось глузує? — запитала Леся.
- Спочатку так! Олег перевіряв двері, обходив будинок, виходив надвір, але щоразу, коли він намагався знайти джерело звуку, голос зникав, а потім знову повертався і кожного разу ставав чіткішим.
   Софія замовкла, збираючись із думками.
- Одного дня Олег отримав звістку про стару лісову сторожку. Її господар помер, а родичі розбирали речі, що залишилися після нього. Олег допомагав виносити мотлох і знайшов під дошками підлоги невеликий предмет, загорнутий у темну тканину.
- Дзвін, — тихо сказала Леся.
   Софія кивнула.
- Він був невеликий, важкий для свого розміру, виготовлений із темного металу. На боці виднілися три вертикальні риски. Жодних написів, жодних пояснень. Тільки ці позначки. Олег вирішив, що це якась стара річ, яку колись сховали й забули.
- Він одразу забрав його?
- Так і саме тоді все стало гірше.
   Софія підвела очі.
   Першої ночі дзвін лежав у зачиненій скрині. Олег не хотів, щоб хтось його торкався, поки він не з’ясує, що це таке, але посеред ночі він почув звук. Один короткий і глухий удар. Скриня залишалася замкненою, а дзвін лежав усередині, загорнутий у тканину.
- Він сам задзвонив?
- Олег так казав... Наступної ночі удар повторився. А третьої ночі він прокинувся від того, що хтось ходить у коридорі. Коли вийшов із кімнати, на підлозі побачив мокрі сліди. Вони тягнулися від скрині до вхідних дверей і там обривалися.
   Леся мимоволі поглянула на двері будинку годинникаря.
- І тоді він вирішив звернутися до фахівця?
- Так, Олег знав, що годинникар розбирається не лише в годинниках. Він ремонтував старі механізми, музичні скриньки, заводні пристрої. До нього приносили речі, яким було по кілька сотень років. Олег сподівався, що той зможе визначити походження дзвона й пояснити, чому він дзвонить сам собою.
- А ви пішли разом із ним?
- Я, Тарас і Мирон. Олег не хотів залишати дзвін удома. Він боявся, що голос знову повернеться, а ми не збиралися відпускати його самого, бо вже бачили, як він змінюється. Він майже не спав і постійно прислухався до звуків, яких більше ніхто не чув.
   Софія знову подивилася на фотографію.
- Коли ми прийшли сюди, годинникар спочатку не захотів навіть торкатися знахідки. Він довго розглядав три риски, потім запитав, звідки Олег її взяв, а коли почув про сторожку, зачинив усі вікна й попросив нас не вимовляти вголос жодних імен.
- Чому?
- Тоді він сказав, що вже бачив подібні позначки. У старих записах, які належали його родині. Там ішлося про дзвін, пов’язаний із давньою криницею в Старому Яру. Але записів було мало, частина сторінок зникла, а решта містила лише попередження.
   Софія обережно торкнулася пальцем дзвона на фотографії.
- Годинникар попросив покласти його на стіл. Він зняв темну тканину, оглянув метал і сказав, що це не звичайний дзвін. Три риски були не прикрасою. Вони позначали частину старого знака, який мав утримувати щось замкненим.
- Щось під криницею?
- Саме цього він боявся. Він не знав, що там перебуває, але був переконаний: дзвін не можна залишати далеко від місця, для якого його створили.
   Леся перевела погляд на годинник над дверима.
- Але чому він висів саме тут?
- Годинникар хотів перевірити, чи зміниться його поведінка, якщо підвісити дзвін окремо від інших металевих предметів. Він тимчасово закріпив його над дверима майстерні. Сказав, що так зможе почути навіть найменший звук і зрозуміти, чи реагує дзвін на рух або зміну повітря.
- І ви дозволили йому залишити його тут?
- Ми не знали, що це небезпечно. Ми думали, що він просто проводить дослід...
   Софія заплющила очі.
- Того вечора всі годинники в майстерні зупинилися. Спочатку один, потім другий, потім усі решта. Годинникар перевірив механізми, але вони були справні. За кілька хвилин стрілки почали рухатися назад.
   Леся повільно повернулася до стіни. Тепер старий годинник над дверима вже не здавався їй звичайною річчю.
- Що сказав годинникар?
- Він подивився на дзвін і промовив: «Воно почуло, що його шукають».
   У майстерні запала тиша. 
- Тоді він пояснив нам, що дзвін не створював того, що перебувало під Старим Яром. Він стримував його. Поки дзвін залишався на своєму місці, межа не давала тому, що було внизу, наблизитися до живих, але Олег забрав його, не розуміючи, що робить і тепер межа слабшала.
- То чому ви просто не повернули дзвін назад? — запитала Леся.
- Бо ми не знали, де саме його місце. Годинникар мав лише уривки старих записів. Він сказав, що дзвін потрібно повернути до криниці в Старому Яру, але попередив: ми не повинні дзвонити в нього дорогою, не повинні вимовляти імен, які почуємо біля криниці, і не повинні відповідати, якщо хтось покличе нас знизу.
   Софія подивилася на Лесю.
- Ми пообіцяли, що виконаємо все, як він сказав. Саме після цього ми вирушили до Старого Яру. Ми хотіли повернути дзвін на його місце, але дорогою з’ясували, що він реагує на Мирона.
- Як саме?
- Коли Мирон наближався до дзвона, метал ставав холодним. Коли він відходив, холод зникав. Спочатку ми думали, що це випадковість. Потім дзвін почав ледь помітно тремтіти щоразу, коли Мирон говорив, а одного разу ми почули звук, хоча язичок усередині навіть не ворухнувся.
   Софія міцно стиснула фотографію.
- Мирон злякався. Він запитав, чому річ реагує саме на нього. Олег відповів, що ми дізнаємося про це, коли дістанемося криниці, тоді ми ще вірили, що зможемо все виправити.
- А коли ви прийшли до Старого Яру?
   Софія довго не відповідала.
- Ми знайшли криницю. Олег тримав дзвін у руках. Годинникар казав, що його потрібно повернути туди, звідки він колись був забраний, але не пояснив, як саме це зробити. Ми стояли біля кам’яного краю й намагалися зрозуміти, що робити далі.
   Вона здригнулася, згадуючи.
- І тоді знизу пролунав голос.
- Чий?
- Я не знаю... Він був тихим, але ми всі його почули. Голос назвав мене моїм справжнім ім’ям.
   Леся завмерла.
- Не Софією?
- Ні... Ім’ям, яке я не чула відтоді, як була дитиною. Ім’ям, яке, як мені здавалося, я ніколи не розповідала навіть найближчим друзям.
- Що ви зробили?
   Софія відвела погляд.
- Я відповіла, - її голос став майже нечутним. - Не пам’ятаю, що саме сказала. Пам’ятаю тільки, що після моїх слів дзвін задрижав у руках Олега. Знизу долинув ще один звук, і ми зрозуміли, що там хтось є. Не просто хтось, хто чекає на допомогу, а щось, що знало нас, знало наші імена, знало те, чого ми самі вже не пам’ятали.
   Софія подивилася на дзвін, зображений на старій фотографії.
- Ми прийшли повернути його на місце, щоб усе знову стало, як раніше, але не розуміли, що вже принесли із собою те, від чого він мав нас захищати.
   Леся повільно опустила фотографію. Тепер вона розуміла, чому Софія злякалася, побачивши дзвін над дверима. Це було не просто нагадування про давню помилку. Саме тут, у будинку годинникаря, вони вперше дізналися, що дзвін пов’язаний із криницею. Саме звідси четверо друзів вирушили до Старого Яру і саме там голос із глибини вперше звернувся до Софії її справжнім ім’ям, але одне залишалося незрозумілим.
- Софіє, — сказала Леся. — Якщо дзвін стримував те, що перебувало під Старим Яром, то чому він реагував на Мирона? Чому саме він був пов’язаний із тим, що залишалося внизу?
   Софія похитала головою.
- Тоді ми не знали відповіді, а коли зрозуміли, було вже пізно. - Вона ще раз поглянула на фотографію. - Бо Мирон був не тим, ким ми його вважали і, можливо, дзвін упізнав це раніше за нас.
   Жінка хотіла ще щось додати, але раптом усередині будинку щось клацнуло. Годинник над дверима зрушився. Секундна стрілка почала рухатися, спочатку повільно, а потім все швидше. З кожним її рухом із будинку долинав звук механізму. Шестерні оберталися за стінами, під підлогою, десь високо під дахом. Цокання ставало дедалі гучнішим.
   Назар відступив від сходів.
- Ми ж не збираємося заходити туди?
   Леся дивилася на фотографію. На звороті почали проступати нові літери.
   ДРУГИЙ ФРАГМЕНТ ЗА ПЕРШИМИ ДВЕРИМА.
   Володимир підняв ліхтар.
- Добре, заходимо всі разом. Оглянемо перший поверх і відразу вийдемо, якщо щось піде не так.
   Софія схопила його за рукав.
- Не відчиняйте.
- Чому?
- Тому що я пам’ятаю, що сталося після того, як ми зайшли сюди востаннє.
   Леся завмерла.
- Що сталося?
   Софія дивилася на двері, а її губи тремтіли.
- Один із нас вийшов звідти іншим.
   Ніхто не відповів.
- Хто? — запитала Леся.
   Софія заплющила очі.
- Я не пам’ятаю.
   Зсередини будинку пролунав звук важких, але повільних кроків. Хтось наближався до дверей.
   Володимир підняв ліхтар і став перед іншими.
   Кроки зупинилися. З-за дверей долинув чоловічий голос:
- Софіє? Це ти?
   Жінка відступила на сходинку.
- Ні…
- Я знав, що ти повернешся.
   Голос був старий, але в ньому відчувалася дивна теплота.
- Я зберіг для тебе все, що ти залишила.
   Леся дістала блокнот Андрія. На сторінці швидко з’явився запис.
НЕ ВІДЧИНЯЙТЕ. ВІН НЕ МАЄ ПРАВА ВИЙТИ.
   Дверна ручка опустилася, а потім піднялася. Хтось перевіряв замок.
- Софіє, — знову покликав голос. — Ти привела їх усіх. Я чув вас дорогою.
   Удар. Двері здригнулися. Ще один удар із верхньої частини рами посипався пил.
   Володимир відступив, затуляючи Назара собою.
- Відходимо до машини!
   Але Леся не рухалася. У блокноті з’явилися нові слова.
ФРАГМЕНТ УСЕРЕДИНІ. ЯКЩО ЗАБЕРЕТЕ ЙОГО, ВІН ПРОКИНЕТЬСЯ.
- Андрію, що ти хочеш, щоб я зробила? — прошепотіла Леся.
   Відповіді не було. Замість неї пролунав дзвін. Один удар. Він долинув із середини будинку, і від цього звуку двері відчинилися самі.