Розділ 41

    Коли автомобіль виїхав зі Старого Яру, Леся ще довго дивилася в заднє скло. Між деревами залишалася темна смуга туману. Вона не розсіювалася, хоча вітер гнав гілки в інший бік. Здавалося, туман тримався за ліс і чекав, поки вони знову повернуться.
   Леся поклала блокнот Андрія на коліна й розгорнула останню сторінку. Запис про другий фрагмент знака залишався на місці. Поруч із ним з’явилася тонка чорна риска. Вона повільно подовжувалася, утворюючи обриси будинку.
   Спочатку проступив дах. Потім вікна, двері й вузька прибудова з лівого боку. Наприкінці на папері з’явилася доріжка, що вела до лісу.
   Леся нахилилася ближче.
- Володимире, ви знаєте цей будинок?
   Він кинув погляд на блокнот, але не відповів одразу.
- Цього ж раніше не було?
- Воно щойно з’явилося.
   Володимир попросив Назара підсвітити сторінку телефоном. Він зменшив швидкість і подивися на малюнок. 
-  Я бачив цей будинок.
   Софія різко повернулася до нього.
- Де?
- На старих фотографіях... Ще до того, як я переїхав до Тихолісу. Там жив годинникар... Принаймні так мені розповідали.
-  Як його звали? — запитала Леся.
-  Не пам’ятаю. Люди казали, що він ремонтував годинники, музичні скриньки й старі механізми. До нього приїжджали з навколишніх сіл, а потім він зник.
- І цей зник? — перепитав Назар.
- Будинок залишився порожнім. Самого господаря більше ніхто не бачив. Одні казали, що він поїхав, інші, що помер. Документів про його смерть я не знаходив.
   Софія притиснула долоню до чола.
- Він не зник...
   У салоні стало тихо.
- Ви його знали? — запитала Леся.
- Звісно! Годинникаря знали всі! Володимир все вірно сказав... - Софія помовчала, а потім додала. - Ми приходили до нього перед тим, як вирушити до Старого Яру. Олег хотів, щоб він подивився на один предмет.
- На який?
   Софія повільно похитала головою.
- Я пам’ятаю лише звук. У його майстерні постійно щось цокало. Навіть тоді, коли всі годинники зупинялися.
- Як це?
- Не знаю...
   Леся відчула, як усередині знову підіймається роздратування. Вона вже втомилася від цих уривків, від чужих спогадів, які поверталися лише тоді, коли ставало небезпечно.
- Софіє, ви були там! Ви фотографувалися біля того будинку... Ви ходили до Старого Яру разом з Олегом, Тарасом і Мироном. Ви повинні пам’ятати хоча б щось!
- Я пам’ятаю, що того дня нас було четверо.
- На фотографії четверо, але ви кажете, що вас було четверо, хоча кожного разу згадуєте різні подробиці. Андрій знав про вас набагато більше, ніж ви самі. Чому?
   Софія подивилася на неї з болем.
- Можливо, тому, що він знайшов записи, яких я ніколи не бачила.
- А можливо, тому, що ви приховуєте щось важливе?!
- Лесю, досить, — втрутився Володимир. — Ми не знайдемо відповіді, якщо почнемо сваритися.
- А якщо ми знову повіримо не тій людині?
   Володимир нічого не сказав. Леся опустила погляд на блокнот. Малюнок будинку вже завершився. Під ним повільно проступив напис.
НЕ СТУКАЙТЕ У ДВЕРІ. ВІН УЖЕ ЗНАЄ, ЩО ВИ ЇДЕТЕ.
   Леся показала сторінку іншим.
   Назар тихо вилаявся.
- Мені це зовсім не подобається!
- Мені теж, — відповіла Леся.
   Софія не дивилася на блокнот. Вона дивилася на дорогу попереду.
- Ми повинні приїхати туди до темряви.
- Чому? — запитала Леся.
- Тому що після заходу сонця в тому будинку починають іти годинники.
   Володимир різко натиснув на гальма. Автомобіль зупинився посеред дороги.
- Поясніть? — запитав він.
   Софія повільно повернулася до нього.
- Усі годинники починають іти в один і той же час, після заходу сонця...
   Володимир нічого не відповів, а тільки подивися на всіх по черзі і мовчки нажав на педаль газу.

* * *

   До Тихолісу вони дісталися, коли сонце ще не сховалося за лісом. Село зустріло їх звичною тишею. Кілька будинків стояли вздовж дороги, дим піднімався над дахами, а біля крамниці старий чоловік збирав порожні ящики. Проте Леся помітила, що люди дивилися на автомобіль довше, ніж зазвичай. Одна жінка, яка несла відро від криниці, побачила Софію на задньому сидінні й зупинилася. Відро вислизнуло з її рук, вода розлилася по землі. Жінка наче і не помітила цього, вона лише дивилася вслід автомобілю, а потім швидко перехрестилася.
   Леся помітила це в дзеркалі.
- Софіє, ви бачили?
- Що саме?
- Вона вас упізнала.
- У Тихолісі всі мене знають.
- Вона злякалася.
   Софія відвернулася до вікна.
- Можливо, вона злякалася не мене.
   Володимир повів автомобіль до свого будинку. Він наполягав, що їм потрібен відпочинок і план дій. Леся погодилася лише за умови, що вони негайно перевірять старі карти й знайдуть точне місце, де стояв будинок годинникаря.

* * *

   У будинку Назар приніс із комори запилений атлас околиць. Володимир розгорнув його на столі. Папір був пожовклий, деякі сторінки склеїлися від вологи. Вони знайшли дорогу до Старого Яру, позначення залізничної станції й кілька будинків на околиці Тихолісу, але потрібного будинку не було.
- Можливо, його знесли, — припустив Назар.
   Софія похитала головою.
- Навряд, хоча... все може бути... Коли ми фотографувалися, він був старим, але цілим. Там були віконниці, кам’яні сходи й годинник над дверима.
- На карті нічого немає, — сказав Володимир. — Навіть позначення старої садиби.
   Леся провела пальцем уздовж краю сторінки.
- Покажіть мені ще раз.
   Вона розгорнула атлас на іншому аркуші. На карті була вузька лісова дорога, яка закінчувалася біля невеликого чорного квадрата. Поруч стояла позначка, стерта майже до невпізнання. Леся взяла олівець і обвела місце.
- Ось він...
   Володимир нахилився над картою.
- Це не будинок... Це стара майстерня біля колишньої лісової дороги.
   Він дістав іншу карту, новішу. На тому самому місці лісова дорога закінчувалася глухим масивом дерев і жодної споруди.
   Леся знову відкрила блокнот Андрія. Малюнок будинку почав бліднути. Вона швидко поклала поруч обидві карти.
- Ми маємо їхати туди зараз.
- Уже вечоріє, — сказав Володимир.
- Якщо чекатимемо до завтра, будинок може зникнути навіть із цієї карти.
- Будинки не зникають із карт самі собою.
   Леся подивилася на нього.
- А люди зникають із фотографій?
   Володимир замовк. Софія раптом підвелася.
- Я поїду з вами.
- Ні, — відповів Володимир. — Ви залишитеся тут.
- Я повинна побачити цей будинок.
- Ви навіть не пам’ятаєте, що там сталося!
- Саме тому я повинна туди поїхати.
   Софія підійшла до столу й поклала долоню на стару карту.
- Якщо ми не знайдемо другий фрагмент до заходу сонця, то завтра дорога до нього може вже не існувати.
   Назар здивовано подивився на неї.
- Звідки ви знаєте?
   Софія опустила очі.
- Тому що це вже траплялося!