Розділ 40

   Автомобіль рухався дорогою до Тихолісу, але Леся майже не дивилася у вікно. Вона тримала на колінах блокнот Андрія й раз у раз поверталася до останніх сторінок, намагаючись зрозуміти, що саме брат хотів їй повідомити. «Софія не повинна дізнатися, хто повернувся з нею з криниці». Ці слова не давали їй спокою. Хто повернувся разом із Софією? Чому Андрій так боявся, що вона дізнається правду? І якщо він знав про це, то звідки отримав інформацію?
   Леся провела пальцем по рядку. Чорнило було сухим, але під ним проступала ще одна лінія, якої раніше не було. Вона нахилилася ближче. На сторінці повільно виникли нові слова. «Лесю, якщо ти це читаєш, не вір тому, що побачиш біля криниці».
   Дівчина різко випросталася.
   Володимире, зупиніться!
   Автомобіль загальмував біля узбіччя. Назар схопився за спинку переднього сидіння, а Софія підняла голову.
   Що сталося? — запитав Володимир.
   Леся показала блокнот.
- Тут з’явився новий запис!
   Володимир вимкнув двигун і повернувся до неї.
- Що написано?
- Андрій попереджає мене, щоб я не вірила тому, що побачу біля криниці.
   Софія зблідла.
- Він не повинен був цього писати!
   Леся повільно повернулася до неї.
- Чому?
   Жінка не відповіла. Вона дивилася на сторінку так, наче впізнала почерк або слова, які колись уже чула.
- Софіє, я задала питання! Ви знаєте, що це означає?
- Ні.
- Тоді чому так злякалися?
- Тому що я чула це попередження раніше.
   Володимир нахилився вперед.
- Від кого?
   Софія заплющила очі.
- Від Андрія.
   Леся відчула, як у неї похололи пальці.
- Ви зустрічалися з моїм братом біля колодязя?
- Не знаю, чи зустрічалася... Я пам’ятаю його голос, але не можу згадати, коли саме чула його. Можливо, це було в будинку Олега, в можливо, біля Старого Яру...
- Господи! То Ви, можливо, бачили його там і мовчали?
- Я не пам’ятаю.
   Леся нічого не відповіла. Вона голосно закрила блокнот і вийшла з машини. Вона більше не могла залишатися і чекати, поки ще щось випливе... Вона розуміла, що все зав'язане навколо Софії, яка нічого не пам'ятала або казала, що не пам'ятає... Дівчині спало на думку, що якщо Андрій залишив повідомлення, значить, він знав, що вона повернеться до криниці, а якщо знав, то, можливо, саме там вона нарешті зможе почути його.
- Ми повинні повернутися, — сказала Леся.
   Володимир похитав головою.
- Ні! Ми щойно звідти виїхали.
- Андрій намагається зі мною зв’язатися.
- Або хтось хоче, щоб ти так думала...
- Я не можу просто проігнорувати його слова.
- Я не пропоную їх ігнорувати, а пропоную спочатку подумати.
   Леся стиснула блокнот.
- Я вже надто довго думаю! Ми знаходимо його записи, читаємо попередження, шукаємо відповіді, але ніхто не може сказати мені, де він. Я хочу хоча б раз почути його самого.
   У салоні запала тиша. Назар подивився на Лесю, потім на Софію.
- Якщо це справді Андрій, ми маємо дати їй можливість поговорити з ним, але не дозволимо їй наближатися до криниці самій.
   Володимир довго дивився на дорогу, нарешті він завів двигун.
- Добре... Повертаємося, але ніхто не відходить від групи і якщо почуємо голос, спочатку переконаємося, що він не намагається заманити нас у пастку.
   Леся кивнула.  Вона не знала, чи правильно вони вчинили, але вперше за довгий час у неї з’явилася надія.
   До Старого Яру вони повернулися, коли сонце вже схилялося до верхівок дерев. Туман знову огорнув кам’яну споруду. Він лежав низько над землею, затримувався між корінням і повільно підіймався вздовж стін. Криницю майже не було видно.
   Володимир зупинив автомобіль на тому самому місці, що й раніше.
- Залишаємося разом, — нагадав він. — Якщо щось здасться підозрілим, одразу відходимо!
   Вони вийшли й рушили стежкою. Леся несла блокнот Андрія. З кожним кроком їй здавалося, що сторінки стають важчими. Вона не могла пояснити цього відчуття, але знала: брат залишив їй не останнє повідомлення. Він чекав, поки вона повернеться, коли вони дісталися споруди, туман раптом розступився перед входом.
   Усередині було темно. Ліхтар Володимира вихоплював зі сутінків вологі стіни, нерівну підлогу й старі написи. Криниця чорніла в центрі приміщення.
   Софія зупинилася біля входу.
- Я не піду ближче, — сказала вона.
   Леся повернулася до неї.
- Як хочете! Я втомилася вже задавати питання, на які ви не маєте відповіді! Хоча ви казали, що хочете знати правду і все згадати!
- Казала, але не впевнена, що зможу повернутися такою, якою була...
   Володимир залишився поруч із Софією. Назар пішов за Лесею, тримаючись на кілька кроків позаду.
   Дівчина наблизилася до криниці. На її кам’яній поверхні з’явилися свіжі подряпини. Вони утворювали знак із трьох ліній і кола. Поруч було вирізано ім’я - АНДРІЙ.
   Леся зупинилася. Вона знала цей почерк, не тому, що бачила його в блокнотіі не тому, що Андрій часто залишав їй записки, вона впізнала самі літери: велика «А» з трохи подовженою лівою лінією, нерівна «Д», яку брат завжди писав поспіхом, і остання «Й», що майже торкалася краю каменю. Він написав це сам.
- Андрію? — тихо покликала Леся.
   Володимир одразу зробив крок до неї.
- Ти впевнена, що це він?
   Леся не відводила погляду від напису.
 - Це його почерк.
- Навіть якщо так, ми не знаємо, хто його ще міг залишити!
   Дівчина дістала блокнот і розгорнула на чистій сторінці.
- Якщо ти мене чуєш, дай знак.
   Спочатку нічого не відбувалося. Туман не рухався. З криниці не долинало жодного звуку, лише краплі води падали десь у глибині.
   Леся відчула, як надія повільно згасає. Можливо, вона помилилас і це була ще одна пастка, підготовлена істотою, яка навчилася використовувати її страх і любов до брата.
   Вона вже збиралася відійти, коли сторінка в блокноті здригнулася. На чистому папері проступила коротка лінія, потім друга і, нарешті з’явилися слова.
«Лесю, я тут».
   Дівчина перестала дихати на кілька секунд. Вона знала ці слова. Андрій часто писав їх, коли хотів її заспокоїти. Колись, коли вони були молодшими, він залишав такі записки, якщо мусив піти раніше або затримувався. Це була їхня звична фраза, проста й непомітна для інших, але істота могла знати й це.
   Леся змусила себе не поспішати.
- Якщо це справді ти, скажи те, чого не знає ніхто інший.
   Сторінка залишалася порожньою. Минуло кілька секунд, потім з’явився новий рядок.
   «Ти досі ховаєш маленький паперовий журавлик у старій книжці. Я зробив його для тебе, коли ти боялася залишатися сама в темряві».
   Леся притиснула блокнот до грудей. Паперовий журавлик... Вона не згадувала про нього багато років. Він лежав у старій книжці, яку вона зберігала серед своїх речей. Андрій склав його для неї після однієї важкої ночі, коли вона не могла заснути, тоді він сказав, що журавлик охоронятиме її снни. Про це могли знати тільки вони удвох.
   Леся повільно підняла голову.
- Андрію?
   Із глибини криниці долинув тихий голос.
- Лесю...
   Вона відразу впізнала його - не схожий голос, не копію, не знайому інтонацію, яку можна було підробити. Це був точно Андрій.
- Андрію, це справді ти?
- Так...
   Леся зробила крок до криниці, але Володимир схопив її за руку.
- Стій! Ми ще не знаємо, чи безпечно…
- Я знаю цей голос! — вигукнула вона. — Це він!
- Лесю, — знову промовив Андрій. — Він правий, не підходь ближче.
   Вона завмерла. Голос був слабким, але виразним. Він долинав знизу, ніби брат перебував у далекому приміщенні під землею.
- Де ти? — запитала Леся.
- Не знаю, як це пояснити.
- Ти живий?
   Настала пауза.
- Так!
   Леся заплющила очі. На мить вона забула про туман, про криницю, про Софію та всі загадки, які переслідували їх останніми днями. Андрій був живий. Він відповідав їй. Вона більше не розмовляла з порожнечею.
- Чому ти не повернувся? — прошепотіла вона.
-  Я намагався.
- Чому не прийшов додому?
- Тому що не міг.
- Ти знав, що я тебе шукаю?
- Так.
   Леся відчула, як по щоках потекли сльози.
- Я думала, що втратила тебе.
- Я знаю...
- Я читала твої записи. Шукала тебе в будинку Олега, у Старому Яру. Я бачила те, що прикидалося тобою…
- Я знаю, Лесю.
- Тоді чому ти не сказав мені раніше?
   Голос Андрія став тихішим.
- Тому що раніше я не міг говорити з тобою так, як зараз.
   Леся витерла щоку рукавом.
- Що змінилося?
- Ти знайшла знак.
   Вона подивилася на камінь.
- Той, що був у будинку Олега?
- Так, але ти не повинна була приносити його сюди...
   Леся відразу згадала уламок, який лежав у сумці.
- Я не знала, що він небезпечний.
- Ти не винна. Я залишив його там, щоб ти зрозуміла, де шукати відповіді. Я не знав, що він приведе тебе до мене так швидко.
- Ти залишив мені блокнот?
- Так.
- І всі записи?
- Не всі... Деякі зникли, деякі я не встиг зробити.
   Леся нахилилася ближче до криниці, але не переступила межу, яку позначало старе каміння.
- Андрію, скажи, як мені тебе витягнути?
   Голос замовк. Леся чекала.
- Андрію?
- Не намагайся мене витягти...
   Вона відсахнулася.
- Що?
- Не спускайся сюди. Не шукай мотузку. Не намагайся знайти сходи. Ти не зможеш забрати мене звідси, поки не зрозумієш, що утримує мене внизу.
- Що тебе утримує?
- Дзвін.
   Леся подивилася на Софію. Жінка стояла біля входу, бліда й нерухома. Вона чула кожне слово.
- Софія сказала, що Дзвін утримує істоту, — промовила Леся.
- Софія не все пам’ятає.
- Ти знаєш, ким вона була?
- Так! Вона справді Дзвонар?
   У криниці щось зашурхотіло. Андрій відповів не відразу.
- Так, але не так, як вона думає...
   Софія зробила крок уперед.
- Андрію, — сказала вона тремтячим голосом. — Що я зробила тієї ночі?
   У глибині стало тихо. Леся подивилася на Софію, а потім знову до криниці.
- Андрію, будь ласка. Вона хоче знати правду!
- Я знаю...
- Тоді скажи їй.
   Голос брата став суворішим.
- Не зараз!
   Софія опустила голову.
- Ти мене боїшся?
- Ні, Софіє.
- Тоді чому?
- Тому що тут є ще хтось.
   Усі завмерли. Леся повільно обернулася до входу. Володимир підняв ліхтар, оглядаючи темні кути споруди. Назар відступив ближче до стіни.
- Де? — прошепотіла Леся.
- Поруч із вами...
   Вона подивилася на Софію. Жінка стояла нерухомо.
- Андрію, ти маєш на увазі істоту?
- Ні.
- Тоді кого?
   Голос став ледве чутним.
- Того, хто повернувся разом із нею.
   Софія затулила рот долонею. Леся згадала останній запис Андрія.
«Не шукай того, хто залишився внизу. Шукай того, хто вийшов разом із Софією».
   Вона повільно повернулася до Софії.
- Ви знаєте, про кого він говорить?
- Ні, — прошепотіла жінка. — Клянуся, не знаю.
   Андрій знову заговорив:
- Лесю, послухай мене уважно - не дозволяй Софії назвати своє справжнє ім’я, не дозволяй їй згадати все біля Дзвона і не вір тому, хто першим запропонує вам допомогу.
- Чому?
- Тому що він хоче, щоб ви відчинили двері.
- Які двері?
   У відповідь долинув глухий звук, наче десь далеко вдарили по металу. Леся відчула, як тремтить каміння під її ногами.
- Андрію, що відбувається?
- Він почув мене.
- Хто?
- Той, хто чекає.
   Голос брата почав зникати.
- Андрію, не йди! Будь ласка!
- Лесю, запам’ятай: я не в криниці - не зовсім...
   Вона завмерла.
- Що це означає?
- Я там, де закінчується голос.
- Я не розумію!
- Ти зрозумієш... Знайди другий фрагмент знака, не той, що в Софії... Інший... Він покаже тобі, хто я насправді...
- Але я вже знаю, хто ти! Ти мій брат!
   На кілька секунд запала тиша, потім голос Андрія став теплішим.
- Так, Лесю, я твій брат...
   Вона заплакала ще сильніше.
- Тоді повернися!
- Я намагаюся... 
- Я знайду тебе! Обіцяю!
- Не обіцяй того, чого, можливо, не зможеш виконати...
- Я знайду тебе, Андрію!
   Голос затихав.
- Лесю…
- Я тут!
- Я знаю.
   І раптом він сказав слова, які вона пам’ятатиме все життя.
- Я пишаюся тобою, маленька сестричко.
   Леся заплющила очі. Андрій називав її так лише тоді, коли хотів заспокоїти або підтримати. Ці слова належали їхньому спільному минулому, їхнім розмовам, які ніхто сторонній не міг відтворити повністю. Вона більше не сумнівалася. Це був її брат. Справжній Андрій і, головне, він був живий.
   Голос зник, Леся ще довго стояла біля криниці. Вона не чула більше жодного звуку, але не могла змусити себе відійти. Їй здавалося, що якщо вона зробить хоча б крок, то знову втратить брата.
   Назар обережно торкнувся її плеча.
- Лесю, нам потрібно йти...
   Вона кивнула, але не рушила.
- Він живий, — прошепотіла вона.
- Так.
- Це справді був він...
- Так, я також все чув...
   Володимир підійшов ближче.
- Ми повернемося сюди, коли зрозуміємо, як діяти далі. Андрій сам сказав, що не можна спускатися. 
   Леся нарешті відійшла від криниці. Вона витерла обличчя й розгорнула блокнот. На останній сторінці з’явився новий запис. «Тепер ти знаєш, що я живий. Не кажи про це нікому, хто не був поруч із тобою біля криниці».
   Леся перечитала його.
- Він просив не розповідати іншим, — сказала вона.
- Чому? — запитав Назар.
- Не знаю.
   Софія стояла трохи осторонь. Вона дивилася на Лесю з виразом, у якому змішалися страх і полегшення.
- Ти почула його? — запитала вона.
   Леся кивнула.
- Так.
- Він справді був там?
- Так.
   Софія заплющила очі, а з її обличчя ніби зникла частина напруження, яке вона носила багато років.
- Тоді ще не все втрачено!
   Леся подивилася на неї.
- Що ви знаєте про другий фрагмент знака?
   Софія відкрила очі.
- Лише те, що він не повинен був залишатися в Старому Яру.
- Де він?
- Я не пам’ятаю.
- Але Андрій сказав, що він покаже, хто є насправді.
   Софія довго мовчала.
- Тоді шукайте там, де ми востаннє були всі разом!
- У будинку Олега?
- Ні, набагато раніше...
   Вона подивилася в бік лісу.
- Там, де ми фотографувалися перед тим, як вирушити до криниці.
   Леся згадала стару фотографію, на якій стояли четверо молодих людей. Софія, Олег, Тарас і Мирон - хлопець, чиє обличчя хтось стер.
- Ви пам’ятаєте, де зробили знімок?
- Біля старого будинку на околиці села. Там колись жив чоловік, який ремонтував годинники й музичні інструменти. Олег знав його. Ми зустрілися там перед походом до Старого Яру.
- А що було потім?
   Софія похитала головою.
- Не знаю, але якщо другий фрагмент існує, можливо, він залишився там...
   Володимир поглянув на небо.
- Вже темніє. ..Сьогодні ми більше нікуди не підемо.
   Леся хотіла заперечити, але згадала попередження Андрія. "Не дозволяй їй назвати своє справжнє ім’я біля Дзвона. Не вір тому, хто першим запропонує допомогу" і найважливіше: знайди другий фрагмент.
   Вона закрила блокнот.
- Добре! Повернемося до Тихолісу, а завтра вирушимо до старого будинку.
   Вони рушили до виходу, коли Леся вже ступила за межу кам’яної споруди, вона почула тихий звук за спиною - легке постукування.
   Вона обернулася. На краю криниці лежав маленький предмет, якого раніше там не було. Леся підійшла на кілька кроків, але не торкнулася його. Це був паперовий журавлик. Такий самий, як той, що Андрій колись зробив для неї. Леся дивилася на нього, не вірячи власним очам. На одному крилі були написані три слова. Я ПОРУЧ. НЕ БІЙСЯ. Вона не взяла журавлика. Просто запам’ятала кожну літеру, а потім відійшла від криниці й наздогнала інших. Тепер вона знала, що це був її брат. Знала, що він може виходити з нею на зв’язок. І знала, що він намагається допомогти їй знайти шлях до нього. Але  найважливішим було інше. Вона більше не шукала примару брата. Вона шукала дорогу до живої людини і якщо для цього доведеться розкрити всі таємниці Тихолісу, дізнатися, ким була Софія, і з’ясувати, хто повернувся з нею зі Старого Яру, Леся зробить це, бо тепер у неї була відповідь, заради якої вона пройшла весь цей шлях - Андрій живий і він чекає на неї!