Розділ 39

   Небо над лісом почало темнішати. Світло, яке ще недавно просочувалося крізь верхівки дерев, ставало тьмянішим. До заходу сонця залишалося дедалі менше часу.
   Леся знала, що вони не можуть залишатися біля споруди надовго, але й піти без відповідей означало знову втратити шанс.
   Вона розгорнула блокнот Андрія на сторінці з малюнком дзвона. Поруч із ним була невелика схема. Три кола з’єднувалися лініями, а в центрі стояв знак, який Леся вже бачила на стіні. Під схемою Андрій написав:
«Три частини утримують межу. Четверта визначає, хто може її перейти».
   Леся показала запис іншим.
- Три фрагменти знака і ще щось четверте.
- Ключ, — сказав Назар.
- Можливо, — відповіла Леся. — Але Андрій пише не про предмет. Він пише про того, хто може перейти межу.
   Софія стояла біля входу, не зводячи очей із криниці.
- Це не ключ, — сказала вона.
- Тоді що?
   Жінка повільно повернулася до них.
- Ім’я.
   Леся подивилася на схему. Три частини утримували межу. Четверта визначала, хто може її перейти. Ім’я, знак, голос того, хто не повернувся. Три речі, про які говорилося на стіні. Але якщо четвертою частиною було ім’я, то що саме означало попередження Андрія? Чому Софія не повинна була називати своє справжнє ім’я біля Дзвона?
- Ваше ім’я може відкрити межу? — запитала Леся.
   Софія похитала головою.
- Я не знаю.
- Але ви підозрюєте, що так.
- Так!
   Леся повільно закрила блокнот.
- Тоді ми не дозволимо вам вимовити його.
   Софія подивилася на неї з вдячністю, змішаною зі страхом.
- А якщо без нього ми не зможемо врятувати того, хто залишився внизу?
   Леся не відповіла відразу. Вона думала про Андрія. Про те, як він залишав їй підказки, як приховав записи в будинку Олега, як намагався провести її до Старого Яру, не дозволяючи істоті зрозуміти, що вона шукає. Можливо, Андрій теж стояв перед таким вибором. Врятувати когось одного чи не дозволити небезпеці вийти назовні.
- Ми знайдемо інший спосіб, — сказала Леся.
   Софія опустила голову.
- Сподіваюся, ти маєш рацію...
   Із криниці долинув голос.
- Софіє…
   Жінка здригнулася.
   Голос був чоловічим, але цього разу він не нагадував Олега. Він звучав молодше. У ньому відчувалася втома, а кожне слово вимовлялося з великим зусиллям.
- Софіє, я пам’ятаю тебе.
   Софія зробила крок до криниці. Леся відразу схопила її за руку.
- Не підходьте!
- Але цей голос…
- Ми не знаємо, кому він належить.
   Голос повторився:
- Ти сказала, що повернешся.
   Софія заплакала.
- Я хотіла.
-Ти обіцяла...
- Я хотіла повернутися! - Вона спробувала вирвати руку, але Леся не відпустила її.
- Софіє, не відповідайте йому!
- Я не можу просто піти!
- Можете! — сказала Леся. — Ви не знаєте, хто там! Це може бути істота!
   Софія дивилася в темряву.
- А якщо це справді він?
   Леся не мала відповіді. З криниці пролунав тихий сміх, потім голос промовив:
- Ти досі не знаєш, кого залишила.
   Софія завмерла.
- Хто ти? — прошепотіла вона.
- Назви моє ім’я.
   Леся сильніше стиснула її руку.
- Не треба.
   Голос став тихішим.
- Ти знаєш його... Ім'я завжди було поруч. Ти носила його із собою, навіть коли забула...
   Софія повільно опустила погляд на кулон, якого більше не було на її шиї.
- Тарас…
   У ту ж мить камені навколо криниці здригнулися. Володимир схопив Софію за плечі й відтягнув від отвору.
- Відступаємо! Негайно!
   Леся потягнула Назара за собою. Вони відступили до стіни, не зводячи очей із криниці, але з темряви більше не долинало жодного звуку. На кам’яній поверхні біля входу з’явилися нові літери.
НЕ ТАРАС.
   А під ними:
ВІН ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАВ.
   Софія дивилася на напис, не рухаючись.
- Тарас намагався мене зупинити, — прошепотіла вона.
- Від чого? — запитала Леся.
   Софія повільно повернула голову.
- Від самої себе.
   Вони відійшли від споруди й зупинилися на стежці. Володимир наполягав, що потрібно повернутися до автомобіля, але Леся хотіла зрозуміти хоча б одне: що саме Софія збиралася зробити тієї ночі
- Розкажіть, — попросила вона. — Не намагайтеся пригадати все одразу. Просто розкажіть, що відчуваєте.
   Софія сперлася на стовбур дерева.
- Я пам’ятаю, як стояла біля криниці. Тарас був поруч. Він тримав мене за руку й казав, що я не повинна йти далі. Олег уже спустився вниз. Я чула його голос, але не могла зрозуміти, звідки він долинає.
- А Мирон?
- Він уже був унизу.
   Леся завмерла.
- Ви впевнені?
- Ні, але тепер я думаю, що він був там раніше за Олега.
- Тоді Олег спустився, щоб знайти його?
   Софія повільно кивнула.
- Можливо... Я пам’ятаю, що Олег сказав: «Я не залишу його там», а потім він зник із поля зору.
- А Тарас?
- Він сказав, що ми повинні йти, що якщо залишимося, Дзвін покличе нас усіх. Я відмовилася тоді, хотіла витягти Олега.
- Що сталося далі?
   Софія довго мовчала, збираючись з думками.
- Тарас назвав мене іншим ім’ям.
   Леся відчула, як серце забилося швидше.
- Яким?
- Не пам’ятаю, але він сказав, що якщо я відповім на голос із криниці, то вже ніколи не зможу піти звідти.
- І ви відповіли?
   Софія подивилася на неї.
- Так!
   Володимир заплющив очі й повільно видихнув.
- Що ви сказали?
- Я сказала: «Я тут».
   Назар опустив голову. Леся відчула, що ці слова можуть бути важливішими за будь-яке ім’я. Софія не просто почула поклик. Вона підтвердила, що присутня. Вона дозволила голосу впізнати її.
- І після цього? — запитала Леся.
- Туман піднявся з криниці. Тарас відпустив мою руку. Я почула дзвін, а коли знову змогла бачити, то вже стояла далеко від споруди. Нікого не було...
- Ви повернулися до села сама?
- Я пам’ятаю дорогу, але не пам’ятаю, як дісталася додому.
   Леся замовкла. Тепер усе виглядало інакше. Можливо, Софія не залишила когось у криниці навмисно. Можливо, вона відповіла на поклик, і саме це дало істоті змогу змінити те, що відбувалося. Але чому тоді все вказує, що вона Дзвонар?
- Софіє, — сказала Леся. — Ви думаєте, що після того, як відповіли, істота забрала ваші спогади?
- Так!
- А ваше справжнє ім’я?
   Жінка притиснула долоню до грудей.
- Можливо, воно було ціною.
- Ціною за що?
   Софія похитала головою.
- Я не знаю.
   Із лісу долинув шелест. Володимир підняв ліхтар, але між деревами нічого не було видно. Назар раптом звернув увагу на блокнот у руках Лесі.
- Подивіться!
   На сторінці, де Андрій намалював дзвін, з’явилася нова лінія. Вона вела від зображення криниці до маленької позначки на краю аркуша.
   Леся піднесла блокнот ближче. Поруч із позначкою були написані слова:
«Не шукай того, хто залишився внизу. Шукай того, хто вийшов разом із Софією».
   Вона перечитала їх уголос. Володимир повільно повернувся до Софії. Назар зробив крок назад. Софія дивилася на запис, не кліпаючи.
- Ні, — прошепотіла вона. — Ні, цього не може бути!
   Леся відчула, як холод пробіг по руках.
- Ви думаєте, що хтось повернувся з вами?
   Софія не відповіла. Вона дивилася на ліс, у бік дороги, якою вони прийшли. Туман знову почав збиратися між деревами, але цього разу він рухався не до криниці. Він рухався за ними.
- Ми повинні йти, — сказала Софія.
- Куди? — запитав Володимир.
- До будинку мого брата.
   Леся здивовано подивилася на неї.
- Чому туди? Ми ж щойно були там.
- Бо Андрій залишив підказки не лише для тебе.
   Софія підняла очі.
- Він намагався з’ясувати, хто повернувся зі мною того дня. Якщо він знайшов відповідь, то, можливо, залишив її в будинку Олега.
- Але там була істота, — нагадав Назар.
- Я знаю.
- І ви хочете повернутися?
   Софія кивнула.
- Так, бо якщо я справді  Дзвонар, то мені потрібно зрозуміти, що я маю зробити. А якщо Андрій попереджав Лесю не називати моє справжнє ім’я біля Дзвону, то, можливо, він знав, що станеться, коли я його згадаю.
   Леся закрила блокнот. Вона не була впевнена, що може довіряти Софії, але тепер розуміла: без неї вони не зможуть розкрити таємницю Старого Яру.
   Вони рушили назад до автомобіля. Коли ліс залишився позаду, Леся востаннє озирнулася на кам’яну споруду. У вході стояла постать. Вона була нерухомою, а її обличчя ховав туман.
   Постать підняла руку й показала на Софію, потім повільно приклала палець до губ.
   Леся відвернулася.
   Вже біля автомобіля вона знову відкрила блокнот Андрія. На останній сторінці з’явився ще один рядок.
«Софія не повинна дізнатися, хто повернувся з нею з криниці».
   Леся завмерла. Це був не просто знак небезпеки. Це було попередження про те, що Софія могла бути не єдиною людиною, яка повернулася зі Старого Яру багато років тому і якщо Андрій мав рацію, то істота, яка тепер переслідувала їх, могла перебувати поруч із Софією всі ці роки. Можливо, саме тому вона ніколи не могла пригадати правду? Можливо, вона забула не тому, що істота забрала її спогади, можливо, вона забула, бо хтось поруч із нею не хотів, щоб вона згадала...
   Леся повільно підняла голову. Софія вже сиділа в автомобілі й дивилася на неї крізь відчинені дверцята.
- Що ти знайшла? — запитала вона.
   Леся закрила блокнот.
- Поки що нічого...
   Софія кивнула й відвернулася.
   Автомобіль рушив у бік Тихолісу, а в глибині Старого Яру, під старими каменями, Дзвін уперше за багато років видав звук, якого не чув ніхто з живих. Він не кликав дзвоном і не попереджав, він відповів... І десь далеко, у будинку Олега, за зачиненими дверима другого поверху, хтось тихо промовив ім’я, якого Софія не пам’ятала... Ім’я, яке Леся ще не знала. Ім’я, яке могло змінити все...